Яка чудова гра. Матчі і травми актора Олега Борисова

Геніальний артист ХХ століття Олег Борисов був емоційною, вітальною, складною й інколи — «колючою» людиною. Але... дуже вже він любив — любити. Любити — театр, кіно, дружину Аллу, сина Юру. Саме це життя, хай йому грець. Тим більше що й прожив не так багато — 65 років, помер від лейкемії.

Ще, природно, любив «свій Київ», — франтівською ходою Голохвастова протоптав увесь Поділ. А потім вимушено звідси випурхнув — після успіху «Двох зайців» і підкидних листів Російської драми — в газету «Советская культура» (артисти приревнували колегу до успіхів).

Різновікові його шанувальники напередодні 80-річчя великого артиста не дадуть збрехати, що Борисов божеволів і згоряв, коли відбувалися матчі нашого «Динамо», — футбол він теж любив. Уболівав за київську команду. Дружив із її гравцями, тренерами: персонально — з Олегом Базилевичем і Валерієм Лобановським.

І, певна річ, звідки нам знати, — може, й бачив своє плутане життя таким безкрайнім футбольним полем. На якому невідомо з котрого кута полетить у тебе м’яч… Чи пощадять гравці-колеги: хоча б із рахунком 0:0?

Вже кому-кому, а Борисову «пощади» не було. Його ігри з Долею — нещадний футбольний турнір.

Навряд чи артист вибудовував якісь «футбольні» комбінації в біографії. Та й хіба можливо це в мистецтві? Але вони виникали! І кулями свистіли «м’ячі» над його головою, тільки встигай бігти до «воріт»...

Народився він у Приволзьку Івановської області. Російська глибинка, де, за статистикою, на десять дівчат завжди бракує хлопців. Мама — агроном, батько — директор сільгосптехнікуму. Аграрія з Олега Івановича не виростили. Спадкового принца — теж. Хоча й нарекли Альбертом на честь знатного бельгійського нащадка. Це, до речі, його справжнє ім’я, якщо хтось не знає.

Альберт Борисов — занадто вигадливо сприймалося б у титрах, у програмках. Тому звали його Аліком, Олегом.

Таким і залишився.

Ось таким... Не тим, за кого себе видавав, — зовсім не «бельгійським» Альбертом! І тут, до речі, важливий штрих у сюжеті. Адже всі його сценічні й екранні герої (та абсолютно всі, хоч скільки їх перебирай) — зовсім «не ті, за кого себе видають».

А ну ж бо згадайте.

Цирульник Голохвастов, пройдисвіт, здається — чистої води пролаза-альфонс. А погляньте, як він «летить» на бруківку в останній сцені знаменитої картини, — наче сокіл, котрому підрізали крила. Наче філософ, який потрапив у брудне міщанське середовище, але не втратив надії дописати свій знаменитий трактат «Я вам не що-аби-як...»

Згодні?

Тепер налаштуйтеся на один із улюблених моїх кінообразів у його віртуозному виконанні. Падлючий інженер Гарін (із фільму Леоніда Квініхідзе). Суща скотина, маніяк, що привласнив чужий винахід і вирішив підім’яти під себе світ. Тільки коли він дивиться на млосну Зою (акторка Нонна Терентьєва, до речі — теж певний час працювала в Києві), то знову-таки: е-ні... «не той, за кого себе видає». Не фізик цей Гарін (із усіма своїми «крахом» та страхом), а закоханий лірик, який зустрів ту єдину, заради котрої й готовий роздробити екватор землі.

Натякну й на зовсім приземлених його персонажів. Напівзабутий перебудовний фільм «Зупинився поїзд» режисера Вадима Абдрашидова. Борисов грає слідчого. Та чи тільки слідчого? Він зображує якогось посланця — «одного в полі воїна». Навколо вже не лише поїзди зупинилися, — життя пішло під укіс. Почалася не перебудова, а перестрілка. Розверзлася безодня безкраю, де не слідчі потрібні, а кати. Й іпостась ката теж прочитувалася в тому ж його образі.

Та що там... Багато він грав. І завжди — пречудово. Видатний образ у серіалі (тоді ще без негативного накипу на цьому визначенні) «Підліток» режисера Євгена Ташкова. Або його Кочкарьов — в «Одруженні» Віталія Мельникова. Гоголівський архетип, прямо-таки біс, — і знову «не той», за кого себе видає спочатку.

…Та все ж повернімося до початку.

***

Київ 60-х років ХХ століття — простір для нас загадковий. І, я в цьому абсолютно впевнений, — тоді ще творчий. Люди люблять футбол і театр. «Своя молодь» — золота, срібна. Гудуть і дзвенять «золоті»—«срібні» компанії, як сказали б сьогодні — тусовки. І розмовляють там — чомусь — частіше про ліричне. Про книжки, про фільми. Про Окуджаву...

— Борисов на початку 60-х поїхав до Москви у справах і привіз у нашу київську компанію записи Окуджави, на той час це була бомба, одкровення, — розповідає «ДТ» Олег БАЗИЛЕВИЧ, наш легендарний футболіст і товариш Олега Борисова. — Ми тоді не просто «говорили» на ці творчі теми, ми жили ними, причому без жодної модної удаваності. І в цьому була особливість того молодіжного київського середовища. З Олегом Івановичем ми познайомилися 1961-го. За кілька років до його успіху в ролі Голохвастова.

Втім, і тоді він уже мав успіх у театральної аудиторії. «На Борисова» ходила публіка. Пригадується у зв’язку з Олегом різноплановість інтересів цієї людини. Він був усеїдним. Якщо театр — то до кінця віддаватися сцені. Якщо футбол — то вболівати до запаморочення. Ще захоплювалися тоді модним дайвінгом. І в цьому Олег Іванович намагався досягти успіху.

Коли вперше побачив його в одній київській компанії (до її «складу», крім Борисова, входили Олесь Білодід, його дружина балерина Неллі Адамович, популярний танцюрист Валерій Парсегов, моя сестра Оксана Щусь, тонкий знавець і в питаннях мистецтва), — то чомусь запам’ятав його особливу ходу... Це ще не хода Свирида Петровича. Але вже — летюча, енергійна. Хода більше спринтера, ніж стаєра...

— Олегу Петровичу, ось ходу ви запам’ятали. А характер Борисова? Кажуть, у нього був надзвичайно складний характер. Колеги з театру в цьому питанні не скупляться на «компліменти».

— А характер його, на мій погляд, був м’яким. І особисто моє відчуття Борисова — він як магніт, який притягував до себе творчий Київ 60-х. Олег же був однією з головних молодих театральних зірок того часу…

***

«Команда молодості нашої», «команда зірок» — ось що таке київська Російська драма часів Борисова. Поруч корифеї — Романов, Халатов, Лавров, Опалова. Тут-таки молоді й зухвалі — Мажуга, Роговцева, Предаєвич, Ніколаєва, Швідлер. Спочатку його поселили на третьому поверсі театру, у кімнатці, обладнаній під гуртожиток. До нього придивлялися. А він не сидів склавши руки й підробляв — де міг (900 старих карбованців на місяць йому вічно не вистачало). Підробляв, граючи свої етюди, у будинках пристарілих, навіть у київській психлікарні.

У Києві Борисова супроводжує репертуарний успіх у ролях емоційних хлоп’ят із драматургії Віктора Розова. За 13 своїх київських сценічних років він грає комсомольців, добровольців. Не так часто, як хотілося б, — класику. «Комедія помилок» — фурор.

На думку деяких товаришів, Борисов завжди підносив себе у трупі, тримався трохи «вище». Можливо, усвідомлював (і не хотів приховувати) свою виняткову театральну природу, поруч із якою тьмяніли сценічні потуги інших соратників.

А можливо, уже тоді штанці радянських героїв йому здавалися короткими: жадав ролей іншого «покрою».

Не лише театральна, а й футбольна пристрасть об’єднала його з Юрієм Сергійовичем Лавровим. Метр навіть не за репертуаром «вираховував» свої будні і свята, а за календарем футбольних матчів «Динамо».

Ада Роговцева, яка багато грала з Борисовим, досі вважає саме його одним із найкращих сценічних партнерів. «Олег — диво! Він не просто відчував партнера, він ставав його енергетичною складовою. Таких «підтримок» на сцені, на які був здатен Олег, ще пошукати в театрі».

***

— Борисов на київській сцені — справді феєрверк і фонтан енергії, а ще — неймовірна пластика: маючи зовні анемічне обличчя, він міг так облаштувати внутрішнє життя своїх персонажів, що глядач втрачав дар мови — від потрясіння, — ділиться своїми спогадами з «ДТ» Оксана ЩУСЬ (Базилевич), сестра знаменитого футболіста, яка на довгі роки зберегла дружбу з сім’єю артиста. — Як відомо, 1951-го Борисова запросив до Києва Костянтин Хохлов, який побачив його ще в школі-студії при МХАТі.

Борисова до нас узяли на амплуа «характерного» актора. Однак, мені здається, у нього взагалі не було застиглого амплуа. Він поза жанрами. Міг зіграти кого завгодно. Багато років я спостерігала за ним. І дуже близько спілкувалася. Знала його чудову дружину Аллу Латинську (одружилися вони наприкінці 1953-го,
батько Алли тоді був впливовим чиновником), вона — журналіст і одна із засновників київського КВН. Згодом Алла підпорядкувала Олегу Івановичу все своє життя. Стала його добрим ангелом.

Ми в молоді роки збиралися в їхній київській квартирі на бульварі Тараса Шевченка, 10. Гостинний був дім. Пізніше його прикрасили афіші фільму «За двома зайцями» — картини, яка «не планувалася» як успішна, а запускалася як «черговий» фільм студії Довженка. І тут — такий успіх.

Олег Іванович дружив тоді з письменником Віктором Некрасовим. Розумію ваше мовчазне запитання: «дружив» — отже, випивав? Але нічого такого про Борисова я сказати не можу. Олег дорожив спокоєм своєї сім’ї. А Некрасов, до речі, колись позичив йому великі гроші на купівлю чеського гарнітура.

Коли, уже в Ленінграді, Борисов і Некрасов зустрілися, щоб попрощатися (письменник емігрував), то, природно, не могли не випити за Київ. При цьому додали: «П’ємо тільки за флору!»

Означає це лише одне: рана, пов’язана з Києвом, була незагойною для Олега.

Річ не лише у статті, яку зліпили артисти, звинувативши його в зарозумілості та порушенні дисципліни: мовляв, поїхав без дозволу в Польщу (хоча заступник міністра Куропатенко його особисто відпустив), а в неможливості реалізувати себе тут...

Мабуть, уперше розповім про одну ситуацію, пов’язану з Олегом. Він після скандалу в театрі не хотів залишати Київ. Щосили прагнув утриматися. Це було його місто. Його атмосфера. Олег не втрачав оптимізму навіть залишивши трупу. Казав, що київська аура його зціляє.

Тоді ж Борисов, відома в Україні людина, вирішив спробувати себе на київській студії імені Довженка.

Він прийшов до керівництва. Запропонував цікаві ідеї. Хотів попрацювати як режисер. Був упевнений, що після «Зайців» на цій студії для нього відкриють зелену вулицю.

Тільки вулиця виявилася чорною. Як заздрість. Упевнена: саме заздрісники перекрили йому кисень — і на студії, і в театрі.

Тими днями він прийшов до мене й сказав: «Оксано, якби був автомат, ось усіх би їх поклав...».

Ці його слова — як постріл — досі в мене у вухах і в серці.

Це до чого ж треба було довести інтелігентну людину, щоб викликати в ній таку вибухову хвилю?

Тому невдовзі він і виїхав. Спочатку в Москву, але в театрі Московської ради не залишився. Потім — у Ленінград, коли сам Товстоногов в 1964-му запросив його у Большой драматичний театр.

***

Київські друзі Борисова відкрили для мене одну істотну особливість у сприйнятті образу цього великого артиста. Вони кажуть: у Києві — «один Борисов», а в Пітері—Москві — «зовсім інший...».

Київський період — його життєрадісність, та ж таки летюча хода, бешкетне відчуття бути «над» усіма (і всім) в улюбленому сонячному місті.

А північний Пітер — це Борисов «зіщулений», напівзакритий для інших. Більш жовчний чи що? Із якоюсь самоїдською пристрасністю, яка дряпає душу і собі, і навколишньому світу.

Таким він здавався у своїх видатних ролях на сцені БДТ. Діалог із Товстоноговим при цьому складався важко. Борисов увійшов не просто в зоряну трупу, а в «лігу чемпіонів», якщо дотримуватися нашої умовної футбольної термінології. Там уже забивали свої «голи» Лебедєв, Лавров, Стржельчик, Копелян, Луспекаєв і улюблениця Георгія Олександровича — Тетяна Дороніна. Борисову «з київським минулим» спочатку довелося чекати.

На думку Оксани Щусь, Товстоногов «тримав Олега в чорному тілі, можливо — інколи свідомо не випускав на сцену...»

Тільки особисто я внутрішньо відчуваю: то не «нелюбов», а прихована гра, ніби поєдинок двох великих свавіль — товстоноговського і борисовського.

Товстоногов нібито розглядав Олега Івановича на роль Хлестакова — у «Ревізор». Але Гога плутає карти. І призначає на цю роль Басилашвілі. Виграшна роль і гучний спектакль. Тільки Борисов, — знову ж таки, спираючись на мої внутрішні відчуття, — додав би товстоноговській композиції про владу страху більше інфернальності, таїнства, холодного відсторонення, емоційного цинізму. Оскільки, повторюю, Борисов — «не той, за кого себе видавав...».

Не так артист, як — фантом. Гість із минулого-майбутнього. З якогось пограниччя. Людина явно «не звідси...», а звідти.

А коли Володимир Рецептер був готовий до оплесків у «Генріху», Товстоногов робить ще одну рокіровку. І на роль Гаррі призначає Борисова. По суті, це його перший тріумф у БДТ, за яким були — «Тихий Дон», «Оптимістична трагедія», «Лагідна».

Його дружина Алла тоді працювала на ленінградській студії телефільмів. І, швидше за все, не без її уважної підтримки Борисов активно й успішно знімається, якщо виникали порожні сезони. І якщо клубок підступав до горла від безнадійності сімейних проблем.

***

— Олег Іванович душі не чув у сині Юрі, він його боготворив, — згадує Оксана Щусь. — Це було біляве янголятко, яке я тримала на руках, відчуваючи божественне світіння від дитини. Він був не по літах серйозним. Ще в дитинстві розповідав мені «серйозні» казки. А потім, коли Борисов переїхав до Петербурга, у сина виявили діабет. Це повергло батька в шок. Він знаходив будь-які можливості, аби допомогти дитині. Згодом, правда, доводилося рятувати вже й самого батька, — його хвороба прогресувала...

Олег Базилевич:

— Значно пізніше, коли Олег Іванович уже поїхав із Ленінграда і працював у МХАТі, ми з ним зустрілися в Болгарії, він знімався в одному фільмі. І самопочуття Олега під кінець зйомок різко погіршилося...

***

Болгарський фільм — «Єдиний свідок». Історія не касова. І, здавалося б, для такого артиста як Борисов не обов’язкова. Він грав роботягу. Цей тип виявився випадковим свідком одного інциденту: водій автобуса ображає пасажирів і погрожує їм. Справа набуває розголосу. І фінал історії залежить від героя Борисова: він єдиний погодився свідчити проти покидька. У Борисова у фільмі майже немає слів. Він тільки мовчить і дивиться. Але болгарські товариші-кінематографісти вичитали і в цьому мовчанні таємницю, справжню драму «вредної людини», як обзиває героя рідний син.

1990-го цю картину показали на Венеціанському фестивалі. І Олег Борисов здобув «Золотого лева» — як найкращий актор. Тільки в перебудовній Москві його тріумфу не помітили. Певно, знову проявився «казус» Борисова? Він «не той», за кого себе видає. Не фестивальний тріумфатор, а гарувальник на плантаціях кіно й театру, ось і нехай собі гарує.

Під час тих болгарських зйомок Олег Базилевич справді врятував його. Артисту потрібно було летіти до Москви. А в Борисова немає фізичних сил... Танув на очах. Потрібна термінова допомога медичних світил. Тоді легендарний футболіст підключає всі свої зв’язки у всіляких товариствах радянсько-болгарської дружби. І Олега Івановича хай тимчасово, але все ж таки ставлять на ноги.

— Олегу Петровичу, запитаю про тяжкий для вас сюжет. Про трагедію «Пахтакора». Як відомо, ви вже почали там працювати, а потім — страшна катастрофа, яка, на щастя, не зачепила вас. Борисов як людина до певної міри містична, мабуть, запитував вас про деталі тієї історії?

— Ні... Ніколи. Знаєте, Олег був делікатний. Усвідомлював, що є двері, які краще не відчиняти. Справді, його характер трохи змінився. Адже хвороба з’їдала. Тільки це не позначалося на його спілкуванні з друзями, з якими він святкував і виграш київським «Динамо» європейського Кубка кубків 1975-го, пив шампанське з кубка, навіть київську «Спортивну газету» передплачував у Ленінграді, щоб бути в курсі київських футбольних справ.

Він залишався для мене тим самим київським доброзичливим Олегом, якого пам’ятав із 60-х. Хоча на межі 80—90-х для Борисова настав інший час — період його травм у єфремовському МХАТі...

***

Завжди граючи на «своєму полі», Борисов як людина одержима й амбітна хотів здобути і «кубок Кремля» у театральній Мецці — у Білокам’яній. Запрошення від «тренера» Єфремова збіглося зі складним етапом у Товстоногова. Олег Миколайович обіцяв Олегу Івановичу роль «форварда» у мхатівській команді.

Внутрішньо Борисов відчував: не його це команда... Після художньої дисципліни у Товстоногова, після його глибоких репетицій — зовсім інше в Москві. Закулісне пияцтво, «репетиції ні про що» — з його щоденника. Вони пиячать, а він бере книжку — і в куток, читає. Знову — «не той...».

У МХАТі наростає нерозуміння на «тренуваннях». Борисов відмовляється «бігати в трусах» на репетиціях п’єси Михайла Рощина «Перламутрова Зінаїда».

А ще — надзвичайно гострий конфлікт через Астрова в «Дяді Вані». Борисов зробив цю роль філігранно, із глибинним підтекстом. То був, можливо, найкращий Астров із будь-ким зіграних. Але на обрії намалювалися престижні гастролі, і Єфремов «побачив себе» у цьому ж образі... Борисов, що «не той, за кого себе видає», — знову відторгнутий — скривджений.

У його щоденнику є гіркий запис, який і сьогодні сприймається як фізична травма: «Побачив Галю Волчек, вона всміхнулася якось змовницьки, майже співчутливо: «Зрадить... Переступить... Згадаєш моє слово...» Зрадив... Щоправда, не переступив, бо я встиг накивати п’ятами. Ми колись відповімо ТАМ за те, що піддалися спокусам».

***

ТАМ — для Борисова — настане через кілька років, у 1994-му, а для Єфремова — у 2000-му. Останні роки життя Олега Івановича — до ТАМ — за словами його київських друзів, стануть періодом долання і грою на виживання. Неначе холодним мокрим футбольним полем біжить цей гравець — і все не може торкнутися «м’яча».

У цьому хворобливому бігу — на коротку дистанцію — він ще геніально грає Павла I: підтримує сина в його режисерських проектах; веде щоденник — де знову про Київ, про театр, про футбол...

— Він їздив до Ізраїлю на гастролі, але, вважаю, то була спроба знайти хоча б за кордоном спосіб зцілення від лейкемії, — каже Оксана Щусь. — Нічого не допомогло. Та, напевно, і грошей бракувало на дорогі операції? Тим часом Олегові родина продала чудову московську квартиру на Грузинській, стали жити за містом. Сподівалися, що свіже повітря його зцілить. Алла Романівна підтримувала Олега на світі, до останнього подиху. До хвилини, коли він став схожим на билинку. Олег так і не побачив виданими своїх щоденників, у яких багато його гіркої правди. Книжку видав його син. А у 2007-му Юра помер...

Часто згадуються мені вже нечасті його візити до Києва, коли Олег багато грав у Росії. І ще згадується один його щоденниковий запис: «Я дивився з балкона в нічний Київ... Яке місто! А нижче — той балкон, де минула моя щаслива молодість. Може, треба було жити на одному місці — не рухаючись?»