Ярослав Федоришин: «Українські спонсори орієнтовані не на театр, а лише на перманентні вибори!» - Культура - dt.ua

Ярослав Федоришин: «Українські спонсори орієнтовані не на театр, а лише на перманентні вибори!»

8 жовтня, 2010, 14:10 Роздрукувати Випуск №37, 8 жовтня-15 жовтня

Здається, з кінофестивалями в країні все ясно — багато, але поганого. Коли взяти до уваги те, що знімається один худфільм на рік (попри телевізійну каламуть), а кінооглядів — добрий десяток...

Здається, з кінофестивалями в країні все ясно — багато, але поганого. Коли взяти до уваги те, що знімається один худфільм на рік (попри телевізійну каламуть), а кінооглядів — добрий десяток. Із театральними фестивалями, як виявилося, не все просто. Оскільки театрів багато, регіональних амбіцій теж. Фактично мало не за кожним великим регіоном України прописаний той чи інший театральний огляд. І СТД це радісно підтвердить. Налічивши загалом понад два десятки фестивалів різноманітного рівня й статусу. У Херсоні, Харкові, Ужгороді, Дніпродзержинську, Тернополі, Чернігові, Полтаві, Ялті, Ніжині, Кіровограді, Запоріжжі, Одесі, Севастополі... До недавнього часу проходив весняний театральний огляд «Прем’єри сезону» в Івано-Франківську, але місцева влада не знайшла для нього 130 тис. гривень (такий приблизний бюджет), тому поки що — невизначеність.

Деякі з наших фестивальних заходів, сам тому свідок, подібні до звітів художньої самодіяльності: із залученням київських фуршетологів.

Деякі — джерело збагачення конкретних організаторів: якщо за заходом стоїть якийсь регіональний або російський олігарх.

У великому світі про українські театральні «соцзмагання» знають не всі. І далеко не всі ці фестивалі віддзеркалюють художній пейзаж у країні, а тим паче за кордоном...

Проте потреба в цікавому фестивальному житті очевидна. Творчий взаємообмін нашим театрам конче потрібен. Навіть попри те, що для української держави мистецтво театру політневигідне: електоральної ситуативної користі від нього — ну ніякої (тут їм, певна річ, вигідніше зарядити попсові гармати!). У центрі столиці сконали за 19 років незалежності свого часу пристойні іміджеві огляди — «Мистецьке Березілля», «Київ травневий»... І лише подвижництво Влада Троїцького та його друга Євгена Уткіна тримає на висоті нинішній «Гогольфест», на який влада поглядає здалеку із зачарованою відчуженістю: і чого це вони фестивалять?

…У такому контексті «ДТ» і пропонує поміркувати на задану тему фестивальним керманичам з двох регіонів — Західного і Південного: львівського і одеського.

У Львові завершився ювілейний міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев». 20 років цією важливою для міста і країни акцією опікується режисер Ярослав Федоришин, керівник духовного театру «Воскресіння». Упродовж цього часу йому неодноразово доводилося стояти з «простягнутою рукою», аби врятувати фест, утримати його на плаву. На щастя, це вдалося і в ювілейний рік: попри кризу та інші організаційні негаразди фестивальну афішу прикрасили назви вистав багатьох цікавих театрів — Київського «Даху», Львівського театру ім. Леся Курбаса, Луганського драмтеатру, Євпаторійського театру живої скульптури, Харківського театру ім. Т.Г.Шевченка… Зарубіжне сценічне мистецтво презентували Кишинівський російський театр ім. А.П.Чехова, Люблінський театр Provisorium та Краківський театр Laznia Nowa (Польща), Слупський Новий театр ім. Віткаци (Польща), Бекешчабський драматичний театр ім. М.Йока (Угорщина), Віденський театр ТАБОР (Австрія)...

— Пане Ярославе, з яким настроєм провели фестиваль? Хто вам його поліпшив? А хто, можливо, зіпсував?

— Колективи, з якими домовлялися впродовж двох років, приїхали з хорошими виставами. У дні фестивалю у Львові панує гарна атмосфера. Цього року не запрошували «великих» театрів, зупинилися на камерних.

Вже склалася традиція відкривати фестиваль карнавалом, який збирає тисячі глядачів. Нинішній ми також почали й закінчили вуличними виставами. Фінальним акордом став краківський театр «КТО» зі спектаклем «Місто сліпих». Це інсценізація роману нобелівського лауреата з Португалії Жозе Сарамаго. А після «Золотого Лева» театр «Воскресіння» від’їжджає до Італії, де відбудеться перший європейський шоу-кейс. Приємно, що потрапили до основної програми: 20 колективів з кращими виставами світу.

За двадцять років накопичено чималий фестивальний досвід. Але найскладніший момент — фінанси. Це стосується всіх фестивалів. Хоч кого спитай (навіть директорів театрів інших країн) — у всіх це одна з основних проблем.

«Золотий Лев» завжди фінансувався Мінкультом, владою області і міста. А труднощі виникають через те, що влада не завжди заздалегідь може планувати свою діяльність. Більшою мірою це стосується міністерств. Подаєш одну суму, а за кілька днів до початку фестивалю називають іншу…

— За 20 років проведення фестивалю якимось чином змінилася його концепція?

— Раніше фестиваль передбачав журі. Але ми відмовилися від нього, оскільки запрошуємо відомі колективи, які вже мають різні нагороди. Я не схотів улаштовувати між ними «змагання». Переконаний, що оцінку виставі повинні виставити виключно глядачі. А власне концепція фестивалю — «Класика очима експерименту» — залишилася незмінною. І цього року, дякувати Богу, вдалося показати експериментальні вистави. Вони різножанрові. Але в кожній присутній експеримент. Це вистави, де є художній пошук: бодай у тім, що бачимо нові форми існування актора. Адже не робимо акценту на «вербальному» театрі — текстовому і сюжетному…

Наш фест внесено до каталогу світового фестивального життя. Він входить до Європейського театрального форуму (IETM) та Асоціації міжнародних фестивалів (IFEA).

— Який бюджет «Лева»? І якою мірою до нього долучилися спонсори і держава?

— Нинішній бюджет — 780 тисяч грн. Це фактично половина того, що було в 2008 році. До його формування долучилися і місто, і область, і Міністерство культури України.

— Як вважаєте, чи потрібна львівській владі взагалі якась театральна ініціатива? Питаю з огляду на те, що ніяк не можуть довести до ладу навіть фасад театру імені Заньковецької...

— Розумієте, Театр Заньковецької — це питання настільки задавнене, що не хочу навіть говорити. Приміщення театру «Воскресіння» також потребує ремонту. Підготовлено кошторисну документацію. Маємо стати на ремонт буквально в середині грудня. Щоправда, я дуже хотів, аби це трапилося навесні.

— А скільки коштує привезти до Львова, скажімо, середній за статусом європейський театр (звісно, не маємо на увазі великі театри-бренди)?

— Щоб, наприклад, привезти «Дядю Ваню» Льва Додіна з Санкт-Петербурга, потрібно 100 тисяч євро. Хороший театр Боба Вілсона — це вже більше… Постановка канадського режисера Робера Лепажа потягне на 150 тисяч євро. Дещо дешевше можна привезти Еймунтаса Някрошюса, видатного литовського режисера, — за 50 тисяч євро. А Романа Віктюка — за 20 тисяч…

З такими бюджетами, як наші, на жаль, не можемо дозволити привезти до Львова вистави рівня Додіна або Лепажа. Тому здебільшого й зосереджені на експериментальних аспектах.

— Як гадаєте, чому в Україні відсутній загальнодержавний великий театральний фестиваль? Це проблема нинішніх політиків, які далекі від мистецтва театру? Чи, може, біда в національному сприйнятті театру як «неголовного» мистецтва?

— Зараз великий фестиваль намагається робити керівник Київського центру сучасного мистецтва «Дах» Влад Троїцький. Він започаткував «Гогольфест», де поєднано різні жанри — кіно, музику, арт, концерти, виставки, театр. Можливо, пізніше і ми постараємося розширити «Золотий Лев», зробити його різножанровим.

А взагалі, як відомо, серйозним фестивалям потрібні й серйозні спонсори. А в Україні спонсори регулярно опікуються перманентними виборами. З кожним роком ця політична машина стає дедалі громіздкішою. Здається, що вже давно нікого й нічого не цікавить, крім того, як потрапити в районну, міську, обласну чи Верховну Раду.

Таке враження, що в нашого прекрасного народу якесь сум’яття у головах… Ніби в Україні вже ніякою іншою працею, окрім депутатської, не можна заробляти гроші. Тож які фестивалі (чи окремі театри) можуть зараз перебити наш політичний театр абсурду?

— Кілька слів про особливості «технології» організації «Золотого Лева»… Які проблеми ви так і не змогли подолати з роками?

— Питання і просте, і складне. На початку проведення фестивалів у Львові було багато волонтерів — майже 200 людей. Зараз організовуємо фестиваль групою, в якій працює лише… восьмеро осіб! Ще — близько 20 волонтерів, куди входять і перекладачі. Переважно молоді люди. І попри все успішно справляємося!

Подолати ж я не зумів єдиного — хотів, щоб фестиваль мав багато постійних друзів. Щоб вони весь час були поруч. А це не завжди вдається: то вони не можуть, то ми неспроможні їх прийняти. І... завжди бракує бюджету.

— Хто ваш глядач? Яке його соціальне «обличчя», вік, настрій?..

— Глядач різний. І молодь, і літні люди. Всі різні. Це приємно, коли приходить не лише підготовлений глядач, а й випадкові перехожі, яких привабили імена і назва на афіші.

— Класики вважали, що театр повинен бути трибуною. Чим він став нині або стане в майбутньому?

— Не скажу за весь український театр. Як на мене, театр завше був і буде трибуною — у режимному суспільстві.

А наш театр — мистецтво елітарне. Вважаю, що театр не повинен «повчати». Це добре роблять у школах, університетах. Це роблять і батьки. А театр повинен формувати смак.

Треба щоб у театрі панував смак, який піднімає рівень культури людини. Тоді вона не плюне на асфальт, не лускатиме насіння в людному місці. Театр повинен мати світлу енергію, адже тоді хочеться жити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво