Як він з’їв собаку, а потім «забруднився» ТБ. Євген Гришковець працюватиме на українському каналі - Культура - dt.ua

Як він з’їв собаку, а потім «забруднився» ТБ. Євген Гришковець працюватиме на українському каналі

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

Культовий — і край. До Євгена Гришковця з іншими визначеннями тепер не під’їжджай. Людина-театр, п...

 itype=[1] rus=[C:INBOX#35IMAGESPreview18-01.jpg] rusfull=[] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[Евгений Гришковец] infoukr=[Євген Гришковець] infoeng=[]
itype=[1] rus=[C:INBOX#35IMAGESPreview18-01.jpg] rusfull=[] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[Евгений Гришковец] infoukr=[Євген Гришковець] infoeng=[]

Культовий — і край. До Євгена Гришковця з іншими визначеннями тепер не під’їжджай. Людина-театр, персонаж, який створив свій, особливий, байдуже де прописаний, але, як кажуть деякі критики, «наївний і гармонійний театр». За якусь п’ятирічку він став одним із найбільш затребуваних (і найбільш високооплачуваних, сам зізнавався) сценгероїв невиразно-непевного часу: «Одночасно», «Планета», «Дредноути», «Нотатки російського мандрівника», «Зима»... Театральному соціуму ці назви говорять самі за себе. Тепер же почесний громадянин Кенігсберга (Калінінграда) пан Гришковець упритул вирішив зайнятися ще кіно й телебаченням. На українському каналі НТН він погодився вести свою авторську програму. А на московському каналі СТС у Роднянського за ним залишається проект «Настрій». Штампи глянсових журналів, згідно з якими Гришковець — це людина з якогось «астралу», трохи несьогосвітній — такий-розтакий «сторонній» — безсоромні вигадки піарників. Навіть у пафосному столичному «Прем’єр-паласі» (недалеко за столиком сидів О.Зінченко, мигцем переводячи погляд у бік Є.Г.) драматург—актор—режисер видавався природним і конкретним.

— Євгене, не запитую, як дихається (сьогодні), але як пишеться?

— У квітні вийшла моя збірка оповідань «Планка». І до кінця цього року, гадаю, вже навряд чи що напишу. Зате знаю точно: займуся кіно. Вже в січні почну зйомки фільму про Москву.

— Про Москву щось у стилі Зельдовича — сутінково-есхатологічне?

— Як на мене, не зовсім. Точніше, зовсім далеко від Зельдовича з його «Москвою». У моєму фільмі буде багато людей, а артистів не буде...

— Артисти — не люди? (Жарт.)

— Просто в картині Москва буде показана очима приїжджих. Фільм без якоїсь чітко прописаної фабули. Це місто не в його традиційних відображеннях — Красна площа, Большой театр, повії на Тверській чи біля якогось вокзалу. Мене цікавить Москва, до якої їдуть по...

— Цікаво, по що, на вашу думку, до неї сьогодні їдуть? Раніше, пам’ятаю, їздили в ЦУМ або в театри — по прекрасне. Чи бодай по дефіцитні платівки фірми «Мелодія». Зараз по що? По копійку? По заробіток?

— Їдуть по життя.

— По ілюзію кращого життя?

— Можна й так сказати. Хтось по копійку. Хтось по майбутнє. У кожного свої наміри і свої уявлення про Москву. Бюджет картини вагомий.

— Відкриєте?

— Ні, не хотів би його розголошувати. Бо це недержавні гроші. Їх мені дали саме під цю ідею. Але проект значний. Понад 500 знімальних об’єктів.

— Сценарій готовий?

— У сценарії лише теми для розмов із різними людьми. А там — як вибудується.

— На московському каналі СТС ви ведете передачу «Настрій». Програму залишать у сітці в новому телесезоні?

— Гадав, мине рік — і ми закінчимо з цією телепередачею, якщо не буде придумана якась ідея з розвитком, щоб передача не видихалася. Тупцювати на одному місці не хочеться. Але ідея «Настрою» не моя. Вона належить Олександрові Цекалу. Він постійно щось вигадує — і запропонував мені такий от формат. Я ж не телевізійна людина. І мало на цьому розуміюся. Із Сашком ми познайомилися, до речі, в Києві під час моїх гастролей. Тоді він і запропонував такий собі варіант бліц-монологів — щось на кшталт прогнозу погоди, тільки мова не про погоду, а про настрій, стан, відчуття. У мене, щоправда, були побоювання, як до цих «настроїв» поставиться рекламодавець, адже трансформувати монологи на догоду, скажімо, виробникам таблеток чи шампунів я не зміг би. Однак почали з півторахвилинної програми. Потім передача здобула 9% рейтингу. Це багато для ТБ. А сама назва виникла спонтанно. У мене є такий твір «Настрій поліпшився» (я його виконую разом із гуртом «Бігуді»). І коли проект пішов ніби у зв’язці з «Не народися вродлива», то глядачі, хоч-не-хоч, виявлялися «прикріплені» до цього «Настрою».

— Ви просто вписалися в закони телевізійної «м’ясорубки», адже звикли, що Гришковець — кіт, який гуляє сам по собі, а тут хронометраж, рейтинги, інші пута?

— Мені було важливо зробити свої монологи без будь-якої дидактики. Якісь теми обговорювалися із Сашком Цекалом. Багато тем пропонував саме він. Спочатку і справді ніяк не міг укластися в хронометраж. Але на каналі є спеціальна людина, котра визначає часові межі.

— Не виникало рефлексії у зв’язку з тим, що СТС Роднянського — усе ж таки канал гламурно-розважальний, навіть перший розважальний, як вони самі про себе кажуть, а ви творите начебто для театральних інтелектуальних «меншовиків» — у всякому разі, не для тих, хто вмирає від захвату на п’єсах Рея Куні?

— Але на СТС, на мій погляд, найкраща кінолінійка. Вони часто показують арт-хаус. І там немає новин — узагалі. Отже, там не брешуть. Не видають бажане за дійсне. Розважати ж можна. Але, знову-таки на мій погляд, цей канал не дозволяє собі розгонисто вульгарних програм, що є і на Першому, і на «Росії», і на ТНТ — «Вікна», «Дім» і багато іншого.

— Тобто якби вам запропонували зробити «Настрій», скажімо, на Першому російському каналі як «підводку» до якогось «Бісквіту» або «Кривого дзеркала»...

— Це неможливо. Це виключено.

— Телемонологи у вас контрастно різні. Але розумію так, що доводиться їх записувати залпами?

— Саме залпами. По сім, по десять — одразу. Але це специфіка ТБ.

— Театральне середовище не «лоскотало» вас після телеспроб?

— Сноби казали різне... Але за нагоди я відповідав: «Програму зроблено так, як я хотів. І в мене є право робити саме так». З іншого боку, якщо, на їхню думку, я вже забруднився ТБ, то бодай можу говорити відкрито про те, що на цьому ТБ коїться. Про засилля вульгарного гумору, про дебілізацію за посередництва багатьох програм. Адже тепер я — учасник цього телевізійного процесу, я всередині нього, а не спостерігач ззовні.

— Роднянський сприймає вас як «сторонню» людину чи все ж таки зарахував до «облич» каналу?

— Повторюся, я не медійна людина. Але в структурі СТС сприймаюся як одне з облич. Утім, навіть радий, що мене почали впізнавати завдяки телебаченню, наприклад діти...

— Ваша донька впізнала батька?

— Наташі 11 років. Вона завжди дивиться «Настрій». Не пропускає жодної програми. Каже: «Сьогодні було кумедно, а вчора я нічого не зрозуміла». Мені взагалі здається, що з допомогою навіть таких програм потрібно говорити, зокрема, і про поблажливість до дітей. Принесла дитина трійку, принесла навіть двійку — розберися, вникни в ситуацію, обійдися без агресії, без гніву.

— З Олександром Цекалом ви, напевне, сильно здружилися, якщо запросили його в сценічні партнери на спектакль «По По»?

— Мені потрібен був актор, в якого сильна текстуальна інтонація висловлювання, авторська інтонація, свій спосіб існування на сцені. Адже головне в «По По» — розповідь. І розповісти, точніше, переказати, потрібно було давно знайомі історії Едгара По, надавши їм якогось нового звучання, перетворивши жахи на страшилки. Сашко Цекало в цьому плані — чудовий партнер, дуже милий, чарівний оповідач.

— Після «Облоги» в Художньому театрі Табаков чи інші художні керівники не пропонували вам знову взятися за режисуру на академмайданчиках?

— «Облога» йде в МХТ кілька років. Причому досить успішно — вистава-хіт. Там, якщо знаєте, задіяно шість акторів, котрі існують у моєму тексті... Але якихось інших конкретних планів поки немає. На першому плані — кіно.

— А ви знаєте, що в Києві українською мовою поставили одну з ваших п’єс?

— Так, звісно. «Дредноути». Мені про це розповів Богдан Ступка, з яким ми летіли до Києва в одному літаку. Це постановка в його театрі — імені Івана Франка. Не приховую, дуже хотілося б приїхати подивитися. Богдан Сильвестрович повідомив, що ваш спектакль «тримає» акторка, у той час як мені ця історія здавалася суто чоловічою.

— Чесно кажучи, непросто вас уявити в рамках українського телевізійного конвеєра, якщо говорити про вас як про одного з ведучих на НТН.

— По-перше, цей канал купив у Росії права на телепоказ деяких моїх вистав, зокрема і «Як я з’їв собаку». Це для мене принципово. По-друге, я особисто знаю деяких людей, які безпосередньо причетні до керівництва каналом, — і довіряю їхньому смаку. Тому...

— В «Литературной газете», оглядаючи вашу творчість, вивели цікаве формулювання — «симулятивна щирість». Це про вас, між іншим.

— Це написав Олег Віслов. Мій давній друг. Колись він був завлітом Театру армії, свого часу він мені дуже допоміг у період входження в московське театральне життя. Потім він чомусь став вважати моє існування буржуазним... Ми довго з ним не бачилися. А після виходу книжки «Планка» він довго розбирав текст і в результаті визнав, що це література гуманістичного напряму...

— А самі ви як вважаєте, все-таки «обуржуазилися»?

— Я став відомий. І це все. Але я й раніше ніколи не вдягався з речового ринку Коньково. Хоча можливості в мене були дуже скромні.

— Тепер, коли можливості не такі скромні, ви не хотіли б переїхати з Калінінграда до Москви?

— Поки ні. Як і раніше, я живу в Калінінграді.

— Хочете сказати, що досі не розжилися квартирою в Москві?

— Не розжився. Хотів би, але не можу.

— Як продовження «буржуазних» тем — якої марки у вас машина?

— Машиною сам не кермую. Але є джип, на ньому їздить дружина. Ще цього літа купив маленький фольксваген-кабріолет — дуже весела, вертка машинка. Хоча, у принципі, літак із Калінінграда до Москви летить приблизно півтори години. А якби я жив у Москві, на Новоризькому шосе, то добирався б до центру дві з половиною години — через тисняву. Тому в столиці винаймаю житло. Хоча не приховую — було бажання купити своє, невеличке, скажімо так, метрів 80—90. Але ціни не наздогнати. Навіть ті метри, які хотів би мати в Білокам’яній, нині коштують більш як півмільйона доларів. У квітні пропонували за 450 тис. Тепер уже 600 тис. Можна, звісно, взяти кредит, але принципово не хочу купувати ці квадрати за шалені гроші. Бо не хочу брати участі в цьому психозі. Хоча й не приховую, я один із високооплачуваних театральних діячів. Але все одно, адже я не торгую ні нафтою, ні газом.

Із досьє

Євген Гришковець. Народився 1967 року в Кемерово. 1984 року закінчив середню школу, вступив до Кемеровського університету на філфак. Служив на Тихоокеанському флоті. Після демобілізації повернувся в університет і грав у студентському театрі пантоміми. 1990-го організував незалежний театр «Ложа», що сповідував принцип колективної імпровізації (основа спектаклів — тексти Гришковця). 1998 року переїхав до Калінінграда на постійне проживання. Того ж року поставив там свій перший моноспектакль «Як я з’їв собаку», після якого прийшло визнання — «Золота маска» відразу в двох номінаціях. 1999-го отримав премію «Антибукер». 2000-го став лауреатом «Тріумфу». Поставив авторські спектаклі «Дредноути», «Планета», «Одночасно». У репертуарі МХТ імені Чехова — «Облога» в його режисурі. Брав участь у фільмах «Прогулянка», «Брати Клички. Брати до крові», «Не хлібом єдиним».

Євген Гришковець

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво