ЙДУЧИ «СЛІДОМ ВІДСУТНОСТІ»... - Культура - dt.ua

ЙДУЧИ «СЛІДОМ ВІДСУТНОСТІ»...

1 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 1 лютого-8 лютого

Галерея Гельмана, що всю осінь у плані культурного обміну презентувала хрестоматійні проекти рос...

Галерея Гельмана, що всю осінь у плані культурного обміну презентувала хрестоматійні проекти росіян, з нового року (ось він і настав, рік України в Росії) відкрила «сезон» промоушену українських митців виставкою Арсена Савадова&людей добра «Кокто». Досить невдало. Ніколи ще «креативний колапс» автора не був настільки очевидним. В одному з інтерв’ю Савадов переконував публіку, що «руйнація креативних методик», загибель особистісного стилю і є той блаженний стан, якого, у самознищенні своєму, він прагне досягти, — позаяк «послання» важливіше за стиль. Теорія виявилася набагато привабливішою, ніж її практичне втілення. Стиль анемічний, саме «послання», ідея м’якого перманентного апокаліпсиса, плюшевого ядерного вибуху, здається одночасно і застарілою, і, у світлі подій 11 вересня, до непристойності кон’юнктурною. Як і дискотечна атмосфера перформансу, що супроводжував виставку, «бенкету під час вибуху».

Біля входу в галерею посаджено бутафорський поролоновий гриб, під ним працюють ді-джеї й витанцьовують підлітки, юне покоління людей добра. Тим, хто не в курсі, пояснюю: люди добра — це група підтримки, однодумці автора, провідники «послання». Вони ж — моделі постановочних зйомок в Алупкінському парку і на Казантипі, куди Савадов, порівнюючи себе з лермонтовським Демоном, усамітнився від нерозуміючого і неприймаючого соціуму. На жаль, він прихопив із собою гриб, що стримить на «заднику» кожного знімка... Романтичний утопізм Савадова, його претензії на самотність геніальності (адже цілком очевидно, що, виставляючись у Гельмана, він, однак, виставляється не на київській території, яка не визнає, як йому здається, його «пророчої» місії) ще анахронічніші, ніж відродження фобій часів «холодної війни».

Як і слід було очікувати, художник подав себе з розмахом, не соромлячись подавляти форматом і кількістю. У попередніх серіях («Deepinsider», «Колективне червоне») тому можна було знайти виправдання — значеннєва і візуальна наповненість перемежовувалася лакунами, «порожні» знімки фонували вдалим. Сьогодні ця гігантоманія смішна й безглузда — серед великих фотографій, що вистеляють стіни камерної галереї, майже однакових солодкавих інсценізацій у дусі Кокто, народжується відчуття перебування у вакуумі. Навіщо митцю знадобилася ця невелика різниця в костюмах і реквізиті? Із набагато більшим успіхом Савадов міг би підкреслити масштаб власної особистості, тиражуючи порожнечу уорхолівським чином — розмножуючи одне-єдине зображення.

Меланхолійні сцени з «грибком» — ще одне переконливе підтвердження вичерпаності, що йде від дадаїзму і культивованої «радикальним» мистецтвом стратегії шоку та провокації. За бажання художник побачив би її очевидну невчасність уже в той момент, коли до неї звернувся. Наприкінці ХХ століття — століття екстремізму в мистецтві — уже не можна було зробити нічого «занадто радикального». «Розвиток, рух сучасного мистецтва уперед відбувається за рахунок постійного розширення його меж», — сказав Гадамер у час, коли ще жила ілюзія, що мистецтво рухається вперед і нескінченно продовжуватиме свій біг із перешкодами... На початку третього тисячоліття художник, що ретельно переступає давно перетнуті кордони і порушує давно порушені табу, зрештою дійде розуміння, що уподібнюється змії, яка кусає себе за хвіст. Яких тільки комбінацій суміщення несумісного Савадов не винаходив, щоб змусити бінарні опозиції існування «злитися в екстазі» — у нього і манекенниці дефілюють цвинтарем як подіумом, і замурзані шахтарі одягнені в балетні пачки трансвеститів, й ошатні «тореро» позують на тлі потоків крові й оббілованих коров’ячих туш на бойні... Стосовно всього цього не варто було б моралізувати, торкаючись теми добра і зла, — адже цілком мають рацію аналітики, називаючи сучасне мистецтво асенізаційним колектором, куди стікають усі «нечистоти» людської психіки. Та коли вже Савадов прикрашає свій комплекс надлюдини чеснотою, не можна не помітити, що в нього чи то хворобливе, чи то гностичне її розуміння. Воно настільки ж специфічне, як розуміння краси в акунінського «Декоратора», який складає натюрморти з людських нутрощів. Для прикладу можна взяти найбільш «радикальну» савадовську річ, «Книгу мертвих», — це постановочні зйомки в морзі, де мерців розсаджували, як ляльок, компонуючи картинку в дусі Караваджо. Якщо це добро, то що ж тоді зло?.. Сумніваюся, що після «Книги» Савадову вдасться просунутися вперед — далі нікуди. Це глухий кут, і вирулити з нього можна лише назад, до плюшевого гриба, навколо якого метушаться статисти...

Галерея «Ра» завершила цикл «Соціальні проекції» виставкою «Захисники» — Петра Вижиковського та Іллі Чичкана (фото, відео). Так у соцреалізмі зазвичай називали образи хвацьких красенів в уніформі. Пожалкувавши, що в смутні часи після розпаду «великої» імперії ідеал доблесті, він же об’єкт великої народної любові, канув у Лету, митці вирішили воскресити його в умовах нового капіталізму. А оскільки шлях до серця народу в цих умовах лежить виключно через рекламу — для зйомок у частинах ППО під Васильковом за зразки взяли каталоги мод. Схема проста. Ось «архетип» — брюнетка в мереживній білизні відкинулася в низькому кріслі, що підкреслює довжину її ніг. Картинку «копіює» лапонька-прапорщик, — який від самовдоволення ніби роздувається в нас на очах. Гарний сентиментальний підполковник мріє про високе і прекрасне; пілот у позі німфи розлігся на канапі біля струмка... Не герої, звісно, але такі собі денді у хмарі парфумів, — нова версія ідеалу вийшла глянсовою, розпещеною, томливо-еротичною. Нестандартні моделі, не здогадуючись, що до них завітали мисливці на патології, старалися, дивилися, як було велено, — по-дурнуватому натхненно... Усе б гаразд, але мають ці фото Чичкана й Вижиковського один істотний недолік — навіть із поправкою на популярність стилістики «мілітарі», їхній почерк інколи підозріло скидається на почерк Сергія Браткова. Ну що їм було варто, аби уникнути єхидних «реплік із залу», обійтися бодай без ефектної дами в камуфляжі — адже це сестра-близнючка братковських «Army girls».

Виставка Михайла Вайнштейна в галереї «Аліпій» із серії «Мистецтво минулого століття» — це «слід відсутнього». «Відсутнього» мистецтва, «відсутнього» Києва домакдональдсівського періоду — не фантомного, бутафорського, враз, мов на дріжджах, розбухлого дивними церквами та майданами, — міста, тіло якого залишалося живим, а доля повільно зросталася, перепліталася з долями його мешканців... Ось відданий йому Віктор Некрасов — недоладна замальовка-начерк... Панорамна фотографія університету кінця ХIX століття, знайдена серед збережених у сім’ї робіт Вайнштейна, але, як вважає Валерій Сахарук, вибудовуючи структуру експозиції з хаосу збігів, потрапила на очі вона не випадково... Олівцевий двочастинний ескіз, зроблений рукою брата Михайла, Володимира Вайнштейна, — київська вуличка, а поруч копія «кристалічних» квітів Врубеля... Краєвид, що відкривається з вікна Будинку художників, навіює спокій, умиротворення, — у «Лілових присмерках» гаснуть контури предметів, усе зливається в єдину масу, і лише фосфоруючий сніг на дахах сприймається як щось реальне. Стерто обличчя «Гравців у карти», написаних у манері Ботеро Давидом Мирецьким, приятелем Вайнштейна... Уявної реконструкції потребує і «відсутнє», не прописане обличчя на автопортреті Вайнштейна 1965 року. А в «Каталозі» приятелів (Лимонов, Бачурін, Абросов тощо), створеному в Синізькому будинку творчості 1971-го — роботу називають ще «Чотири на три», — автор і зовсім відвернувся, відмовляючись від своєї частки популярності...

Ось така виставка — приємно дивує своїм форматом. Глядач буде вдячний за звільнення від гнітючої необхідності спілкуватися з нетлінними — їм уготовано музейний склеп — «витворами мистецтва». Його увазі пропонують абищиці, «дрібниці», позначені слідом уже відсутньої в цьому житті людини... Ніби йдучи кудись, ненароком і без попередження, ви забігли на розмову в майстерню і, чекаючи господаря, що відлучився, вивчаєте обстановку, витріщаєтеся на розвішені улюблені роботи, сувеніри, фотографії дорогих людей, місць...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво