«Я ЛЮДИНА ГОРДА!»

Поділитися
Я людина горда, аж занадто горда! На мольбертах розп’ятий світ… Небо глухо набрякло грозою. Вигинаються пензлів хорти… Струменіє моє склепіння...

Я людина горда, аж занадто горда!

На мольбертах розп’ятий світ…

Небо глухо набрякло грозою.

Вигинаються пензлів хорти…

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева пасу.

В кишенях дня,

Залатаних терпінням,

Я кулаки до неба донесу…

…Боже, я — вільний!

Ліна Костенко

Нинішнього року Івану Марчуку — відомому українському митцю, шістдесятнику, художнику андеграунду — виповнилося 65 років. Проте ця дата, на відміну від торішньої — 35-річчя творчої діяльності, — залишилася поза увагою. Творчий ювілей торік майстер відзначив масштабною виставкою у центральних залах столиці — Національному художньому музеї. Відкриття виставки Марчука відбулося з певною помпезністю. Серед гостей було багато можновладців, що, за спостереженнями присутніх, прикро вразило духовно споріднених митцю людей. Далеко не всі зрозуміли діалог двох Марчуків — художника андеграунду та нинішнього голови РНБОУ…

«Мадонна», 1989 рік.
Іван Марчук

Ще торішня виставка митця ознаменувалася непересічною подією: публічною обіцянкою влади відкрити у Києві персональний музей Івана Марчука. Її у присутності гостей та представників засобів масової інформації озвучив голова Київської міської ради Олександр Омельченко. Минуло більше року — все залишилося на словах. Зараз про ту ініціативу ніхто нічого не згадує. Хоча 65-й день народження Івана Марчука міг би стати чудовою нагодою для втілення обіцяного владою мистецького проекту.

— До якої міри можливий компроміс між вільним художником і владою? Чи взагалі можливий повноцінний діалог між митцем та владою?!

— Ніякого діалогу я нікому не нав’язував і не нав’язую. Я ні в кого не звик шукати допомоги. Я людина горда, аж занадто горда! І кожна людина має бути гордою, з відчуттям власної гідності!

Могла ж Москва, скажімо, дати художнику Шилову фешенебельний будинок у центрі міста, який він, у свою чергу, подарував Москві. Але влада в Москві якось піклується про те… Можливо, тому, що Шилов перемалював усіх повноважних людей, то йому справді легше. Проте хочу наголосити, що саме в Москві, а не в Києві, 1979 р. на Малій Грузинській у так званих антирежимних залах відбулася моя перша виставка — виставка українського художника з тавром націоналіста. Мене там прийняли і підтримали. А в Україні на ті часи я був загнаний та застрашений. Мене нікуди не пускали, не запрошували, ніде не приймали…

Про мене й зараз дуже рідко згадують… Наприклад, коли роблять загальну виставку Спілки художників — до якої, до речі, мене довго не приймали, а потім все ж таки прийняли без мого відома під час першого перебування за кордоном, — мене ніколи не запрошують взяти участь. Як було це у «совєтські» часи, так триває і досі… Але нічого, я сам собі влаштовую виставки.

Один бізнесмен пропонує мені зробити постійно діючу приватну галерею при своєму бізнес-центрі. Проте я маю сміливість ще мріяти про державну галерею!

Хай там мене критикують, комусь я, звичайно, не подобаюсь… але того, що я зробив, ніхто, окрім мене, не зробить! Працюю 365 днів на рік — у мене маса планів. Я гадав, що з роками бажання працювати вгамується, — а воно, навпаки, зростає. Творчий діапазон усе розширюється, і я можу виступати у десяти іпостасях, бути різними художниками в одній особі.

— Ваша перша велика виставка відбулася в Національному художньому музеї 1990 року. Фактично з неї почалося офіційне визнання вас як художника, реабілітація вашого імені. Але, як на мене, у вас сталася певна революція в настроях. Тоді, 1990 року, на світанку незалежності, виставку відкривали Квіти Мрій, ваша Шевченкіана. І хоча веселкові барви ніколи не превалювали у вашій творчості, зараз вони і геть поступилися місцем похмурим, темним кольорам… Пане Іване, чи можете сказати вголос, чому так сталося?

— Я не песиміст, я — реаліст! Просто я бачу, я відчуваю, я знаю… Це треба відчути шостим чи якимось іншим почуттям. Слід знати, відчувати психологію суспільства, не окремих його часток, а суспільства як єдиного організму. Знати, хто куди йде, хто кого куди спрямовує, хто чого хоче.

І жодна соціальна система, жоден режим не можуть змінити мене як художника. Істотних змін, як на мене, не відбулося. Яким був, таким і залишився.

— Уже понад 10 років ви мешкаєте і в Києві, і Нью-Йорку. Те, що сталося у США 11 вересня нинішнього року, не залишило байдужих. Чи судилося вам як мешканцю Манхеттена стати безпосереднім свідком трагічних подій? Якщо так, то яким чином ці події можуть вплинути на вашу творчість?

— Художник такого типу, як я, завжди намагається абстрагуватися від усіх потрясінь. Вони нагромаджуються і згодом вибухають через відповідні теми. Але передусім усе це мусить «переваритися». Я не люблю у творчості конкретики. Спочатку все сприймається емоційно, потім усе це мусить пройти лабораторії підсвідомості…

Вранці 11 вересня я вийшов у крамничку купити щось до хати. Але щойно опинився на вулиці, як мене приголомшив грім сирени. Пройшов пару кварталів — вулиці заповнив густий страшний дим. Як кожна людина-зівака, вирішив іти на джерело диму. Здавалося, що воно дуже близько, рукою подати. Раптом між будинками я побачив, що той густий дим концентрується навколо антени однієї з башт-близнюків Всесвітнього торгового центру. Спочатку прямо на очах «сів» 35-поверховий будинок. Крик, лемент, жах, паніка... Всі почали втікати з вулиці. Я також пішов звідти, але озирнувся і помітив, що дехто все ж таки залишився. Зупинився і я. Продовжував спостерігати за антеною на башті. Ще мить — і вертикаль нахилилася, а за пару секунд усе розтануло в димовій завісі. Моментально в уяві постали картинки — Хіросіма, останній день Помпеї…

Іван Марчук 18 вересня повернувся з Нью-Йорка до Києва. На початку наступного року художник планував їхати працювати у своїй нью-йоркській майстерні, але, напевне, як повідомив сам Марчук, доведеться переглянути власні плани... У такі неспокійні часи краще перебувати на батьківщині.

Рідна земля підживлює, дає могутні імпульси для розвитку унікального стилю Івана Марчука — «пльонтанізму» (сленгове слово, що мовою рідного села означає «заплутане волосся»). Стиль Марчука добре резонує з сьогоденням. Недарма «пльонтанізм» інколи скидається на анатомічне плетиво судин, нервових волокон, втрачених у просторі та часі, у полі пристрастей та стресів сучасних людей…

Це інтерв’ю ми планували кілька разів, бо в Івана Марчука є свій ритуал, якого він намагається не порушувати за жодних обставин, коли перебуває в Україні. На повний місяць, як розповів сам художник, він їздить до Канева спілкуватися з природою, серед якої народився Кобзар. Напевне, саме там Іван Марчук збирає свої художні таємниці — сутінки, бузковий попелястий морок, пряний, гіркий аромат свіжого сіна, густий запах теплої землі, аспідні хмари, кришталеві краплі, похмуру музику дощу, осінній сум та самотність безкінечної зими… — все це потім у Нью-Йорку чи у київській майстерні синтезує, матеріалізує силою думки та роботою пензля.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі