Я піду в далекі гори. Марічка Миколайчук: «Коли Іван хворів, я не могла виступати… Відчувала, що пісня рветься назовні, а виходу — немає»

Ім’я Марічки Миколайчук нерозривно пов’язане з іменем її знаменитого чоловіка — актора-символу українського поетичного кіно Івана Миколайчука. Доля повінчала їх давно і, напевно, уже назавжди. Нещодавно Марічка Миколайчук зібрала унікальні пісні свого краю і з’єднала їх в одному музичному альбомі «Буковина». Так сталося, що вихід цього альбому майже збігається з ювілеєм Марічки, який вона, здається, не збирається гучно святкувати…

Народна артистка України, маленька, тендітна буковинка Марічка Миколайчук багато років співала у складі легендарного хору Верьовки, причому їй пощастило попрацювати із самим Григорієм Гурійовичем. На початку 1970-х Марічка та дві її колеги по хору — Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська — заснували тріо «Золоті ключі», яке успішно виступає і донині. Ще пані Миколайчук — солістка-вокалістка творчого об’єднання «Музика» національної радіокомпанії України. У «золотий фонд» радіо вона записала не одну сотню пісень. Сьогодні Марічка планує створити фонд Івана Миколайчука й організувати при ньому Центр народної української пісні. Ця пісня, до речі, — друга після Івана величезна любов її життя. Нещодавно Марічка випустила сольний альбом, куди ввійшли пісні буковинського фольклору. Диск «Буковина», записаний на чернівецькій студії «Інтервал», очолюваній Віктором Пилипчуком, — другий у дискографії Марічки. А перший — «Прощаюсь, Ангеле, з тобою» — був, природно, присвячений Іванові...

— Пані Марічко, розкажіть, як виникла ідея альбому «Буковина».

— Якось у нас з Іваном був у гостях Володя Івасюк, який приїхав до Києва у справах. Він привіз записи буковинських народних пісень, їх збирав і сам Володя, і його батько зі своїм братом. Володя планував кудись їх віднести. А я подумала: «Як так може бути, я — буковинка, і не знаю цих пісень!» Стала просити: «Володю, благаю, дай мені їх переписати!» Він каже: «Гаразд. Та можу залишити тільки до ранку». Я попросила сестру Івана, Іванку, і ми з нею за ніч від руки переписали 64 пісні. Для мене це було таке багатство! Я їх усі записала для радіофонду. Члени худради щоразу, приймаючи ці пісні, були зачаровані: адже цю музику практично немає де почути. Я так вдячна Володі!.. Потім я довго мріяла випустити диск із цими піснями. І відразу вирішила — запишу його тільки з буковинськими музикантами. Вони прекрасно відчувають ці мелодії і вміють на ходу імпровізувати. Згодом я такий диск записала. Однак свій перший альбом, акапельний, «Прощаюсь, Ангеле, з тобою», записала до 60-річчя Івана. Це моя данина йому... Увесь час, поки Іван хворів, я не могла співати. І в концертах перестала брати участь. Відчувала, що пісня рветься назовні — але виходу не знаходить... Мені тоді було не до пісень. А душа немов боліла від того, що не могла випустити музику... Може, і добре, що я пережила такий момент: після цього стала ставитися до пісні зовсім по-іншому... Коли Івана не стало, дівчата, Ніна Матвієнко та Валя Ковальська, взялися за мене й почали тягати по концертах. Я стала виступати не тільки в складі нашого тріо, а й сольно: у мене виникла така жага до співу!.. Якось у мене був ефір на радіо «Ера». Я розповідала, що мрію записати цикл буковинських пісень. І наспівала щось. Відразу ж після ефіру зателефонував Віктор Пилипчук: «Я сам 25 років мрію записати ці пісні, але не можу знайти виконавця — ні в буковинських колективах, ні серед солістів. Ніхто не відчуває цей музичний колорит». І запропонував мені записати. Я відповідаю: «Я не проти, але тільки з місцевими музикантами». Він сказав: «Знайдемо. Ви когось знаєте?»

— Невже нікому з музикантів, крім буковинських, ця музика не підвладна?

— Я спробувала спочатку записувати з оркестром народних інструментів у Києві. Та потім зрозуміла: людина, яка виконала обробку, не відчуває буковинський мелос. Вона, власне, і не зобов’язана була його відчувати, оскільки народилася в інших краях. Та річ у тім, що в буковинських мелодіях дуже складні переходи — їх можуть уловити тільки місцеві музиканти. Мені треба було, щоб вони, «йдучи» за мною, коли я співаю, на ходу імпровізували, немов підлаштовуючись під мене. Я знала таких музикантів. Вони родом із села Глинівці, музична майстерність там передається з покоління в покоління. Глинівицькі музиканти знімалися у фільмі «Білий птах з чорною відзнакою» — от я мріяла про таких же... Я знайома з Юрієм Юрійовичем Блищуком, керівником оркестру народних інструментів у Чернівцях. Ми звернулися до нього — і разом із його колективом за чотири дні записали «Буковину». Під час роботи ми розуміли один одного з напівслова, музиканти мені дуже допомагали. Нині ми з Віктором Пилипчуком думаємо випустити ще кілька пісень із буковинських зібрань Івасюка. І цей диск я присвячу Володі.

— Як утворилося ваше тріо «Золоті ключі»?

— Я дружила з Ніною та Валею ще під час нашої роботи в хорі Верьовки. Дівчата знали, що мій чоловік — відомий актор, і повсякчас просили познайомити з ним. Я спитала Івана, він каже: «Ну, запрошуй уже своїх дівчат». Коли Ніна з Валею прийшли, у нас у гостях саме були Іван Гаврилюк, Боря Брондуков і Костя Степанков. Сіли до столу. Потім Іван попросив нас заспівати. А ми доти ніколи втрьох не співали. Я почала, дівчата підхопили. Ми стали переглядатися — здивувалися, наскільки в нас зливалися голоси: пішли обертони, а це означає — з’явилася гармонія. Коли закінчили, Іван каже: «Ну, все — ви повинні, просто зобов’язані співати втрьох. Самі ж чуєте, що відбувається».

— У нього був хороший музичний слух?

— Звісно! Він навчався в музучилищі, грав на баяні. Слух в Івана був витончений: він тонко уловлював гармонію. У них уся сім’я добре співала. Якось наш хор був на гастролях на Буковині, ми проїжджали повз село Івана. А він саме був удома, у відпустці, зібрав своїх родичів: «Зустрічатимемо гостей». Авдієвський, почувши, як співає їхня сім’я, згодом часто повторював: «Ви собі не уявляєте, яка гармонія, яка чистота звуку! Вам треба їхати навчатися співати в Миколайчуків».

— Як же вийшло, що ваше тріо стало виступати самостійно?

— Спочатку нас запрошували на різні молодіжні концерти. Ми з дівчатами репетирували там же, де й весь хор. Авдієвський якось почув нас і поцікавився: «Хто це так співає?» Зайшов, почав підказувати, що потрібно зробити, аби краще звучало. Далі вже під час гастролей випускав наше тріо окремо від хору. Понад те, ми відкривали концерти. Потім вийшло так, що я залишила хор. Після цього до дівчат відразу стали звертатися: «Марічка пішла, може, я замість неї з вами співатиму?» Та Ніна і Валя відповіли: «Ні, наше тріо залишилося, як і раніше, і замість Марічки ніхто не співатиме». Це був десь 1973 рік. Ніну і Валю в той період не випускали за кордон. Валю — через одне якесь «неправильно» сказане слово, а Ніна була невісткою Івана Гончара — художника-«націоналіста». Та й я тоді виявилася не зовсім угодною — через Івана, який уже став впадати в немилість у «високого начальства». Якось, коли хор поїхав на зарубіжні гастролі, а ми втрьох залишилися в Києві, то вирішили записати диск народних пісень на фірмі «Мелодія». Платівка мала великий резонанс: було випущено кілька тиражів, багато екземплярів пішло за кордон. А коли хор Верьовки записував на «Мелодії» свій диск, Авдієвський, щоб зробити його «золотим», приплюсував усю нашу платівку. Та нам було приємно: виходить, нас визнали... Проте ми й досі «нічиї», тобто ніде не значимося. Коли треба представляти українську культуру за кордоном, Мінкульт нас запрошує в поїздки. Ми були на днях культури України в Польщі, у Франції. От за таких обставин про нас згадують. Та щоб наш колектив постійно кудись прикріпити, скажімо, до «Укрконцерту», цього немає. У концерти ми потрапляємо тільки тоді, коли нам дзвонять напряму: «Дівчата, виступіть?» Якби в нас був імпресаріо чи продюсер, нам би, звичайно, було набагато простіше. Хоча ми однаково багато об’їздили. Торік проїхали всю Україну — із туром на підтримку Ющенка. Правда, співали на вулицях — і в холод, в і мороз, і в сніг, і в дощ. До залів нас не пускали: там виступали ті, хто підтримував Януковича. Я в результаті захворіла на запалення легень. Однак не шкодую, тому що ми робили добру справу, і нас почула вся Україна.

— Після загадкової смерті Володимира Івасюка в житті української пісні настав важкий період — її масове звучання зводили до мінімуму. Багато музикантів сьогодні згадують, як їм забороняли виконувати український репертуар. У вашого тріо були подібні випадки?

— Наше тріо завжди виконувало те, що хотіло. Тобто саме українські пісні. Тому часто траплялося таке: триває концерт, ми чекаємо, коли нас викличуть на сцену. Чекаємо-чекаємо, потім — раз, концерт закінчений, а нас так і не викликали. Якось Борис Шарварко запросив нас у концерт, присвячений Дню радянської міліції. Поцікавився: «Що співатимете?» Ми кажемо: «Пісню «Іду до тебе». Саме вийшов фільм Миколи Мащенка з такою назвою, присвячений Лесі Українці, і ми сказали, що наша пісня теж про Лесю Українку. Насправді композиція називалася «Тернова ружа» і була присвячена В’ячеславу Чорноволу, якого в ту пору засадили до табору. Музику «Ружі» написала Галина Менкуш, а автор тексту поет Володимир Іванишин дивним чином потрапив під потяг... Пісня приголомшлива, емоції в ній йдуть за наростаючою, через весь твір проходить образ України й думка про те, що колись народний гнів прорветься... Коли ми виконали «Ружу» у Палаці «Україна», запанувала тиша. Потім зал вибухнув оплесками. Нас викликали на біс, і ми знову виконали цю пісню повністю. А потім — знову на біс! — і втретє. За лаштунками Шарварко нам чемно подякував, але більше в концерти вже не запрошував.

— Ви розповідали, що тур на підтримку Ющенка проходив у вас ледь не з ризиком для життя.

— Так, ми в цій поїздці буквально ходили на межі. У Харківській та Луганській областях нашій машині проколювали колеса, розбивали радіатор, били скло. Міліція казала: так-так, мовляв, ми вам усе полагодимо. Та ніхто, звичайно, нічого не лагодив. Понад те, ми довідалися, що всім майстерням віддано розпорядження: такий-то автомобіль у ремонт не брати! Активність, із якою нам улаштовували різноманітні перешкоди, пояснювалася ще й тим, що в нашій машині було встановлено телетарілку — завдяки їй ми могли показувати людям новини та репортажі «5 каналу»: у тих регіонах, як відомо, інформація подавалася однобоко. І ось того дня, коли ми повинні були в Харкові показувати мітинг на Європейській площі столиці — це був перший публічний виступ Ющенка після отруєння, — нам розбили машину. З нами був племінник Віктора Андрійовича, Ярослав Ющенко, який робив усе, щоб її відремонтувати: ми мали встигти до початку трансляції... Нарешті полагодили, збираємося виїжджати з готельного подвір’я, раптом бачимо — їде «Камаз», повний мішків. Куди їде, незрозуміло, адже подвір’я — глухе. Але зрозуміло, куди їхали, — перегородити нам шлях. Ми дивом устигли вискочити. Вони так розгубилися... Ми виїхали, і ті міліціонери, які нам нібито весь цей час допомагали, сіли в машини й стали блокувати дорогу. З нами, на щастя, було кілька народних депутатів. Вони буквально руками й ногами відштовхували ці машини. Депутати запитували міліціонерів: «Що ви хочете?» А ті мовчать... Їдемо. Коли раптом звідкись узявся автобус із дітьми. Діти сидять перелякані... І цей автобус поставили поперек дороги. Уявляєте, навіть дітей не пожаліли. Наші водії виявилися віртуозами — ледь викрутилися. Кілька разів так зачепили стовпи, що іскри летіли. Не знаю, як не розбилися. Та до початку трансляції ми все-таки встигли. Коли ж побачили Ющенка... Ми так плакали! Після його виступу Ніла Крюкова вийшла на сцену й каже харків’янам, які зібралися: «Ви все бачили, все чули. Давайте помолимося за нього». Ніла казала молитву, і вся площа за нею повторювала.

— А ви що, без охорони їздили?

— З охороною. Та до одного нашого охоронця якось підійшли з ломиком: «Жити хочеш?» Інший охоронець заснув у машині — його сонним і зв’язали. Цим займалися «беркутівці», переодягнені в цивільний одяг. Ходили з ломами, проколювали нам колеса. У Луганській області ми мали виступати біля стадіону. Там напоїли шахтарів, а нам сказали: «Зараз вони вийдуть із футбольного матчу, п’яні. Тікайте звідси, допоки ви ще живі». Справді, виходять шахтарі після матчу — хто співає, хто матом лається. Ми коли побачили... Стало дуже страшно. І раптом Ніна Матвієнко почала танцювати прямо біля машини. Ми включили музику й теж стали танцювати — щоб вони бачили: ми їх не боїмося. Пізніше ми цей танець назвали танцем смерті (сміється)... Потім шахтарі почали кидати камені в наш екран. Ми стали закривати екран хустками... Адже ми під час своїх виступів не вели агітацію. Просто казали людям: голосуйте за кого хочете, але до вас не доходить повністю інформація, і тому ви не знаєте, що відбувається в країні. А нам відповідали: «Ви куплені!» На Ніну Матвієнко спочатку казали: «А-а, це не співачка, а підставна повія». Коли ж почули, як вона співає, влаштували перевірку: мовляв, якщо ти Ніна Матвієнко, заспівай «Дикі гуси». Ніна заспівала. І один шахтар, він, звичайно, був п’яний, але все-таки пісня його зворушила, і він почав плакати: «Я втратив батька, його завалило в шахті, я зовсім один... Мені сказали: до вас зараз приїдуть агітувати, не вірте їм»... Ніна підійшла до нього з квітами, які їй подарували: «Віднесіть їх на могилу свого батька». Він тоді взагалі як дитина розплакався: «От вам усім казали, що вони такі-сякі, але хто з вас сказав мені: «Віднеси квіти на могилу свого батька?» А вона сказала. Подивіться на цих людей — хіба вони можуть бути такими, як про них кажуть?» Багато людей там були дуже залякані. Вони розповідали: «Нам сказали — якщо прийдемо на мітинг, нас із роботи звільнять». І під час наших виступів бувало так: спочатку на площі нікого немає, потім дивишся, — там за деревом люди стоять, там стоять. Вони приходили і ховалися, аби ніхто не бачив, що вони були на площі. І ось так маса народу ховалася... Попереду в нас нові вибори. Хотілося б, щоб вони були чесними, щоб більше наших людей ніхто не залякував, не примушував голосувати силою і страхом.