Янкі при дворі Меровінгів - Культура - dt.ua

Янкі при дворі Меровінгів

4 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

Бог мертвий. Ніцше Ніцше мертвий. Бог Графіті. Париж, 1968 р. Інтерес до читання — величина непостійна...

Бог мертвий. Ніцше

Ніцше мертвий. Бог

Графіті. Париж, 1968 р.

Інтерес до читання — величина непостійна. В усякому разі, так здається, коли з’являються «модні книги». Упевнені в тому, що мода на книгу найчастіше залежить не стільки від її художніх якостей, скільки від коштів, вкладених у її розкрутку; ми навіть стали цуратися «модних» книг. Снобізм, звісно. Але скільки часу він нам урятував! Ви лишень подумайте — прочитати, наприклад, поспіль чотири-п’ять романів Коельо. Просто незбагненно... От і знайомство з «Кодом да Вінчі» Дена Брауна ми відтягували, скільки могли. А могли саме до того моменту, як одразу двоє людей, не змовляючись, одного й того ж дня поставили нам запитання приблизно такого змісту: чи збирається Папа Римський відповідати на обвинувачення, висунуті Деном Брауном, і що тепер буде з церквою? Погодьтеся, такі запитання — чудові ліки від снобізму. А тут ще Інтернет. І ця зміна на обличчях друзів і знайомих при проголошенні кодової фрази: «Ден Браун, «Код да Вінчі». Відразу стає зрозуміло: з цією книгою хлопець влучив у яблучко.

У чому ж річ? — запитували ми себе під час і після прочитання опусу. Може, у високих літературних достоїнствах книги? Все ж таки в ній сплетено два дуже популярних жанри сучасної літератури — детектив і інтелектуальний роман. До того ж історія літератури знає чудові зразки «інтелектуальних детективів» Конан Дойла, Едгара По, Честертона або, якщо хочете чогось сучаснішого, Умберто Еко, котрі зіграли свою безсумнівну роль і в появі «Коду да Вінчі». Однак Ден Браун — це вам не отець Браун. Можна сказати, навіть не однофамільці. Синтез детективу й інтелектуального чтива у Дена Брауна вийшов кривуватий — динамічність, котра настільки прикрашала «Індіану Джонса», сильно пробуксовувала довгими інтелектуальними викладками, поданими винятково у вигляді розмірковувань розумників чином не нижче від професора (щоб ніхто не засумнівався в їхньому авторитеті). Навіть якщо присмачити цей вінегрет таким необхідним сучасній літературі едіповим комплексом (із цим у Брауна все гаразд — батьковбивство кочує у нього з роману в роман), все одно шедевру не вийде.

До речі, про едіпів комплекс. Дамо спокій бідолашному виродку Сайласу, котрий убив свого біологічного батька і ледь не прикінчив духовного. На сторінках роману комплекс цей постає у погляді американця на стару європейську історичну батьківщину, котра розкладається. Майже всі основні герої-європейці — якщо не відверті виродженці, то, в усякому разі, із помітними вадами. Чернець-альбінос, він же вбивця, сер Лью — каліка і сволота, його слуга Ремі — просто злочинець, до того ж ще й страшенний алергік, капітан Фаш — непоганий, загалом, поліцейський-бульдог, але фанатичний католик, що в очах автора здається гіршим від будь-якої фізичної вади, єпископ Аррінгароса, крім того, що єпископ, він ще й заплішений дурень, та й правова система Європи не витримує критики, оскільки «захищає поліцейських, а не злочинців» — повна профанація прав людини. Пожалів автор лише головну героїню. Та й то, швидше тому, що вона має явний зв’язок із культурою англо-американською (навчалася в Лондоні) і призначена для того, щоб у фіналі стати щастям головного героя-американця. Який, у свою чергу, з допомогою цього високого зв’язку підхоплює впале знамено не тільки Пріората Сіона, а й цілої династії Меровінгів.

Однак це все дрібниці — що нам із вами до бабуні-Європи? Зовсім інша річ Священна історія. Особливо для тих із нас, хто Євангелія зроду-віку в руках не тримав і знання про них черпав в основному з сінематографу. Як з’ясувалося з Дена Брауна — і не треба його читати. Туфта це все. Підступи католиків (цікаво, де в цей час була решта християн?). Христос, наприклад, в уяві автора постає таким гібридом громадського активіста і неопротестантського телепроповідника — він, виявляється, «скидав царів (це яких же?), надихав мільйони людей, був родоначальником нових філософій (?!)... мав повне право претендувати на трон владаря євреїв». Так, із погляду середнього американця кар’єра для палестинського теслі пречудова. А от ідея «Царства не від миру сього» Дену Брауну, котрий затято називає себе християнином, чомусь далека.

Можливо, це і був задум автора, але в усьому, що стосується релігії, розмірковування головних героїв не тільки безпорадні, а й переважно ще й занудні. Можливо, думка про те, що «будь-яка релігія грунтована на фабрикації», здається автору дуже тонкою. Але погодьтеся, наскільки соковитіше та ж думка звучить у Ільфа та Петрова: «Ксьондзи, Бога немає. А почім опіум для народу?» А взагалі, досить дивне твердження для ученого мужа, котрий присвятив своє життя вивченню саме релігійного світогляду. А чого коштує заявочка, мовляв, «усі християни завжди розуміли, що Непорочне Зачаття — це лише метафора»! Гарна релігія, нічого сказати... Та будемо поблажливі до Гарварду й Оксфорду — адже це думка не їхніх професорів, а те, що вважав за потрібне вкласти в їхні вуста американський журналіст, судячи з деяких ознак, зовсім не сильний ні в історії, ні в релігієзнавстві. І то теж не його провина — історія як така починається для юного американця з «Мейфлауера», ритуальна поведінка — з індички на День подяки, а ритуальна символіка — із листівок до того ж свята, котрі славлять родючість, і комерційного тиражування Санта-Клаусів на Різдво. Чи варто дивуватися, що в своїх пошуках у царині істини Грааля головний герой (ще раз нагадаємо — гарвардський професор) орієнтується на мультики Уолта Діснея? І це не повинно нас дивувати: навіть якщо Дісней і справді був Великим Втаємниченим, це не перешкоджало йому витягти з «істини Грааля» чималий бариш — адже Істина дорого коштує. Тож Дену Брауну не довелося в цьому плані винаходити велосипед.

Твердження про те, що «Новий Завіт бреше», червоною ниткою проходить крізь роман. Причому «втаємничені» герої стверджують, що є «тисячі документів», котрі розвінчують цю неправду. І читач рухається далі, від сторінки до сторінки, поїдаючи кілограми голослівних, а місцями й просто безграмотних, хоча цілком читабельних і струнких розмірковувань про «брехню церкви», у надії десь у фіналі побачити хоч один із обіцяних «тисяч доказів». Звісно ж, наївна надія. Автор нізащо не пред’явить їх нам. Ні, звісно, зовсім не тому, що у нього їх немає — інакше все це виявилося б банальною сваркою-лайкою. Але пам’ятай, дорогий читачу, автор має повне право на художню вигадку. Хоча імена і назви не вигадані, а збіги — зовсім не випадковість, навіть у цьому разі автор має право на вигадку. А вигадка, як відомо — не є обман. Це журналісту так не можна — інакше скуштуєш стусанів. А літератору можна. От і відірвався журналіст Ден Браун за всі ті недомовки, котрі змушений був допускати в статтях. І як журналісти журналіста ми його розуміємо.

Та, безумовно, зовсім не власною необізнаністю пояснює автор небажання ділитися з читачем змістом «сенсаційних документів». Просто його шляхетний герой не хоче позбавляти Європу і християн їхньої улюбленої цяцьки. Нехай вівці, коли їм це так подобається, і далі жують свій корм і дозволяють себе стригти спритникам із Ватикану. Ми ж із вами, читачу «Коду да Вінчі», добре знаємо, що є істина. Ми ж із вами тепер втаємничені. І ось тут ми й стикаємося, нарешті, із геніальністю Дена Брауна. Геніальність ця — зовсім не з царини літератури. Ось, дітки, як потрібно робити бестселери: звичайному пожирачу гамбургерів, який роками просиджує штани/спідницю в офісі і виїжджає на уїк-енд із барбекю, дати можливість відчути себе Хлопчишем-Кибальчишем, причетним до Найголовнішої Таємниці (Господи, невже Гайдар теж?..). Після прочитання цієї книги ми отримуємо безцінний дар (без особливого, зауважте, зусилля з нашого боку, бо прочитати детектив — це, загалом, звичайне для нас заняття) — усі ми стаємо членами таємного товариства, тамплієрами, розенкрейцерами, а може, й зовсім трохи Меровінгами. Нарешті хаос цього світу вишиковується для нас у стрункі ряди — у порядок Всесвітньої Змови.

Та що там казати, ми завжди знали, що все в цьому світі неспроста. Що є якісь могутні Сили, котрі смикають за ниточки. Це вони, залишаючись у тіні, вершать долі історії, розв’язують війни, скидають уряди і стирають з лиця землі цілі культури. Одному з нас приблизно раз на тиждень-два доводиться відправляти в кошик статтю чергового «конспіролога», котрий абсолютно послідовно доводить, що всі неприємності української мови й усієї культури — результат спланованих зусиль різних таємних виродків. Чому б не повірити у Велику Християнську Змову і, відповідно, у протипоставлену їй Велику Тамплієрську? Та запросто. А ще в те, що книга Дена Брауна — теж спланована акція певного таємного товариства атеїстів (войовничих масонів, агентів марсіанської розвідки, занепокоєної успіхами марсоходів — хто вам більше до душі), котрі вирішили зруйнувати соціальну стабільність людського суспільства, дискредитувавши всесвітні релігії (католицизм — це лише початок, а в їхніх таємних кабінетах готуються наступні бестселери — про Будду та Мухаммеда).

«Ви не вірите? — сказала нам одна знайома. — Але це ж так і є!» Хто б сумнівався. Є те, у що ми готові повірити. А якщо ми не віримо в Бога (як можна? Це ж фабрикація!), залишається вірити тільки у Всесвітню Змову. Така сумна правда безрелігійного, але від цього ще більш легковірного світу — стомленого, перенасиченого, котрий шукає «лоскотання нервів» у сенсаційних викриттях, таємних ритуалах, загубленому «одухотвореному сексі» (а кому цього не хочеться?) і знаходить чергову ерзац-релігію в черговому бестселері за помірну плату.

Що справді цікаво, то це химерна політкоректність книги. Почуваючись цілком вільно стосовно християнства та його священних книг, автор явно побоюється зв’язуватися з юдаїзмом, чиї «гріхи» стосовно жінок і «матріархату» (?) він бадьоро приписує християнству. Наприклад, йому, щоб бути послідовним, доводиться обвинуватити християнство за зміст... Книги Буття. Цікаво, наприклад, порівняти це із ситуацією навколо фільму Мела Гібсона «Пристрасті Христові»: режисеру, котрий точно дотримувався тексту Четвероєвангелія, довелося-таки зняти фразу «Кров його на нас і дітях наших», попри її наявність у першоджерелі, щоб уникнути обвинувачення в антисемітизмі і розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. А після виходу в світ книги Дена Брауна публіка США та Європи зовсім не квапиться обвинувачувати успішного літератора в дискредитації церкви — навпаки, вона мусує ідею чергового покаяння Ватикану. Така от політкоректність.

Два питання особливо цікавлять тих, хто із захватом проковтнув «Код да Вінчі»: то чи буде Ватикан виправдуватися і відповідати на обвинувачення Дена Брауна і як ця книга змінила ваше ставлення до християнства і Церкви. Питання животрепетні. Адже сучасний читач, вихований мас-медіа, уже не дуже здатний сприймати книгу виключно як вигадку. Крім того (й автор доклав усіх зусиль, аби переконати читача в тому, що розповідь грунтована на точному викладі й описі документів, ритуалів і іншого), роман, прямо скажемо, претендує на документальність, хоч і не цитує при тому жодного документа. Залишимо питання про необхідність виправдатися Ватикану, котрий став основною мішенню гнівних філіппік героїв роману. Хоча відповідь можна передбачати — автор настільки відверто зіпсував священну історію й історію церкви, що відповідати на його «обвинувачення» навіть якось несерйозно. А що стосується «вашого ставлення до Церкви» після прочитання роману, то відповідь може бути дуже проста. Чому ми повинні довіряти американському журналісту, котрий прагне якомога дорожче продати своє перо (за що, звісно, ніхто йому не дорікатиме — усі ми займаємося приблизно тим же), більше, аніж чотирьом давно спочилим у Бозі євангелістам, які особисто бачили і чули Христа, були присутні на Його страті і так і не отримали за свою епохальну працю ані шеляга? При цьому Біблію в романі чомусь названо «бестселером» (що буквально перекладається як «найбільш продавана» книга) — визначення, котре більше підходить книзі Брауна, аніж Біблії, оскільки Біблію, на відміну від «Коду да Вінчі», запросто можна одержати цілком безплатно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво