ЯК МИ ЯХТУ НАЗВЕМО…

Від часу здобуття Україною незалежності, здається, уже перейменували все, що тільки можна. Деякі вулиці поміняли свою назву двічі, а то й більше. 2000 року прем’єр-міністр Білорусі Володимир Єрмошин висловив занепокоєність із приводу намірів влади Києва перейменувати Мінський район столиці України. Однією з причин чергового переділу районів було — позбутися чотирьох неприйнятних назв, пережитків радянського минулого.

Широка слов’янська душа зобов’язує гуляти — до останнього, любити — до втрати пульсу, ненавидіти — поки від ворога не залишиться жодної порошинки, а вже потім будувати новий світ. Тільки ось на які кошти? Більшості населення, хоч горщиком назви, лише в піч не саджай і називай так, аби не плутатися. Адже на це витрачаються гроші з бюджету, які могли б піти на щось справді суспільно корисне. А незалежність і національну ідею (якщо вона є) можна підтримувати й іншими способами. Зокрема говорити, навчати в школі, співати та слухати пісні рідною мовою.

Добре, що сьогодні хоч сама назва «Україна» нормована: її вже ніхто не заперечує та вживається вона державною мовою як «Україна», а латинськими літерами в усьому світі передається як Ukraine. Скрізь однаково. Адже саме назва держави та ще жовто-блакитний прапор із гербом-тризубцем і є найзначніші державні символи, що об’єднують усіх тих, хто живе в цій країні.

Не те зі столицею. На тринадцятому році незалежності навіть просторами рідної країни гуляє як мінімум чотири варіанти передачі назви головного міста держави латинськими літерами — Kiev, Kiew, Kijiv і Kyiv. За кордоном найпопулярніша перша з них.

Жоден із кількох перекладачів держустанов, до котрих я звернулася, не зміг відповісти, чи існують з цього приводу певні нормативи. Не змогли на них посилатися ні в Інституті мовознавства, ні в НаУКМА, ні в МЗС (в управліннях офіційних перекладів і протоколу). Начебто хтось колись їх навіть бачив та іншим розповів. Та ось знайти цього очевидця ніяк не вдавалося. Порадувало вже те, що перекладачі всіх згаданих установ були твердо переконані — передавати латинськими літерами назву столиці Української держави (й інші) з української мови слід відповідно до правил транскрибування, тобто як Kyiv.

Прояснив для мене це питання Микола Трюхан, заступник директора НДІ геодезії й картографії, котрий входить також у Національну раду України з географічних назв. З’ясувалося: нормативи справді існують. Прийняті вони ще 1996 року Українською комісією з питань правової термінології при Мін’юсті України. Її рішенням №9 (протокол №2 від 19 квітня 1996 р.) було затверджено нормативну таблицю для відтворення українських власних імен засобами англійської мови та правила до неї (див. «Практичний довідник з української мови», І.Ющук, 1998 р.). Відповідно до цієї таблиці, назва столиці Української держави передається латинськими літерами як Kyiv.

— Коли було ухвалено закон про мову, фахівці почали замислюватися і над тим, в який спосіб відтворювати українські назви латинськими літерами, — коментує Микола Трюхан. — При Радянському Союзі назви, прийняті в будь-якій із республік, обов’язково транслітерувалися з російської мови. У такий спосіб виходив подвійний переклад. Існував Держстандарт СРСР. І країни РЕВ послуговувалися ним. В умовах незалежності України така ситуація виглядала абсурдною. Тому й заходилися створювати транслітераційні таблиці. Вивчали досвід. Українська діаспора, приміром, для передачі латинськими буквами використовувала лише українські назви. З’ясувалося, що існує одинадцять різних транслітераційних таблиць. Про те, як робити це в Україні, довго дискутували, проводили конференції. Зокрема, як один із варіантів передачі назви української столиці пропонувався Kyїv (українська «ї» існує у французькому алфавіті). Поки, нарешті, не прийняли згадану вище транслітераційну таблицю.

У принципі, звісно, як називати свою столицю — внутрішня справа кожної країни. Але ось чи дотримуватиметься встановлених нами правил весь інший світ? Адже більшість двомовних (англійських) словників традиційно дає Kiev. Kyiv — для них незвично.

Поширення та ширше використання затверджених у країні найменувань, підтримка створення єдиних систем латинізації назв, підготовка довідників і підручників — лише окремі із завдань групи експертів ООН зі стандартизації географічних назв (ГЕООНГН), восьма конференція якої проходила в Берліні влітку торік. Правильне вживання географічних назв сприяє врегулюванню політичних непорозумінь і налагодженню мирних відносин. Важко вийти з товаром або пропозицією послуг на ринок країни, де використовується інший алфавіт, де багато географічних пунктів різними мовами називаються по-різному чи де немає єдиного національного регістру географічних назв із міжнародним доступом. Важко оперативно доставити продовольство в певне місто в розореній війною країні чи район стихійного лиха, якщо це місто має кілька варіантів назви й позначене на міжнародних, національних і місцевих картах і в юридичних документах різними мовами.

— Приміром, ми кажемо Лондон, Париж, хоча ні в англійській, ні у французькій ці назви так не звучать. Такі слова називаються екзонімами. Конференція ООН щораз рекомендує зменшувати їхню кількість. Назви необхідно передавати саме так, як вони звучать у країні походження, — розповів Микола Трюхан. — В Україні єдиний перелік екзонімів поки що не складено. Найвживаніші групи наведено в інструкціях із передачі українською мовою назв зарубіжних країн, довіднику «Назви країн і територій світу», Атласі світу, а також серії словників назв континентів.

Солідна база дісталася Україні ще з часів СРСР, коли цими питаннями займалося чимало НДІ. Існує довідник «Административно-территориальное устройство Украины» (зокрема й на електронних носіях), де вказано правильну назву кожного населеного пункту України. Усі зміни публікуються у відомостях ВР. Є також база даних населених пунктів і адміністративно-територіальних одиниць. 1997 року видано «Класифікатор об’єктів адміністративно-територіального устрою України». Видано словник гідронімів. Приміром, одна невелика річка Обитічна, біля Бердянська, у різних джерелах — на картах, довідниках, в описах — має 14 назв. Після ретельного аналізу всіх варіантів було обрано одну назву, тобто нормовану. Словник містить близько 20 тисяч нормованих назв і 24 тис. варіантних.

— На жаль, на сьогодні відсутність правового регулювання у вживанні географічних назв в Україні спричинила істотне відставання від європейського співтовариства, тоді як у перші чотири-п’ять років незалежності фахівці з СНД і слов’янських держав нам заздрили.

Відбуваються зміни в назвах міст, їхніх категорій (приміром, село стає селищем міського типу, а смт — містом, місто може у свою чергу стати містом обласного значення тощо). Тут є питання. Притчею во язицех і темою для анекдотів стали в Україні перейменування вулиць і цілих населених пунктів. Прикладів — незліченна кількість. Засноване росіянами ще при Потьомкіні село Нікольське нині називають Микільське. Село Токарєвка — нині Токарівка, проте походження цієї назви йде не від професії токар, а тому, що в цьому селі знаходилася садиба Токарєва. 1991 року здано в експлуатацію київську станцію метро «Мєчнікова», а вже 1992-го її перейменовують на «Кловську».

Нормативно-правові акти колишнього СРСР у частині географічних назв, затверджені в 1960—1970 рр., застаріли й не відповідають міжнародному статусу України як незалежної держави, її Конституції й чинному законодавству.

Законопроектом «Про географічні назви», розробленим ще в 1997—1998 рр. з ініціативи Укргеодезкартографії й Національної ради з географічних назв за участі вчених і фахівців, зокрема, було запропоновано загальні правові основи врегулювання діяльності, пов’язаної зі встановленням назв географічних об’єктів, а також нормуванням, обліком, реєстрацією, використанням і збереженням географічних назв як складової частини історичної й культурної спадщини України. Обговорення цього, здавалося б, цілком невинного закону було дуже бурхливим. Проект неодноразово допрацьовувався, але, боюся, що до ухвалення ще вельми далеко.

Як справедливо зауважив один із депутатів під час обговорення законопроекту, якщо вноситимуть законопроект, скажімо, про каналізацію й асенізацію, то й тут деякі діячі обов’язково ногу всунуть... У випадку із законопроектом «Про географічні назви», прийнятим Верховною Радою в другому читанні, на який у травні 2002 року наклав вето Президент, так і сталося. Віз і досі залишається там, а ідея — на папері. Чи варто так політизувати досить невинний закон? На мою думку, ці питання все-таки мали б вирішувати професіонали.