ЙОСИП РАЙХЕЛЬГАУЗ: «ХОЧЕТЬСЯ ГОВОРИТИ ПРО ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ТУТ, ЗАРАЗ І ЗІ МНОЮ»

Поділитися
Гастрольний спектакль московського державного театру «Школа сучасної п’єси» двічі з успіхом пройшов на сцені Одеського ТЮГу, попри буквально тропічну атмосферу в залі...

Гастрольний спектакль московського державного театру «Школа сучасної п’єси» двічі з успіхом пройшов на сцені Одеського ТЮГу, попри буквально тропічну атмосферу в залі. Оскільки в рідних стінах «Записки російського мандрівника» за п’єсою Євгена Гришковця йдуть в особливому середовищі, яке нагадує циркову арену, частину крісел винесли на сцену, і частина глядачів опинилася за спиною виконавців — Володимира Стєклова, Василя Бочкарьова й режисера Йосипа Райхельгауза, який бере участь у дії, задає темп, іноді навіть просить акторів повторити ту чи іншу сцену. Ефектну виставу було завершено, коли Йосип Леонідович зміг поділитися як спогадами про своє одеське минуле, так і відомостями про своє московське сьогодення, а також думками з найрізноманітніших приводів.

— Ваші спектаклі за п’єсами молодого драматурга Гришковця помітили на Боннському бієнале...

— Розповім про це докладніше. Боннське бієнале існує вже дуже багато років. На ньому представлені кращі спектаклі Європи, поставлені за сучасною драматургією. Збираються найвідоміші європейські режисери та драматурги, що протягом двох років роз’їжджають різними країнами й дивляться спектаклі, вибираючи ті, які, з їхньої точки зору, і визначають обличчя сучасного європейського та світового театру. Це найпрестижніший у світі фестиваль драматургії наших днів, і 2000 року «Записки російського мандрівника» демонструвалися на ньому. Треба сказати, я до цього кілька разів був на фестивалі почесним гостем, членом журі, але не тому з безлічі російських спектаклів обрали саме мій... Його сьогодні показували в Одесі не зовсім у первозданному вигляді, адже важлива організація простору, німці в цьому розумінні молодці, вони витрачають гроші, майструють декорації й повністю відтворюють образ спектаклю в тому вигляді, в якому він має йти, в якому він існує на рідній сцені. Два роки тому наш спектакль відкривав бієнале як зразок постановки за найтенденційнішою драматургією.

— Популярність драматурга Гришковця адекватна його заслугам?

— Зараз Євген Гришковець, безумовно, є найпопулярнішим драматургом як у Росії, так і в Європі. У нашому театрі йде п’ять його п’єс, два спектаклі грає він сам, один виконує в дуеті з артисткою, і ще два граємо ми — «Записки російського мандрівника» й останню прем’єру «Місто», до речі, показану цього року на Боннському бієнале. Стиль нашого театру відповідає вимогам фестивалю, який хоче бачити п’єси, щойно написані, поставлені лише раз. «Школа сучасної п’єси» ніколи не ставить твір, який вже десь іде чи міг би йти, виняток — чеховська «Чайка». Якщо я дізнаюся, що хтось ставить те саме, знімаю навіть провідний спектакль із репертуару. «Записки» здобули в Бонні дуже хорошу пресу, «Місту» присвячені кілька десятків статей, які ми ще не до кінця встигли перекласти. Треба сказати, «Місто» ми граємо на драбинах, буквально над головами глядачів. Декорації створив чудовий художник Давид Боровський. От усі в один голос запевняють: у Гришковця — чудова драматургія, але як її ставити — невідомо! Нам, здається, відомо, і сам він приймає наше трактування, співпрацюючи лише з нами. Коли він виходить на сцену й читає сам, тут усе зрозуміло. «Записки російського мандрівника» не п’єса навіть, а просто начерки, діалоги героя з самим собою, це ми вже «поділили» його на оптиміста й песиміста... Сюжету немає! І ми з Бочкарьовим, Стєкловим і Філозовим, який також зайнятий тут в іншому складі, збиралися в репетиційному залі й досить довго грали етюди — сцени в поїзді, гру з магнітами, підсклянниками, лампочкою, телефонами, ну просто як студенти. Я не збирався бути разом із ними на сцені, але зрозумів, що якщо піду, зміниться тон спектаклю, і довелося залишитися. У «Місті» відразу взяв собі невелику, зате вельми значиму роль. Я граю там у фіналі, виводжу зі сцени головного героя, таксиста. Ми торгуємося з ним, за скільки доїдемо, він вимовляє репліку: «Я тут щодня їжджу», а я відповідаю: «А я тут щодня працюю!» Для мене сказати таке в моєму театрі — дуже важливо та приємно, Гришковець узагалі дивовижним чином дає артистові можливість розповісти про себе. Власне, артисти для цього в професію і йдуть, аби розповісти своє ж...

— У чому, на вашу думку, магія Гришковця?

— Він дуже талановита, освічена людина, йому лише тридцять три роки, він філолог-літературознавець, дуже добре знає світову літературу. Ми з ним ведемо досить часто дивовижні діалоги, коли він раптом і до речі вимовляє: «Пам’ятаєте, у Пушкіна — «гробы разных размеров»... Він знайшов такі способи вираження, що це хвилює душу, у нас коїться неймовірне на його спектаклях, спекулянти в метро продають квитки по сто доларів. Це антитеатр, що цілком нормально, адже кожні десять-дванадцять років оновлюється драматургія, змінюється мова, змінюються режисери й артисти, слов’янський театр у цьому сенсі наймогутніший.

— І в який же бік ідуть зміни?

— Зміни йдуть у бік авторського театру, коли актор стає діючим автором ролі, коли режисер створює спектакль, а не коментує п’єсу, коли автор пише так, що вже не хоче віддавати текст артистам, а прагне грати сам. Не випадково сьогодні значні драматурги Галін, Злотников і той самий Гришковець — самі ставлять свої твори. На Заході театр формальний, і поставити там — значить знайти форму спектаклю, а поставити в Росії означає передати нерви, біль, почуття. Власне, пошук почуття і є завданням кожного театрального десятиліття, яке знаходить для вирішення власні «відмички».

— Як вимоги часу співвідносяться з вашими творчими устремліннями?

— Я хочу все життя одного — говорити про те, що відбувається тут, зараз, із цими людьми та зі мною. Для мене театр у дитинстві був чимось, що не має до мене стосунку, чимось красивим, цікавим. Я захоплювався тим, як тане Снігуронька в оперному спектаклі. Пізніше працював актором у ТЮГу (моя єдина акторська спроба в житті). Сьогодні для мене театр — це еквівалент релігії, приятельської близькості, високої літератури, філософії. Коли я приходжу до театру як глядач і там відбувається щось, що не має стосунку до мене, до моїх нервів, думок, мого життя, мені стає нудно, хоч би які видатні режисери й актори це робили. Так уже сталося, я ніколи в житті не ставив Шекспіра, Мольєра й Гольдоні, я майже не ставив російської класики (хіба лише на Заході), хоча дуже її люблю.

— Йосипе Леонідовичу, доводилося чути, що ваш театр — компанія однодумців і в ньому панує майже домашня атмосфера...

— Я занадто довго працював у чудових театрах, де була дуже сильна напруга. Вже стало банальністю казати про те, що театр — це дім. Але для нас усе саме так. Ми закінчуємо тринадцятий сезон. На жаль, багато хто від нас пішов, маю на увазі Марію Володимирівну Миронову, Михайла Андрійовича Глузького, Женю Дворжецького, який загинув, але з нами Таня Васильєва, Іра Алфьорова, Володимир Стєклов, Володимир Качан, Альберт Філозов, Лев Дуров, молода зірка Саїд Багов. Усе це приголомшливі артисти, чудові люди. У театрі завжди весело, легко, азартно. Довелося розпрощатися з Олексієм Васильовичем Петренком, який після кожного спектаклю писав мені таку доповідну: «Режисерові Райхельгаузу від першого актора Росії. Прошу доплатити мені за те, що температура на сцені була вищою, ніж допускають норми ЮНЕСКО, унаслідок чого в мене спостерігалося сильне потовиділення... » Розпрощалися ми і з Людмилою Гурченко, яка не бажала грати в другому складі, але ж Люба Поліщук грала краще, тому й була в першому... Нині в театрі чудово грають у чеховській «Чайці» телеведучий Саша Гордон і режисер Віктор Шаміров. Останнім часом я став брати в театр не артистів, зате це дуже могутні, освічені люди. Оскільки я близько 25 років викладаю у ВДІК, ДІТМ (рос. — ГИТИС) і Російському державному гуманітарному університеті (РДГУ), то маю право стверджувати, що можу навчити грати будь-яку нормальну, грамотну людину.

— Чи поставите ви в Одеській російській драмі «Чайку» Чехова—Акуніна, як про те вже ходили чутки?

— Такі плани в дирекції театру є, поживемо — побачимо. Я взагалі вже п’ятнадцять років практично нічого не ставлю як запрошений режисер у Росії. Раз на півтора-два сезони вибираюся до Нью-Йорка, Рочестера, Стамбула чи в Національний театр Ізраїлю «Габіма», де мені просто цікаво попрацювати з видатними світовими знаменитостями. За гідний гонорар, звісно. Зараз я ставлю в Мінську спектакль своєрідного жанру, це драма, яка переходить в оперу, балет, клоунаду. А Одеса, напевно, має активніше запрошувати до постановки колишніх одеситів. Ось Боря Мільграм, наскільки мені відомо, працює над новим спектаклем у російській драмі, а є ще Паша Цепенюк, Мишко Левітін, Росію заполонили відомі театральні режисери одеського походження... Кажуть, Райхельгауз — дорогий режисер, але не такий уже я дорогий, щоб мене неможливо було запросити. Мене, за недавнім рейтингом, визначено як режисера другої десятки, мій номер шістнадцятий, це надзвичайно висока оцінка моєї праці. А я вважав, що я десь максимум на початку четвертої десятки! От якби навпаки — бачив себе в лідерах, а насправді не мав визнання, — була б катастрофа...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі