«…я со Сталиным говорил, мол, надо определить наше отношение к Гмыре» - Культура - dt.ua

«…я со Сталиным говорил, мол, надо определить наше отношение к Гмыре»

22 липня, 2011, 14:11 Роздрукувати Випуск №27, 22 липня-13 серпня

Як заголовок використано рядок зі спогадів Хрущова, опублікованих у журналі «Огонек» (1989 рік). Микита Сергійович доволі розлого писав про одного з найкращих співаків України.

Як заголовок використано рядок зі спогадів Хрущова, опублікованих у журналі «Огонек» (1989 рік). Микита Сергійович доволі розлого писав про одного з найкращих співаків України — Бориса Гмирю (1903—1969), видатного виконавця, голос якого зачаровував сучасників і гіпнотизує нащадків. Дякувати Богу, збереглися його записи.

Доля Гмирі — складна й непересічна. Окрім творчих злетів він знав і роки «недовіри». Опинившись у «жорнах» історії, Гмиря певний час перебував на окупованій гітлерівцями території України. І, звісно, не всі йому це пробачили.

Той драматичний період його життя знайшов відображення у новій книжці — «Борис Гмиря. Дневники. Щоденники. 1936—1969», що вийшла у харківському видавництві «Фоліо» (упорядник та автор-супровідник текстів — Ганна Принц).

Для музичного світу України поява «Щоденників» Гмирі — без перебільшення подія. Співак і його час постають з них без гриму і ретуші. І, можливо, найголовніше, що відкривається читачеві, — велика повсякденна праця геніального співака, його кропітка робота над оперними партіями, камерними творами, зрештою над самим собою. Мож­ливо, й не виникне в сучасного читача (після знайомства із «Щоденниками») запитань на кшталт: «А чому тоді були великі співаки, а сьогодні?..», бо Гмиря з відстані часу ніби сам і відповідає: Тому що тоді для виконавця понад усе була творча робота, а не «медійне» життя, як нині, в багатьох…

Гмиря у своїх нотатках — це абсолютне заглиблення в музику. А ще — педантична фіксація майже кожного свого творчого поруху та кроку.

Кажуть, описати музику словами неможливо. Але ж словами можна описати долю… Інтонацією долі й просякнуті його записи.

Потреба вести щоденник — одна із загадок людської натури. Чи сподівався сам Гмиря, що колись його записи хтось прочитає? Мабуть, що так. Адже він належить до небагатьох співаків, які ставилися до власного архіву із взірцевою охайністю. Його записи — доволі лаконічні. Здебільшого співак фіксував основні етапи своєї творчої біографії. І зрідка писав про те, що йому боліло.

Зауважу, що щоденники зав­жди вигідно відрізняються від мемуарів. Недарма ж Анна Ахматова казала, що кожен мемуарист мимоволі перекручує чужу пряму мову і намагається подати себе самого у якнайкращому світлі...

Інша річ — щоденники. Тут більша міра достовірності, більша концентрація думки.

Особливо цікаві місця у книжці — сторінки біографії співака за німецької окупації (його перебування й робота в Кам’янці-Подільському, Харкові та Пол­таві).

І досі навколо цього періоду виникає найбільше суперечок і навіть безпідставних звину­вачень. Тепер сам читач може скласти відповідну картину минулого. Переглянувши тогочасні записи, бачимо, що в них є чималі паузи — а саме між березнем 1942-го і липнем 1944 року…

На цьому відтинку — записи нерегулярні. Борис Романович робив їх з перервами. Крім того, у відповідному зошиті він «резервував» дев’ять незаповнених сторінок…

Втім, деякі «білі» сторінки упорядник заповнив актуальними фрагментами журналістських публікацій, як-от: «Говорят, что выдающийся певец Гмыря, будучи в окупации, пел в бункере Гитлера «Вервольф». Впос­ледствии подвергался гонениям от коллег, некоторые и не здоровались: не патриот, мол. Так думали те, кто возвратились в Киев из Башкирии или Казахстана — хотя и не совсем комфортабельных (курортных) районов, а все же защищенных от черных оккупа­ционных будней. Вот прошло много лет. И думается мне: а меньшим ли был патриотом Гмыря, чем его коллеги, которые были в эвакуации? А может, большим? Ведь он пел «Дивлюсь я на небо», «Вітер віє, вітер буйний» и другие украинские песни» (з нарису Михайла Меду­ниці).

А ось — і фрагмент спогадів Микити Хрущова, який хотів залишити Гмирю у Київській опері: «Сталин тогда согласился со мной: «Да, возьмите!». Я не ошибся. Сейчас же стали голоса раздаваться: «С изменником Родины мы не будем спивать, не будем». Я знал, откуда это исходит. Тут был и патриотизм, но здесь была и зависть… Сейчас копаться, отыскивать виновных и наказывать тех, кто остались с немцами, надо с умом. Иначе миллионы надо наказывать. Они остались, а у них другого выхода не было. Надо подойти более серьезно и здраво при оценке и определении своего отношения к каждому лицу, которое оста­валось на территории, занятой
немцами…».

З книжки можемо довідатися і про те, як Гмиря завітав у гості до Хрущова, аби поговорити відверто, коли той приїхав на Закарпаття.

Є у «Щоденнику» і розповіді про шантаж та утиски, яких зазнав співак у київському театрі.

Є сюжети про прикрі непорозуміння, як-от вихід статті за підписом Гмирі в «Известиях», яку редакція підступно опублікувала без згоди співака.

Згадується про надзвичайно теплі творчі стосунки Гмирі та геніального Дмитра Шоста­ковича, а також про Івана Патор­жинського, якого Хрущов називав «головним борцем» з Бори­сом Гмирею.

Словом, крім музичних перипетій, зі сторінок видання постає Епоха у всьому її розмаїтті.

Загалом у «Щоденниках» — сліди повсякденної роботи майстра. Репетиції, уроки з концертмейстерами, концерти, програ­ми, вистави, записи, думки про техніку співу та виконавство. Педан­тично нотується кількість виступів за кожен місяць, а подекуди — і суми гонорарів.

Читачеві не доведеться блукати в пошуках контексту подій. Тут присутнє живе биття повсякденності Артиста. За наповненням книжку можна порівняти із двотомником «Літо­пис життя і творчості Шаляпіна» — адже в рецензованому виданні, крім щоденників, міститься багато супровідних текстів, покажчиків, ілюстрацій, що й перетворює його на справжній літопис.

До 1963 року відносяться записи, присвячені зйомкам Гмирі у фільмі-опері «Наймичка» на музику Михайла Вериківського. Не викладатимемо подробиць, нехай читач сам пересвідчиться у принциповості позиції Гмирі щодо стрічки. Але тут напрошується одне спостереження: це щоденники артиста, людини, яка мала доводити, що і один у полі — воїн. Причому доводити так, щоб не втратити почуття гідності.

Наприклад, запис від 5 березня 1964 року ілюструє підступне, немислиме як на наш час (хоча — хтозна) ставлення Системи до співака: «Сольний концерт у Київській філармонії з творів [на слова] Шевченка. Успіх великий. Збір — 80%. А в касі не продавали квитків, мотивуючи тим, що їх немає. Ан, бач, от як буває!». І більше нічого… Мабуть, Борис Романович розраховував, що колись його слово досягне читача. Проте нікого не звинувачує. Не виливає «негативу» навіть у щоденникових записах. Це може слугувати прикладом бездоганної порядності, дуже непопулярної в сьогоднішніх артистичних колах. Думки висловлено немов з натяком, мовляв, розумний сам утямить.

А тепер — «по той бік дзеркала». Що ж то за крамольна шевченківська програма, яку співак пропонував київському слухачеві далекого весняного дня 1964 року?

Кілька романсів Лисенка та народних пісень на вірші Кобзаря, твори Юлія Мейтуса і Якова Степового, чиї ноти не раз видавалися і перевидавалися навіть за часів радянського тоталітаризму…

То що ж тут небезпечного?

Відповідь проста. Особа Гмирі, магія його мистецтва пробуджували у слухача впевненість у тому, що український камерний репертуар стоїть поряд з найвищими зразками європейської романсової музичної літератури. Ясна річ, такий висновок не можна було вживляти у свідомість тодішніх відвідувачів філармонії.

Збереглися відгуки про той концерт російського баса Євгена Нестеренка, який чув Гмирю в Ленінграді і запевняв, що шевченківську програму навряд чи хто виконає так, як Борис Рома­нович. А ми ж бо? Так і перебували у полоні хуторянських меншовартісних настроїв. І навіть сьогодні у Вікіпедії стверджується, що в репертуарі Івана Коз­ловського були «політично небезпечні» твори — «Мені однаково», колядки та інші. То що вже казати про Гмирю, який співав шевченківські програми, в тому числі в Росії та інших республіках СРСР?

Продовжуючи, погляньмо на відповідні нотатки співака. Рівно через три місяці він пересвідчився, що його виключили з програми московського ювілейного концерту на честь Т.Шевченка. У щоденнику з’являється запис: «З концерту знімають, буцімто спізнився — і тому зняли з програми. Хамство! Дзвонив секретареві [українського — !] ЦК, але, каже, що прийме після Москви… На ювілейному вечорі за дві години до початку запропонували замість «Думи мої» заспівати «Эй, ухнем!». Відмовився. Більше не запрошували! Я роблю це все для Кобзаря, а не для того, щоб самому щось отримати».

Отут і проривається зерно, яке ніс у собі Гмиря. Він був «безсрібником», одним з небагатьох, хто був тоді і залишається донині відчайдушним носієм національної ідеї. Сьогодні такі слова звучать звично, майже банально, але замислімося, чого це коштувало Борису Романовичу в ті роки…

Якщо вже говорити про шевченківський і взагалі український репертуар, то Гмиря виконував його так, що ні в московських, ні в ленінградських його шанувальників не виникало й думки про провінційність та другорядність української музики. Бо Гмиря випереджав час…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво