Югославські етюди

Спекотного літнього дня 90 років тому світ вибухнув пострілом у Сараєво. За завданням націоналістичної організації «Молода Боснія», де були й мусульмани, тут убили наступника престолу австро-угорської монархії Франца Фердинанда та його дружину...

Сильні європейські країни-суперниці вже давно готувалися до стрибка в боротьбі за морські шляхи, ринки збуту, владу й присутність в інших країнах і негайно вплуталися в бійку. До бійні залучилися їхні сателіти й союзники в різних регіонах. Почалася Перша світова війна.

Друга світова витіснила в пам’яті людства спогади про Першу світову з її правовою м’ясорубкою Вердена, загибеллю 10 млн. чоловік, виникненням нових держав і руйнуванням старих. Історики вважають, що Перша світова, про яку призабули, своїми суперечливими угодами, приниженням самолюбних переможених породила Другу світову війну. Через 90 років після початку Першої історики, музейні працівники, архівісти вдивляються в її образи. Їхню увагу привертають не лише офіційні документи, військові зведення, а й свідчення звичайних людей — їхні листи, щоденники, думки про війну і мир...

Що ж сталося з краєм, де колись спровокували війну, Першу світову? Як живуть там люди? Десятки років минуло відтоді, а й нині тут немає гармонії та злагоди.

Про це розповідають у своїх посланнях на міжнародні кінофестивалі югославські режисери.

Трохи історії.

Народи, які після розвалу австро-угорської монархії (жителі Хорватії, Словенії, Македонії, Боснії та Герцеговини, Далмації, Воєводини 1918 року об’єдналися з сербами й чорногорцями, які вже мали державність, у єдине Королівство сербів, хорватів і словенців, що згодом перетворилося на Югославію (з 1963 року — СФРЮ), у 90-х рр. ХХ ст. пересварилися, стали воювати один із одним і розбіглися в різні боки. У СФРЮ визнавали три офіційних мови — сербохорватську, словенську та македонську, сповідували православ’я, католицизм і мусульманство. Югославію вважали найбагатшою серед країн соцтабору. Та щось не склалося в цій державі — через помилки в економіці, національну політику, через релігійну нетерпимість. Було багато й інших зовнішньополітичних чинників, що сприяли розвалу. Взагалі, кажуть, над Балканами тяжіє якийсь фатум, містична карма вічного вирування і неспокою...

Найбільше стрічок про війни, що пройшли на рідній землі наприкінці ХХ ст., на міжнародні фестивалі представили сербські та словенські кінорежисери. Мая Вейс із Словенії зняла стрічку «Захисник кордонів» (2002 р.). Ми бачимо пейзажі чудової краси — гори, могутній ліс, в якому заблукали дівчата з сусідньої республіки Югославії, а нині суверенної держави. Мимоволі вони опинилися в сусідів, отже, порушили державний кордон. Сівши в єдину машину, що з’явилася в цій глухомані, вони потрапили в пастку. Дивом вибираються з авто, біжать крізь хащу й раптом чують свої рідні пісні. Та ба! Це тепер чужа країна. У селищі на галявині зібралися жителі на зустріч із депутатом. Ось він з’являється і закликає дотримуватися норм моралі, все зло, стверджує він, від сусідів (колишніх «братів» за федерацією). Дівчата впізнають у ньому того самого водія, а перехопивши його погляд, тікають до лісу, де сподіваються в наметі пересидіти до ранку. Та з’являються два місцевих хлопці напідпитку, які поступаються місцем ватажку, тому самому депутату. Одна з дівчат виходить до нього як на заклання, на насильство, боючись, що вб’ють всіх. Її внутрішній стан, відчуття огиди режисер передає сюрреалістичною картиною. На прекрасній галявині серед лісу стоїть ванна з тухлою водою, в ній серед тьмяного листя лежить ця дівчина, в якої з рота з’являються сонні та слизькі риби. Фінал щасливий — усі три на вокзалі та їдуть додому. Це фільм про нову югославську дійсність, лицемірство влади, розпал націоналізму та почуття переваги над сусідами, представниками іншої гілки братів-слов’ян.

Фільм того самого року сербського режисера Драгана Марковича «Бумеранг» показує, на що перетворилося суспільство після розвалу країни та міжусобних війн. У реальному житті люди, зазвичай, працюють, навчаються, мужньо борються з труднощами. Режисер, звісно, перебільшує, показуючи, як розквітли пишно пороки, коли заборони й догми соціалістичного суспільства зникли. Нині в усіх громадян є зброя. Секс — із ким, коли й де завгодно! Наркотики та рекет. Невдалий хлопець, жертва рекетирів, сам ввалюється в кафе й вимагає гроші, погрожуючи зброєю. Йому у відповідь пропонують пивка, з-під стійки повільно виповзає труба, і не пиво проллється з неї, а сталева мушка прицілюється йому в лоб. Він жахається, плаче й розповідає свою сумну історію. Його жаліють і по колу починають збирати гроші. Всі братаються, стріляють, п’ють, гуляють і танцюють. Люди, що збожеволіли від війни, несуться в танці та в ейфорії не помічають, що знову розпочинається стрілянина, у будинку завалюється дах, падають стіни, а люди все продовжують свій божевільний танець.

З розвалом країни життя завмерло в маленькому містечку, яке раніше процвітало за рахунок усесвітньо відомих мотогонок. Згасла й спортивна зірка багаторазового чемпіона. Він хворіє, але намагається працювати — шофером, який доставляє людей до місця нелегального переходу кордону. Мета — заробітки в Італії. Тут часті випадки ошуканства, насильства, смерті. Це важко для героя, і лише смерть від хвороби рятує його від самокатувань. Естафету підхоплює його помічник, молодий, добрий хлопець, який теж страждав від співучасті в брехні, проте змушений продовжувати брудне ремесло. Іншої роботи немає («Запчастини», реж. Далшан Козоле, Словенія. 2002 рік). Слід, який залишили в психіці людей війни, по-різному розглядали сербські режисери в 2003 р. — у комедії «Ягода в супермаркеті» (реж. Душан Маліч. Сербія—ФРН—Італія) і психологічній драмі «Крижаний будинок» (реж. Л.Самараджіч, Сербія). У першому фільмі під веселу музику Кустуріци показане пришестя до югославського міста благ західної цивілізації, цього разу — відкриття американського супермаркету. Одна з бабусь, що очманіла від незвичної розкоші, щось купила нарешті, але каса закривається. Бабуся благає вибити чек. «Прийдете завтра», — каже знайомий голос із соціалістичного минулого. «Ох, завтра день народження в онука». Касир невблаганна. Наслідки непередбачені. Онук, який ще не охолов від воєнних дій, глибоко травмований, у кривдниках бабусі вбачає тих, хто послав його на війну. Він влітає до магазину, хапає продавців у заручники й починає все руйнувати. Його намагаються приборкати «яструб» із минулого, змопівець і «голуб» від нового, немов демократичного, суспільства, шеф поліції. Хлопець не здається. Режисер пародіює розхожий сюжет захоплення терориста й вирішує конфлікт каскадом комедійних ситуацій.

Відлуння минулої війни обертається трагедією в стрічці «Крижаний дім», де грає інтернаціональний колектив — хорвати, боснієць і серб. З «Бумерангу» ми вже знаємо, що в колишній Югославії в усіх є зброя. У будинку, де оселилася хорватська сім’я зі зруйнованого Дубровніка (батьки-музиканти з маленьким сином), є сусіда-вдівець, який задумав розбити квітник у подвір’ї та працює з ранку до вечора. З хлопчиком із Дубровніка не хочуть гратися сусідські місцеві діти. Та і його батьків усі в домі ігнорують. Хлопчик рятується від самітності спілкуванням із кошеням, якого назвав людським ім’ям Коля. Сусіду-садівника повсякчас кривдить зграя розбещених молодиків, а якось у нього на очах, регочучи під гучну музику, вони наїжджають на вцілілі рослини. Вдівець, випивши «раку» (горілку), прихопивши рушницю, причаївся на балконі, щоб покарати тих, хто вночі прийде топтати його садок. У цей час хлопчик, не знайшовши Колю, виходить шукати його на подвір’я. Хлопчик тихо кличе котика, знаходить його і гладить. Сусіда чує в темряві метушню. Йому здається, що він засік, нарешті, ворога й натискає на курок. Хлопчик із котиком на руках ніколи вже не підніметься. На перегляді якийсь глядач кинув гнівне обвинувачення режисеру: мовляв, він фашист (!) — убив хлопчика-хорвата. Зал освистав провокатора й змусив вийти з залу. Смертю дитини фільм показує найстрашніше, що несе війна, — загрозу життя на землі. Коли режисера Самараджіча запитали, чим відрізняються серби від хорватів, він пожартував: «У сербів більше емоцій, серця, у хорватів — раціо, голови»... Любіш Самараджіч, легендарний актор і кінорежисер, ще коли падали натовські бомби на Белград, уже знімав свій новий фільм — «Небесний гак» (знятий у 1999 р., вийшов на екран у 2000 р.). Герой фільму в місті, яке бомбили, закликав сусідів під час затишшя будувати в подвір’ї баскетбольний майданчик, такий собі символ віри в закінчення війни.

Балканські фільми на Берлінале збирають багато глядачів. Глядачі з Канади, Ірландії та Австрії говорили, що намагаються подивитися стрічки країн колишнього соцтабору, зокрема, і югославські: «У них завжди є життя».

Ті, які недавно побували у Белграді, розповідають, що народ живе нелегко, але мужньо бореться з труднощами. Дотепер не заліковані рани від натовських нальотів. Обіцяних його керівництвом відновлення економіки та інвестицій поки що не спостерігається. Прицільні удари лише в стратегічно важливі об’єкти — фальш. У Белграді зяє ранами розбомблений будинок телецентру, який став пам’ятником убитим у ньому під час нальоту людям — операторам, монтажерам, електрикам. На стелі поруч імена загиблих 16 чоловік і запитання: «За що?»

Люди тут не падають духом. У белградському університеті чудово навчають студентів, і поки що всі випускники знаходять роботу. На жаль, багато музеїв наразі не функціонують, оскільки в держави не вистачає коштів на їхнє відродження. Зате знаменитий на всю Європу міжнародний фестиваль етнографічних фільмів продовжує працювати. Студентка з Києва, яка стажувалася нещодавно в університеті, побувала на кафедрі україніки. Тут відзначали 190 років від дня народження Т.Шевченка й випустили до цієї дати альманах сербсько-хорватською мовою зі статтею Григорія Грабовича, професора з Гарварда, який в усьому світі бореться з помилковими стереотипами сприйняття поета. У збірнику — уривки з творів О.Забужко, Ю.Андруховича, О.Ірванця — «джентльменський набір» представників сучасної української літератури за кордоном (є побоювання, що за їхніми постатями можуть не помітити інших талановитих людей).

В українців із сербами давні історичні зв’язки. У XVII столітті багато південних слов’ян служили в українському війську і за хоробрість отримували чини полковників і генералів. А сербські ченці добиралися до України за пожертвуваннями для своїх православних храмів. Коли російські самодержці в XVIII столітті запросили сербів охороняти південні кордони держави, слідом за військовими до України потяглися колоністи. Щоправда, самодержці, заснувавши в Малоросії Нову Сербію та Слав’яно-Сербію, підвели й сторонніх, і місцевих. Пообіцяли сербам вільні землі, а там уже жили українці, і гетьман Кирило Розумовський встав на захист «малоросів». Темпераментні жителі півдня, проїжджаючи повз Київ, не завжди поводилися правильно, самовільно займали будинки, не платили за фураж тощо, знехотя залишали прекрасне місто. На місцях поселення «верхівка», попри невдоволення місцевих, улаштувалася добре, а прості люди — погано. Запальні, але добрі місцеві по-сусідському прийшли їм на допомогу. Серби, високі, ставні, чорняві, блакитноокі, сподобалися українським дівчатам, а жителі півдня були вражені їхньою м’якою красою, карими очима, плавною мовою. Почалися весілля, пішли спільні діти, й серби швидко асимілювалися. Про їхнє перебування на українській землі в різноманітних архівах України зберігається багато історичних документів. Доктор філологічних наук Євген Пащенко, випускник київського і белградського університетів, тривалий час перебував на дипломатичній і викладацькій роботі в Хорватії, написав багато досліджень, у яких показав схожість українців і хорватів у багатьох аспектах. Загреб дуже гарне місто з високим рівнем культури. Народ вільно користується англійською та німецькою мовами. Там багато виставок, спектаклів, куди дорослі ходять із дітьми.

Це була перша презентація українського живописного авангардного мистецтва за кордоном як візитка нової незалежної Української держави. На конференцію прибули мистецтвознавці з Європи та Америки. Успіх картин Богомазова, Пальмова, Естер, Піскорського, Хвостенко-Хвостова, Петрицького та інших був величезний... Повернувшись додому, ми незабаром довідалися, що в Югославії вибухнула війна... Всі були шоковані.

Світ, що настав після міжусобних війн на багатостраждальній землі, дуже крихкий. Люди у своїх нових національних оселях намагаються будувати мирне життя. Музика Кустуріци звучить на Балканах. Сюрреалістичні сторінки Павича малюють історію цих народів. Нинішньою весною крихка тиша знову вибухнула жахливою подією. Релігійні фанатики підірвали багато православних храмів, серед яких були давні з унікальною архітектурою. У відповідь православні фанатики підпалили в Белграді мечеть... У день загибелі релігійних святинь мовчазний натовп з жалобними пов’язками на руках пройшов головною вулицею сербської столиці до найбільшого храму святого Сави. Звучали слова молитви: «Святий Саво, допоможи, почуй голос свого роду, сербського народу...»

Торік на Лейпцизькому фестивалі документальних фільмів йшла картина болгарки Адели Пеєвої «Чия це пісня?» (2003 р., Болгарія). З таким запитанням про походження популярної на Балканах пісні вона зверталася до болгар, хорватів, циган, албанців і сербів. І всюди отримувала обурену відповідь: «Як це — чия це пісня? Це наша стародавня пісня». Так, Балкани — справа тонка...