Європейська дилема: хто сильніший — російський мужик чи українська жінка? - Культура - dt.ua

Європейська дилема: хто сильніший — російський мужик чи українська жінка?

13 вересня, 2013, 18:45 Роздрукувати Випуск №33, 13 вересня-20 вересня

Попри самовикриття, FEMEN у Венеції привітали стоячи, а в сентиментальних італійців під час перегляду текли сльози. 

Найстрашніше, що може статися на фестивальному віку, — це кругла дата. Вона, як кажуть, зобов'язує. І прагнення приписати їй якісь особливі досягнення й знакові для історії культури події, іноді — за відсутності таких, найчастіше обертаються компромісами. 

От і фінал 70-го Венеціанського кінофестивалю викликав бурхливу "шариковську" незгоду професійного глядача з рішенням журі ("Золотого лева" отримав документальний фільм "Священна римська кільцева"). 

Гадаю, глядач непрофесійний, коли добереться до фільмів-переможців, подивується ще більше. Але, за великим рахунком, найголовніший золотий крилатий лев потрапив у правильні руки. 

Рішення присудити його фільму італійському (нацтавро — ще півбіди), але, що важливіше, — документальному, після тривалих міркувань видається обґрунтованим не тільки політично (не з китайським же фільмом у фаворитах входити 70-й Мострі в історію!), а й логічно. 

Як-не-як, найстаріший у світі кінофестиваль пропонує єдиного конкурентоспроможного вітчизняного режисера. Та ще й того, який віщує про нові європейські занепади. 

На тлі загального занепаду італійського кіномистецтва (про його гучне минуле тільки зітхають і розповідають байки) одіссея Джанфранко Розі по кільцевій дорозі навколо Рима видається дуже символічною. Такою собі антифеллінівською дорогою. Sacro GRA (грайливо це можна перекласти і як "Священна окружна") дає панораму вавилонського стовпотворіння: колишні аристократи, замкнені в малометражні халупки соціального житла, "орденоносці" (комічна постать незграбного багатія, який є членом якогось ордену й живе з ренти) й рибалки (носії селянського побуту й свідомості в чужорідному урбаністичному середовищі); трансвестит з панелі й лікар "швидкої допомоги", обоє в хаотичному русі по кільцевій.

Саме про Рим Джойс злостиво жартував, що місто це схоже на онука, який торгує трупом власної бабусі. 

Розі створює фреску про втрачену велич, про кризу ідентифікації нації, котра, за влучним висловом фахівця, документального кінокинокритика Вікторії Бєлопольської, "потребує лікаря, але... він їй уже не допоможе". 

Документальне кіно на 70-й венеціанській Мострі стало певним трендом. До цього мені пригадується тільки Майкл Мур, який не вельми успішно змагався в конкурсі зі своїм "Капіталізмом". 

Але Мур — це таке собі відлуння Френка Капри в документальному кіно. Інша історія із жорстким журналістським підходом Еррола Морріса, чий фільм "Невідоме відоме" було другим "документом" у конкурсі й одним із найбільш "напалмових" фільмів фестивалю. Морріс пропонує портрет двічі міністра оборони США Дональда Рамсфелда — "автора" війни в Іраку, зразкового політика, читай — актора. 

Недарма президент журі Бернардо Бертолуччі пожартував: мовляв, були думки — чи не віддати найкращий акторський приз Рамсфелду? (У кожному разі, приз пішов не за адресою...) Фільм — здебільшого інтерв'ю із самим Рамсфелдом, чия двоїстість і риторичний фальш впадають в око в перші десять хвилин фільму. А потім, вільно чи невільно, ця людина, яка сидить на вершині світу, яка гіпнотизує своєю чарівністю й не втрачає самовладання через жодне провокаційне запитання Морріса (а режисер полюбляє періодично й камеру затримати, щоб уловити хоч мікродозу людського в політику) починає тебе зачаровувати. Хоча, можливо, в моєму випадку це суто жіноче замилування силою? Колеги-чоловіки оцінили "Невідоме відоме" як жорстку сатиру. Але факт незаперечний — документальне кіно як мінімум у конкурсі мало дуже гучний голос.

Та й поза ним — теж. 

Під завісу Венеції на узбережжя Адріатики заїхали наші FEMEN. Ну, і влаштували все те, що їх супроводжує, — розписні топлес на фотосесії, крики й рейвах, вінки.

"Україна — не бордель" — кінодокумент, який, упевнена, мимоволі вийшов іронічним і наочним у протиріччях голосистих феміністок. 

Австралійка Кітті Грін по-учнівськи вибудовує свою оповідь, показуючи активісток одну за одною. Як живуть дівчата? Що говорять? Що думають про свою діяльність? Банальність нанизується на невігластво. Замість чітко вираженої громадянської позиції проступають жага експресії й "движу", які цілком пояснюються віком. А вся "ідеологія" іде прахом, щойно з'ясовується, що учасниці FEMEN навіть не "під каблуком" (як було б у випадку жіночого лідерства), а під п'ятою сірого кардинала — якогось Віктора Святського, що називає себе "батьком українського фемінізму". 

Ще більше вражає, що протягом усього фільму учасниці FEMEN повторюють заучені фрази про гноблення жінки в Україні, її незначну роль, про патріархат. Ніби й Тимошенко в нас не було, і класичного національного образу жінки "руки в боки". 

У Європі якось почула запитання, що багато чого пояснює про наших жінок: "хто ж сильніший — російський мужик чи українська жінка?" 

У Кітті Грін (і я більш ніж упевнена, що мимохіть) виходить історія про шоу-бізнес, про групу "Тату", керовану талановитим маніпулятором (а всі щиро вірили, що Юля і Лена люблять одна одну). 

Та попри самовикриття, FEMEN у Венеції привітали стоячи, а в сентиментальних італійців під час перегляду текли сльози. 

Це не так уже й дивно. І можна пояснити вдячністю за акцію FEMEN проти Берлусконі. 

В Італії до того не люблять Берлусконі, що, думаю, і Рамсфелда б носили на руках, якби він оголився на знак протесту. 

До того ж західна людина наївна до неподобства. Вона готова вірити в добро, хоч би яким вінком воно прикривалося. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво