Яким бути Музею сучасного мистецтва України

Поділитися
Усі десять років нещасливої доби для України, яка щойно завершилася, точилися розмови про потребу в Музеї сучасного мистецтва...

Усі десять років нещасливої доби для України, яка щойно завершилася, точилися розмови про потребу в Музеї сучасного мистецтва. За цей час модерне українське мистецтво довело світові власну професійну висоту, але не з ласки Міністерства культури та мистецтв. Державні високопосадовці не шкодували слів та паперу, вистачало й патріотичних гасел, однак справа не рухалася. Тому ініціативні групи мистецьких функціонерів та художників не зволікаючи розпочали формування колекцій для майбутнього музею, бо ж у модерному світі не існує країни, яка б не пишалася власним творчим потенціалом і не хотіла б його репрезентувати. В художницьких колах України з’явилися два підходи щодо концепції майбутнього зібрання.

Перший — коли йдеться про репрезентацію в експозиції, яку вже формують галерист Віктор Хаматов та мистецтвознавець Олексій Титаренко, всіх тенденцій і напрямів, що визначилися як інноваційні в мистецькій практиці України другої половини XX століття та початку XXI. Ця модель із широким спектром естетичних відгалужень включає і негативний суб’єктивізм художників «гіпертекстуалів», лідером яких виступає куратор — Олександр Соловйов.

Щодо В.Хаматова з О.Титаренком, вони неквапливо й доскіпливо разом із експертною групою художників збирають на теренах усієї України експонентів та їхні твори для майбутнього Музею сучасного мистецтва України. З ініціативи В.Хаматова реалізовано програму «Мистецька лабораторія» для фінансової і фахової підтримки молодих митців та наближення їхньої творчості до вимог «Совіарту». Пересувні виставки, які мають відбутися у 26 регіонах України (контракти з місцевими музеями підписано), мають на меті інформувати мистецький загал щодо якості вже зібраної колекції (перевірка зібрання на публіці) та віднайдення нових або призабутих талантів.

У Києві на рідному експозиційному майданчику з 1999 року по сьогодні відбулося п’ятдесят авторських проектів. За концепцією О.Титаренка, «музей повинен репрезентувати творчість українських митців у широких часових межах. Я наполягаю на представленні півстолітньої картини розвитку модернізму: від андеграунду радянського періоду до вільної творчості на межі ХХ та ХХІ століть. Отже, «Совіарт» не обмежує власної програми виключно експериментом 90-х рр. ХХ століття та початком нового, на чому акцентує О.Соловйов у кожному кураторському проекті. В цьому ми з ним опоненти».

Резони О.Титаренка тим більше переконливі, коли в колекції бачимо твори Карла Звіринського, Григорія Гавриленка, Анатолія Суммара, інших подвижників, які ламали кригу соцреалістичних догматів. Сьогодні в зібранні «Совіарту» представлено авангардистів Одеси від О.Соколова (50-ті рр. ХХ ст.) до експресивного сенсуаліста Є.Рахманіна. Блискучою є колекція творів львів’ян: В.Бажай, К.Звіринський, В.Кауфман, А.Сидоренко, С.Якунін, С.Гай, інші. Харків репрезентують П.Маков, О.Рідний, інші митці покоління 90-х років. Продуктивно йде співпраця з Дніпропетровськом, із Черкасами та Черніговом на рівні «виїзної моделі» і «дискусійного поля». Художники з обласних центрів напрочуд активно підтримують концепцію О.Титаренка та методи співпраці, запропоновані «Совіартом».

Київський сезон 2004 — початку 2005 років запам’ятається проектами: О.Рижих, О.Павлова, Ю.Єрмоленка, П.Лебединця, Олександра, Миколи і Тамари Бабаків та ще багатьох.

Що ж є об’єднавчим принципом для «Совіарту» при співпраці з такою кількістю несхожих індивідуальностей і талантів? Формула щодо «краси, яка врятує світ», для О.Титаренка незаперечна. На цій осі побудовано політику «Совіарту» і концепцію омріяного Музею сучасного мистецтва України.

«За останні десять років, дякуючи Богу та підтримці Фонду Сороса, мені довелося побачити багато провідних мистецьких акцій у Європі, — каже О.Титаренко. — Серце болить через відсутність там України. Мої спостереження підказують, що в мистецький світ Європи ми повинні входити із самобутніми (а не стереотипно модерністськими) проектами. В таких виставках, яку зараз репрезентує Микола Бабак (Черкаси), глибинне народне, тепле, аж до щему, поєдналося з модерною інтерпретацією традиційного. Така українська експозиція приречена на успіх у всьому світі».

Отже, концепція Титаренка—Хаматова і митців, які підтримують позитивні цінності мистецтва, готові наповнити музей творами яскравих індивідуальностей, що унаочнюють поступ, еволюцію й евристичність мистецтва України у складному процесі формування модерністської та постмодерної естетики під гаслом життєздатності «категорії прекрасного».

Друга тенденція — її промоутер О.Соловйов — пропонує вважати сучасними лише експериментально-пошукові твори з особливою увагою до негативної естетики, з культом довільної, переважно брутальної гри з усіма моральними, естетичними цінностями, із глумливим пересмішництвом, смакуванням трупного смороду. Антиестетику, і лише її, пропонує вважати «сучасним баченням світу» Олександр Соловйов — куратор проектів «Перша колекція. Українське мистецтво» (Київ, 2003), «Прощай, оружие. Современное украинское искусство. Музейний проект». (Киев, 2004). Мова каталогу — російська.

Конкретизуючи ідеологію сучасного мистецтва, куратор пише: «Воля к войне испокон веков заключается в том, что она, при всем отвращении, отчего-то, как и искусство, кажется творческой, креативной, поскольку она с помощью силы и оружия создает новые возможности, делая именно невозможность возможной. ...Именно культура представляет человеку средства деструктивности». Отже, все ставиться з ніг на голову, бо ж саме культура є усталеним елементом гармонізації буття. Далі автор підкреслює позицію ворогування всіх з усіма й наполягає на «приватизації насильства…»

Зробимо екскурсію експозиціями «Першої колекції» (2003) та «Прощай, оружие» (2004). Учасники саме цих виставок амбіційно вважають саме свої твори достойними експонатами майбутнього музею. Мабуть, за принципом «хто платить, той і замовляє музику».

Обидві виставки (куратор — О.Соловйов) скомпоновано за абеткою постмодернізму. Цитатність, а почасти й плагіат є частиною проекту. Автори творів пережовують десять років ідею «тілесності» в її низовому — статево-анальному ракурсі. Холодно-іронічна споглядальність з елементами садистичної гримаси — усталене явище в роботах А.Савадова, І.Чічкана, В.Цаголова, О.Ройтбурда, інших. Особливим є інтерес до теми розкладання плоті, гниття тілесного — та й морального, як засвідчує експозиція. Мистецтвознавець Вікторія Бурлака в захопленні від галюцинарного досвіду артистів, від їхньої «наркотичної естетики». Вона всьому цьому надає респектабельності та гарного родоводу в текстах, що супроводжують каталог. Так «Пісуар» В.Цаголова із колективним сечовиливом, за Бурлакою, не що інше, як втілення філософії Поля Віріліо. Не обійшлося без Гайдеггера та Бен’яміна на цьому ярмарку «духовного гниття». Краса духовна, зрозуміла річ, вважається чимсь непристойно-маргінальним. Хаос заступив Космос.

Твори Г.Сільваші, О.Криволапа, О.Бабака — прихильників краси в мистецтві — якось по-сирітськи скиглили по закутках захаращеного корпусу старого Арсеналу. Вікторія ж Бурлака визначала живопис лише як недоречний «рецидив», а в тексті каталогу бідкалася з приводу того, що він (живопис) не помер, попри всі зусилля «доби медіа». Відверто кажучи, мене шокували не так ці теоретизування В.Бурлаки, як неперебірливість і безпринципність художників, котрі є виразниками «категорії прекрасного». Що було робити тим, хто має знані імена та популярність, у цьому балагані?

На мій погляд, експозиція «Прощай, оружие», з численними модифікаціями агресії та психічної аномалії, недвозначно унаочнила кримінальну атмосферу доби «пізнього кучмізму». Символічно, що спонсор виставки — Віктор Пінчук. Він же є власником більшої частини колекції, про яку зазначив у своєму вступному слові до каталогу, що вона створена «найталановитішими та сміливими». В.Пінчук мріє підтримувати «чудову територію ліній, об’єму та кольору», а досвідчений провокатор від мистецтва — О.Соловйов пропонує меценату Хаос замість Космосу. З огляду на синергетику, під кутом зору якої розглядається ця продукція, бачимо, що художні медіатори з тріади архетипного викинули на смітник дві його складові: космічні закони та колективний досвід, залишившись наодинці з індивідуальним суб’єктивізмом.

За К.Г.Юнгом — Хаос лякає, але й просвітлює, надаючи перспективи ладу. В експозиції того не сталося. Мабуть, саме тому І.Чічкан у чорнобильському сюжеті побачив як цинічну фантазію — злягання персонажів у протирадіаційних комбінезонах, Ю.Соломко так само потрактував стосунки Європи та Азії. Україну він побачив у кривавій війні за Крим білої та жовтої рас. Дурнуваті персонажі С.Чайки (цикл «СО») — рідня натовпу, одурілому від фальші медіа. «Пісуар» В.Цаголова — взірець стосунків «за поняттями» під орудою пахана. О.Харченко у фотоповторах усім показав язика. Супермаразмування (родова якість постмодернізму) багатьох прикро вразило. Навіть білопінно-окрилений юнак — у композиції «Янгол» О.Савадова — з цікавістю спостерігача фотографує кинуту напіврозкладену, погризену жіночу плоть. Тема жононенависництва робить зрозумілим сенс савадовських персонажів чоловічої статі, одягнених у балетні пачки…

Нині, коли Україна обрала для себе європейські орієнтири, з’являється впевненість, що Музею сучасного мистецтва України бути. Але яким він стане? Про це мають потурбуватися всі ті, хто вміє себе шанувати. Поміркуймо про це разом із дослідниками культурологічних процесів на рівні мікро- та макрокосмосу. Спробуймо побачити художню ситуацію в сучасній Україні під кутом зору архетипно-космологічних цінностей людства. У пригоді стає синергетика як наука про Порядок та Хаос у їх постійній взаємодії. Цей погляд дозволяє будь-яке явище бачити в дихотомії.

Міфологічно-архетипні моделі колективного мислення онтологічно пов’язані не лише з доісторичним станом людства; вони, в нових модифікаціях, перегрупуваннях, «працюють» і сьогодні.

Сучасні прихильники «філософії неусвідомленого» (суб’єктивно-ірраціонального) в мистецтві все ж таки перебувають у зоні впливу архетипних, космологічних моделей колективного мислення. В них поняття дуальної залежності від Порядку — Хаосу посідають чільне місце. Попри історичну тяглість — часові трансформації, попри його модерні інваріанти, модель світоустрою (як єдиний системний алгоритм) людство зберігає як «порядок речей».

Шлях людини у просторі життя, дорога її душі, яка або веде до Храму, або віддаляє прочанина від нього, віддзеркалено в кожному історичному часі. Ще пралюдина або обирала еволюцію — піднесення до Сутнісного шляхом самовдосконалення, або ставала на інволюційний шлях — відпадання від цілісного (ідеального) буття. На цьому стоїть етична традиція від Античності до сьогодні.

Щодо властивостей Хаосу, то його частки створюють броунівський рух. Вони ламають Порядок, збагачують та урізноманітнюють систему новаціями. Останні стають підмурком у будівництві Порядку іншого рівня, з новими можливостями. На цій основі відбувається будь-яка революція. При цьому система Порядку або гине, або, поновлюючись, розпочинає нове життя. Історія модернізму XX століття — унаочнення взаємодії Порядку — Хаосу.

Базові сутності Порядку залишаються в житті людства інстинктивним інструментом адаптації особистості до світу, який стрімко змінюється. Найсвіжіший приклад: психологічне і моральне здоров’я України, збережене нацією, всупереч деформаціям «кучмізму», є того підтвердженням. Художня практика в Україні, у тому числі постмодерністський експеримент драматичної доби, якої ми були свідками, не є винятком із синергічної обумовленості.

На перетині проблемних полів синергетики, теорії архетипів та семантичної змістовності художнього доробку тих, хто вважає себе репрезентантом не лише сучасного, а й майбутнього мистецтва України, в діалогах архетипного та індивідуалістично-суб’єктивного спробуємо побачити обрії майбутнього Музею сучасного мистецтва України. Але ж не забудемо про тріаду архетипу. Вона базована на космічних законах, на колективному досвіді (спадщині) та на індивідуальній духовності.

Не полишаймо віри в те, що вітер духовного очищення в Україні та у свідомості «гіпертекстуалів» пробудить затьмарений образ Логосу. Надія вмирає останньою, навіть коли це стосується створення Музею сучасного мистецтва України.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі