Як живеш, дорогий? На руїнах і новобудовах пострадянського кіно - Культура - dt.ua

Як живеш, дорогий? На руїнах і новобудовах пострадянського кіно

19 жовтня, 2007, 13:50 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-26 жовтня

Лише окремі міжнародні кінофестивалі — зокрема й «Молодість» (цей форум відкривається сьогодні) — можуть діагностувати стан одного хворого… Пострадянського кінематографа...

Лише окремі міжнародні кінофестивалі — зокрема й «Молодість» (цей форум відкривається сьогодні) — можуть діагностувати стан одного хворого… Пострадянського кінематографа. Хворий він не те щоб уже зовсім безнадійно. Хоча великих «кінодосягнень» від деяких пострадянських республік-сестер поки очікувати марно. Давно порожня студія «Туркменфільм» в Ашгабаті. Розформовано Ризьку кіностудію. А на знаменитій колись Тбіліській кіностудії пожежа нещодавно знищила більшість архівних кіноплівок. Не можна лише знищити бажання кінематографістів створювати своє національне кіно. І тільки про деякі втілені бажання останнього часу цей невеличкий кіноекскурс.

Почнімо з найближчих сусідів… Молдова ніколи надто не славилася видатними кінодосягненнями, проте, як і інші республіки, повинна була мати свою кіностудію — «Молдова-фільм». І свого, як нині називають, фронтмена. Таким тривалий час, без сумніву, був Еміль Лотяну. Сьогодні про кінематограф цієї країни з важкою долею, мабуть, можна судити лише за фільмом «Створення любові», знятому торік. Натхненником проекту став художник, а тепер бізнесмен Яків Тихман, написавши повість «Мотл-Шотхен» про життя єврейського містечка на межі України та Молдови.

Передвоєнний час... Головний герой Мотл займається сватанням. До нього по допомогу звертаються і багаті, й бідні — він нікому не відмовляє. І все начебто б добре в цьому загубленому в лісах маленькому світі, всі щасливі й вільні, але селище навіть не позначене на карті СРСР. Про нього забули...

У цій картині (режисер Валеріу Жереги) знайшлося місце не лише для складного драматичного сюжету та красивих пейзажів, але й для відомих акторів Михайла Козакова й Олександра Панкратова-Чорного, який зіграв місцевого турка.

***

В іншого нашого сусіда, Білорусі, справи трохи кращі. Багато хто напевно пам’ятає військовий трилер Михайла Пташка «В серпні 44-го…». Звичайно, це лише виняток на фоні кінематографічного «безриб’я», але все одно приємно. З останніх робіт білоруських кінематографістів можна відзначити картину Сергія Сичова «Я пам’ятаю…», де головний герой згадує своє дитинство в районі Чорнобиля. Двадцять років по тому за допомогою живопису він намагається відволіктися від смертельної хвороби... Варто додати, що одну з ролей зіграв відомий білоруський актор Володимир Гостюхін.

***

Ісраель Демидов і Михайло Козаков у фільмі «Створення любові»
Ісраель Демидов і Михайло Козаков у фільмі «Створення любові»
У країнах Балтії ситуація інша. Будучи «трохи європейцями», прибалти змогли налагодити зв’язки з Європою, активно включившись до процесу спільного кіновиробництва. Особливих успіхів досягли в цьому литовці. Їхні фільми останніми роками не раз брали участь у престижних світових кінофорумах.

Однією з найбільших удач литовсько-європейського співробітництва останніх років можна назвати документальний фільм Арунаса Мателіса «Перед поверненням на Землю», знятого на гроші литовського міністерства культури за участю німецького каналу ZDF і французько-німецького ARTE. Це сповнена драматизму розповідь про дитячий онкологічний диспансер.

Ігровою картиною Крістіонаса Вілджіунаса «Ти — це я» Литва, схоже, в чомусь випередила навіть Росію. Поки «старший брат» все ще живе «по понятіях», литовське кіно взяло курс на естетизм у мистецтві, не забуваючи при цьому про соціальний контекст.

Головний герой — архітектор — не може знайти спокою та гармонії в особистому житті. Тому йде до лісу, де на дереві будує собі скляний будинок. І спілкується з дивним кошлатим чоловічком. Очевидно, духом лісу? Але самотність Барона (так звати героя) недовговічна, він прагне до спілкування з людьми, яких він і знаходить неподалік — на дачі, де збирається артистична компанія… Ця картина стала учасником торішнього Каннського кінофестивалю.

Естонці також не збираються відставати. На торішньому фестивалі країн СНД та Балтії «Кіношок» картина Петера Сімма «Дістали!» здобула головний приз. На що спроможні хлопці в гонитві за грошима? Та ще й на катафалку? А якщо один із них — віруючий, а другий — занадто соромливий? А якщо по дорозі їм трапляються невдаха-самогубець дальнобійник і красуня, яка грає на віолончелі? Можливо, це й є справжній естонський гумор — трохи прямолінійний і злегка флегматичний?.. Національний «присмак» є ключовою фішкою цієї комедії, де, незважаючи на похмурий відтінок німецько-естонського життя, все закінчується хепі-ендом.

***

Якщо естонці можуть собі дозволити іронію (над собою), то грузинам це набагато складніше. Але саме в Грузії кіно, як ніде в колишньому Союзі, обходиться «власними» силами, тобто суто приватними інвестиціями. Нехай результатами особливо не блищить, але й не пасе задніх. І не страшно, що більшість грузинських кінематографістів давно вже переселилися до більш «теплих» країв і лише зрідка навідуються додому, щоб познімати... І не біда, що останні «могікани» не завжди можуть довести розпочате до кінця. (Метр грузинського кіно Резо Чхеїдзе, наприклад, кілька років не може завершити фільм «Священний вогонь тіла Господня».) Зате молодим у зухвалості не відмовиш.

На недавньому Московському кінофестивалі спеціальний приз журі дістався картині Левана Тутберідзе «Російський трикутник», у якій чути відгомони чеченського та більш раннього карабахського конфлікту. Картина знімалася в Грузії, Україні, Росії та є рідкісним, але успішним прикладом українсько-грузинського кіноспівробітництва. Це другий фільм молодого режисера, який живе та працює в Москві. Перший — «Прогулянка до Карабаху» — теж мав фестивальний успіх і… кримінальний сюжет.

А от стрічка Левана Закареїшвілі «Тбілісі-Тбілісі» зовсім іншого гатунку. В сучасному Тбілісі життя зосереджене на ринковій площі. Тут торговці змішалися з бурлаками, кишенькові злодії з проститутками, тут просить милостиню глухоніма біженка з Абхазії, а колишній професор продає запчастини до автомобілів... На фоні цієї «кінопанорами» безробітному режисерові замовляють рекламний фільм про місто! Але його думки про інше. Він пише власний сценарій, не підозрюючи, що сюжет втілиться в реальність, принісши смерть не лише персонажу, але і його реальному прототипові. Так гуманістичний початок фільму «Тбілісі-Тбілісі» зливається з фантастичним, говорячи про затаєну надію режисера побачити краще майбутнє своєї країни.

***

Тішать себе надією і кінематографісти колишніх середньоазіатських республік. Не секрет, що всі масштабні проекти не обходяться без втручання «міцної руки». В сучасній Середній Азії нею досі є держава. Але не всяка «рука» потрудиться почухати потилицю та подумати про культуру. Саме від цього багато хто і страждає. Краща ситуація в узбецькому кіно, де держава, нехай і мізерно, але намагається фінансувати кіновиробництво: 10—15 повнометражних фільмів на рік.

Одним з успішних проектів останніх років можна назвати картину Зульфікара Мусакова «Батьківщина». Це розповідь про помсту... Літній узбек на ім’я Курбан, який живе в Америці, вирішує відвідати батьківщину, де живий іще кривдник, з чиєї вини герой разом зі своєю нареченою опинилися колись на Колимі... У фіналі, щоправда, не обійшлося без гумору: зустріч давніх ворогів і договір про те, що винний сам себе покарає, закінчилися курйозом.

***

Велика країна повинна мати велике кіно! Казахстан, схоже, не заперечує проти цього твердження. Наприклад, бюджет фільму «Кочівник» становив близько 50 млн. дол. Втім, у Казахстані є кіно і «скромніше», яке живописує непросте життя простих смертних.

«Записки колійного обхідника» — фільм Жанабека Жетіурова про потомствених залізничників. Син вчиться в осліплого батька, який все життя пропрацював обхідником колій, визначати кут нахилу залізничного полотна «на око». Цей чорно-білий фільм, знятий, очевидно, за мінімальні гроші, розкриває споконвічну проблему «старого і нового», коли людина заміняється машиною, стає її слугою.

Про іншу — інтимну — сторону життя казахів оповідає картина Болата Шаріпа «Безневинний гріх». Головні герої Сарсенбай і Шолпан одружені вже вісім років, але дітей у них немає. Ця обставина не дає спокою односельцям, а молодому пастухові Азімбаю збурює кров. І от якось, коли чоловік поїхав до міста, до Шолпан пробирається коханець... Про долі азіатських жінок сказано чимало. І «Безневинний гріх» — ще одне слово на цю тему. Пишнобарвна сага з характерним національним колоритом (тут і казахські обряди, і мішанина шаманства з християнством) може слугувати зразком для наслідування.

Кінематограф — дороге задоволення. Особливо для тих, хто його створює. І планка в цього мистецтва висока. Але, здається, немає на землі такого місця, де б не знайшлося бодай одного стрибуна. І втішно, що в Туркменистані відроджується мультиплікаційне кіно, а балтійський фільм здобув приз у конкурсі дебютів на Московському кінофестивалі (а інші їхні фільми — на «Кіношоці» в Анапі). На кіностудії Довженка, до речі, теж давно ведуться переговори про спільний українсько-казахський кінопроект... Чи домовляться?

Коментар: Допливемо до Індії...

— Уперше за 15 років наша кіностудія перестала бути збитковою, — повідомив спецкору «ДТ» у Мінську Юрієві Волошину генеральний директор «Білорусьфільму» Володимир Заметалін. — На цей момент заробили свій перший мільярд рублів чистого прибутку. Напрацювавши чітку систему реалізації своєї продукції, за нинішні півроку продали її втричі більше, ніж за минулий рік. У нас сьогодні вже сформовано сценарний портфель — це близько тридцяти сценаріїв. Тільки в липні нинішнього року закінчився перший конкурс сценаріїв повнометражних ігрових художніх фільмів. Журі тоді отримало понад 160 робіт. Переможцем став відомий драматург Олексій Дударєв («Дніпровський рубіж»). У нас є також дуже перспективний драматург Андрій Курейчик, якого вже взяла в роботу Москва («Кохання-Зітхання»), але ми сподіваємося, що він і Білорусь ушанує. У нас на студії знімається від 15 до 20 картин — це лише послуги. Приблизно 40% фільмів — спільне виробництво (з Росією, Польщею, плануємо проекти навіть з Індією). Але 60% — це національне кіно... До кінця нинішнього року маємо завершити вісім картин. А з 1 січня плануємо запуск ще дванадцяти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво