«Я В СВОЙ ГОРОД ВЕРНУСЬ» - Культура - dt.ua

«Я В СВОЙ ГОРОД ВЕРНУСЬ»

12 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 12 квітня-19 квітня

Три роки тому наше місто зазнало втрати... духовної... дуже суттєвої. І місто про це не знало. Це трапилося на Різдво...

Три роки тому наше місто зазнало втрати... духовної... дуже суттєвої. І місто про це не знало. Це трапилося на Різдво. Саме цього дня обірвалося життя двадцятисемирічної киянки Надії Курбатової. Місто не знало, та й нині не знає цього імені. Місто і зараз не підозрює про свою втрату. Однак сьогодні Надія Курбатова, поет наймогутнішого обдарування, художник, філософ, повертається до нас. Її творчість, нарешті, знайшла визнання й освітила, обвіяла весняним вітром усіх, кому пощастило зіштовхнутися з ним, хто був свідком цього повернення.

Вона повернулася до Києва цієї весни, через три роки після смерті. Минулого місяця їй виповнилося б тридцять. Дівчина-метелик, дівчина-птах, дівчина-дерево киянка Надія Курбатова за свої неповні 27 років прожила не одне життя: в улюблених книгах, платівках, картинах і рідкісних зустрічах-подарунках із людьми, яких послала їй доля. І повернулася до нас, любителів живопису та поезії, у незвичайній виставці своїх малюнків і в першій книжці віршів під спільною назвою «Я в свой город вернусь», презентація яких відбулася 6 березня нинішнього року в Республіканському будинку актора.

Вечір пам’яті художниці та поетеси відкрив Юрій Юрійович Монда, батько Наді, відверто зізнавшись, що дочка їх, батьків-інженерів, людей загалом далеких від мистецтва, наблизила до світу прекрасного: «Наче та квітка, що пробивається крізь асфальт...» А щемливі, немов вступні акорди «Осінньої пісні» Чайковського, що спотикаються від туги, і потужні припливи радості Рахманінова, у виконанні дипломанта Міжнародного конкурсу піаністів в Орлеані Ольги Аніщенко налаштували всіх присутніх у залі на незвичайне сприйняття того, що відбувається.

Весь вечір зі сцени лилася музика Надійчиних віршів і уривків із щоденника в чудовому виконанні акторів Театру драми та комедії на Лівому березі Оксани Архангельської та Петра Миронова, майстерність яких розкрила особистість поетеси та художниці Надії Курбатової в усій повноті її творчого обдарування.

Зі сцени звучала «внутренним цветом» (як любила називати голос людини Надя) поезія, яка стала піснями творчого дуету «ЛіВ» — Лідії Сумарокової та Віктора Вовка. Три вірші Надії в їх інтепретації перетворилися на вишукані міні-спектаклі. А виконавець авторських пісень Анатолій Коцюруба найсильніші вірші поетеси зворушливо і з великим тактом оформив у бардівські гітарні наспіви.

Як будь-який удалий творчий вечір, і цей не обійшовся без імпровізацій. Це були виступи людей, які знали Надю; шанувальників її творчості, які познайомилися з графікою та поезією дівчини при листуванні з її рідними. Проникливо і тремтливо пролунали рядки запорізької поетеси Тетяни Сугалової, написані під враженням однієї з Надіїних картин — «Свидание». Як розповіла Тетяна, цю картину вона побачила на скляних дверях кімнати художниці… І — народилася співтворчість…

Як завжди, здивував київську публіку імпровізацією на роялі композитор, член Спілки композиторів України Юхим Гофман, немов відображуючи у своїх неймовірних пасажах кредо творчого заряду поетеси:

Не знаю тайн, не ведаю пророчеств,

А просто вижу, чувствую вперед.

Було багато квітів — перших, весняних — їх залишали прямо на сцені глядачі, які заходили до залу. І ці маленькі букетики перших тендітних квітів здавалися знаками Надійчиної присутності, які пробивалися крізь сцену. І навіть дещо містичним був покривавлений відблисками тюльпанів, які вінчали портрет Наді Курбатової на сцені, сизий край важкого оксамитного банту лаштунків... Саме ці тюльпани (немов від самої Наді) мама, Галина Курбатова, роздала наприкінці вечора всім учасникам програми, промовивши: «Весна начинается, и Надя возвращается в наш город».

Вечір пам’яті Надії Курбатової, не став панахидою, жалобою за молодою душею, яка рано пішла. Надя, яка перенесла в дитинстві грип, отримала ускладнення і з 15 років була на 2-й групі інвалідності практично без надії на видужання, але з прагненням жити. Спасибі всім: і організаторам вечора, і учасникам, і глядачам за те, що світла пам’ять Надії та її творчості не затьмарилася жалістю. Кульмінаційно й потужно за силою слова пролунав вірш актора та поета Петра Миронова, який підсумував і узагальнив колективний портрет героїні вечора:

И ты была настолько не отсюда,

Что твой приход на Землю — это чудо!

Одеждой сбросим — как итог — тела,

А суть — жива. И сутью ты была.

Была… и есть! В листах твоих тетрадей,

Как Рушева, что тоже звали Надей.

Після такої високої ноти, якою завершився вечір пам’яті київської поетеси та художниці Надії Курбатової, творча спадщина котрої тільки приходить до нас, глядачі потрапили у вир барв і графічних розчерків художниці, неначе на одному подиху перейшли зі світу поезії до світу живопису, де мирно живуть звірятка, люди, ангели та фантастичні істоти… І Надя кожною своєю картиною та віршем святкує своє повернення на Землю, до тих, хто живе… Ось її слово до нас:

Я в свой город вернусь,

Что под светлым крестом,

Где полнеба сгорает

Над каждым мостом,

В мой каштановый рай,

В мой кленовый обряд.

И из сотен даров,

И из сотен наград, —

Только эту одну —

Возвращенье домой,

В город мой,

В мой единственный город родной.

В мой каштановый рай,

В переполненный ад,

Где трамвай не бежит,

А летит наугад,

И святых куполов

Златотканная вязь, —

Это кровная, чаще

Кровавая связь.

Я в свой город вернусь,

Что и мой и не мой,

В тот, который раскрашен

Под утро сурьмой,

Где за всех и за всё —

Мне вина без вины

Через жизнь, вдоль которой

Запомнены мы……

Вірші із книжки Надії Курбатової «Я в свой город вернусь»

* * *

Я беспородная собака

По иерархии зверей.

Живу свободно, но со страхом,

Стыжусь непризнанных кровей.

Молчу свободно,

Тихо ненавижу,

Породистых смотрю

Издалека.

И сплю и вижу,

Только сплю и вижу —

Такой же, в принципе,

Могла бы быть и я.

Мечтать пока никто

Не запрещает,

И слава Богу!

Богу моему хвостом виляю,

Кость свою вкушаю...

Ну, что как думать не могу —

Зато мечтаю...

А больше ничего я не могу…

* * *

Легка задача у руки:

Начать с неначатой строки

И, воспалившись вдруг от тренья,

Смягчить чернилами сомненье,

Переводить нутряный звук

На пятипалый перестук,

На языковую гармошку....

* * *

Кто в тернии поёт, закрыв глаза,

Из горла напряжённого в зенит

Всё то, что словом высказать нельзя.

Тоска, что ничего не говорит,

Просить — не просит, и не ждёт ответа,

Закрыв глаза, поёт в осколках света.

И на один из них,
окончив петь, —

Сорвётся, чтобы вздрогнув, онеметь.

* * *

Я ночи жду,

Как откровенья,

Как сумасшедшего прозренья.

Безумства радостная блажь

Зовёт неслышными словами,

И сердце бредит голосами.

Что есть чудесней

Дикой звёздной ночи!

Волненье, как предчувствие волны.

Уходит за страницу горизонта

Звезда, случайней

И абстрактнее мечты...

Благословение

Не спящим по ночам!

Благословение

Делам их и речам!

Благословение

Их вдохновенью,

Метанию их душ,

Тяжёлому прозренью!

И взгляд луны,

Как точка воспалённого зрачка,

Покажет им строку,

Поманит за строкою.

Ведь скоро будет день,

Успеть бы за рукою

Сомненье исписать

До самого последнего значка...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво