В нашому мистецькому загалі тривають дискусії з приводу почесних звань (які частенько дають не за заслуги). Оливи у вогонь додала й Шевченківська премія, довкола якої не вщухають пристрасті. І, очевидно, не всі знають, що український композитор Володимир Рунчак кілька років тому написав твір для двох саксофонів - «Дайте Шевченківську премію всім, хто її хоче». А нещодавно продовжив цю музично-публіцистичну тему в новому творі «Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче одну!».
Сам композитор, за його словами, за нагороди не вболіває. Нині він - головний запрошений диригент Державного камерного оркестру Азербайджану ім. Кара Караєва, гастролює українськими та європейськими містами, відстоює місце музичного авангарду під українським сонцем… Саме на цьому тижні в Малому залі Національної музичної академії відбувся авторський концерт Володимира Рунчака.
- Пане Володимире, як вважаєте, що могло би стати запорукою «перелому» - щоб настали часи, коли суспільство сприймало серйозну музику, а не жило в полоні попси?
- Треба розуміти, що серйозне - це завжди елітарне. І не треба прагнути, щоб вони стало масовим!
А попсове - завжди знайде свого глядача і себе окупить, прогодує.
Позиція держави в галузі культури і полягає в тому, щоб підтримувати елітарне, серйозне… Якщо ж попсу підтримувати - то це хибна державна політика!
Ми з колегами півтора року стажувалися в Америці за програмою «артистичний менеджмент». Так от, там немає міністерства культури! Там є закон: якщо підтримуєш культуру - твій бізнес оподатковується менше. І всім добре.
А в нас - якесь замкнуте коло. Раніше йшлося про те, щоб створити організацію класичних менеджерів і змінити законодавство. Але щоб наш парламент ухвалив такий закон? Та що ви?! Якщо я з однієї фракції, а ти з іншої - то це неможливо, бо ми опоненти. Але ж коли держава фінансує культуру, то повинна це зробити, бо інакше доведеться розписатися в тому, що будуємо антикультурну державу.
- А хто з українських вітчизняних диригентів вам особливо імпонує?
- Безперечно, Роман Кофман. Також Валерій Матюхін - людина, яка все життя переймається сучасною музикою, виконує багато творів українських композиторів.
Часто великого не помічаєш, але з плином часу - коли йдеться про камерну музику - можна побачити, що 90% творів написано або для Матюхіна, або для оркестру, яким він керує.
Так само Володимир Сіренко. Це - молоде покоління українських диригентів. Вони не цураються грати сучасну музику як українських, так і зарубіжних композиторів. Такий репертуар - поруч із класикою у звичайних філармонійних концертах. Багато в цьому плані працює Микола Дядюра. Але далеко не всі…
У нас уже виросло ціле покоління композиторів, які не пишуть опери! Наприклад, у Валентина Сильвестрова немає жодної. І, мабуть, уже не буде.
- А у вас багато творів, які ніколи не виконувалися?
- На жаль, є. Минулого року в мене був - хоча про це ніби й нескромно казати - фестиваль власної музики. Хорові твори виконувалися там практично вперше. «Невільничі пісні» за творами Лесі Українки пролежали років з тридцять. Яка при комунізмі могла бути молитва, коли державною політикою був атеїзм? Тому ця музика завдяки ентузіастам почала звучати лише нині. Багато хто з хорових диригентів каже, що все це дуже складно виконувати. Але ж я не пишу для контрабаса на восьми струнах. У контрабаса чотири струни, іноді п’ять. Головне - професійно чи непрофесійно? Якщо диригент каже, що твір складний, значить, це не його рівень виконання. Тому потрібен інший диригент. Є показники, які свідчать про професійність. Навіть якщо не говорити про талант. Залишається одне - або писати те, що вони можуть заспівати, або покласти ноти в стіл.
Хочу згадати камерний хор «Хрещатик», який під керуванням нового диригента Павла Струця виконав багато моєї музики і моїх колег. Не знаю, як вони виживають, бо їм зменшили фінансування на 30%. Хор «Київ» також співає багато української музики, Національна капела «Думка».
- А які ваші літературні уподобання? Можливо, вже прочитали роман Ліни Костенко?
- Поки що «Записок українського самашедшого» не читав… Але колись я написав монооперу «Древлянська легенда» за твором Ліни Василівни «Древлянський триптих». Також писав музику на її вірші, симфонію «Кредо». Саме тоді, коли письменниця фактично була заборонена.
Пам’ятаю, коли написав «Древлянську легенду» і приніс показати «квазі»-викладачеві, він мені сказав, щоб я нікому її не показував, бо йому посаду доцента не дадуть.
Так, є такі люди, як Ліна Костенко. А є такі, кому головне «отримати доцента». Але на одного доцента більше, на одного менше… У мене навіть є твір «Homo ludens VIII» для труби. Гомо люденс - людина, яка грає…
- А якби вам спало на думку написати музичний твір «Записки українського самашедшого музиканта» - що б з того вийшло?
- Думаю, що такий твір я пишу всім своїм життям. Ну який ідіот у нашій державі, відмовлятиметься від премій, звань, нагород?
Я ж відмовився від усього -наперед! Щоб ніколи нічого навіть не пропонували. Колись давно, щойно вступивши до Спілки композиторів, на якихось зборах запитав музиканта: «Якщо ви не отримаєте «народного», то що - писатимете музику гірше чи краще?».
Так, саме «самашедший»... Хіба не самашедший пише: «Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче мати одну»?
А хіба не є продовженням цього «роману» те, що на державному іспиті з композиції я отримав «двійку»? Потім вони переголосовували тричі й поставили мені «трійку». І на той час у мене було вже чотири симфонії.
Коли я прийшов до Романа Кофмана і показав свої твори, він сказав: «Уже навіть за те, що ти стільки часу відсидів за столом - це явно не «два!».
Очевидно, справді «самашедший», але - не божевільний! Знаю, від чого відмовляюся. Господь мені і так дав авансом це життя, я ж маю наповнити його своєю професійністю.
- У вас багато духовних творів. Ви віруюча людина?
- Якщо скажу «так», це буде показово. Якщо скажу «ні», це буде неправдою. Питання інтимне. Був випадок, коли Микола Гобдич організував конкурс «Духовні псалми». Багато композиторів писали для цього конкурсу. Я не написав нічого. Мене запитали: «А чого ти не подав своїх творів, у тебе ж їх багато?». Кажу: «А звідки ви знаєте, що я не подав, твори ж не під іменами, а під символами...». Але всі ми знаємо почерк одне одного…
Як на мене, це аморально - оголошувати конкурс на написання творів на Святе Письмо... До цього людина може прийти, а може й не прийти...
Якщо в Штрауса і Шопена немає жодного «духовного твору», це не означає, що вони погані композитори...
І ще питання - хто оцінюватиме «духовну музику»? Колишні комуністи, які сьогодні керують культурою? Чи «духовные отцы»? Але ж ця музика ніколи не зазвучить у храмі, бо вона складна. Тоді що виконують у храмах? Переважно музику дияконів і священиків, які в музичному плані люди малограмотні. Але вони грамотні в іншому! Який хор у храмі може виконати твір сучасного композитора? Тут я бачу проблему моєї церкви.
Я і далі писатиму духовну музику, хоча знаю, що в храмі вона ніколи не прозвучить.
Я взагалі не спілкуюся з «українською» чи «російською» церквою, я спілкуюся з Господом, мені не потрібні «посередники». У протестантській церкві звучить авангард - і все в порядку.
- Ви досить сміливий і навіть авангардний у своїх судженнях… Чи є у вас однодумці серед музикантів України?
- Однодумцями можна назвати навіть тих людей, з якими ми, можливо, й не знайомі. Наприклад, художник Олександр Дубовик, один з перших художників-авангардистів нефігуративного малярства, який чесно пише свої картини. Я вважаю, що мої однодумці - той-таки Кофман, Сіренко…
Таких людей насправді багато. Справжню культуру роблять справжні люди, а не ті, які обіймають посади. То «временщики». Переконаний: скоро цінуватимуть тих, хто звань не має.
Ті, хто отримує премії, - не найбідніші люди. Я ж знаю, як треба гнутися для того, щоб тобі «дали»…
Люди на це кладуть життя. Колись був такий випадок… Одна з лауреаток премії розповіла: «Мені сказали зробити концерт з творів, які отримали Шевченківську премію...» - «Класно...» - «Та ні, деякі твори не можна виконувати...»
- Які у вас стосунки з відомими українськими композиторами Євгеном Станковичем і Мирославом Скориком?
- Станкович - один з найкращих українських композиторів. За оперу «Цвіт папороті» композитору колись «шили» націоналізм, тому вона не мала сценічного втілення у повному обсязі, лише фрагментарно. Чиновники Національної опери часто кажуть «дайте нам геніальну оперу!». Визначення «геніальний» узагалі не повинно бути. Можна говорити лише - вдала опера чи ні. Тоді оперні твори ставитимуть люди, які не зацікавлені в родинних та приятельських стосунках. Отже, Станкович - мій старший колега. Господь таких людей посилає дуже рідко. Хай живе ще сто років!
Про Мирослава Скорика говорити не хочу…
- А співпрацюєте з офіційною Спілкою композиторів України?
- Тривалий час - років 15 - працював відповідальним секретарем у Київській спілці. Зараз туди прийшли інші люди.
На щастя, зараз працюю в організації, де мою роботу цінують. Тут немає заздрощів і пліток. Люди зайняті роботою. Це - Національна всеукраїнська музична спілка. Структура організації - жанрові асоціації. Є, наприклад, асоціація скрипкових майстрів, які між собою вирішують свої цехові питання, обмінюються досвідом, спілкуються з музикантами. Є асоціація фортепіанних дуетів, викладачів фортепіано. Це досить велика ділянка роботи. Асоціації між собою не конкурують. Просто немає підстав.
А в Спілці композиторів ситуація інша. Там - композитори, музиканти. Тобто люди, які пишуть музику, і ті, які ту музику виконують. І, відповідно, інтереси зіштовхуються.
Якщо ж говорити про спілки взагалі, то було помилкою створювати їх іще тоді - в СРСР.
Інше питання, що держава (якщо вже взяла на себе таку місію) повинна не душити спілки, а підтримувати їх. А так як є - це не підтримка. В кращому разі виділяються копійки, щоб оплатити приміщення та комунальні послуги. На творчу ж діяльність не залишається нічого.
Але зараз кажу про інший аспект цього питання. На мій погляд, правильно було б утворювати спілки за естетичними переконаннями.
- Як гадаєте, чи належно сьогодні в Україні пропагується творчість сучасних композиторів?
- Можна сказати, що вона або не представлена, або пропагується мінімально. І переважно зусиллями самих композиторів. Це проблема «утопаючих». Держава дає кошти лише на приміщення, з якого і так постійно хочуть вигнати. А на творчі заходи коштів немає. В Києві є два фестивалі. «Прем’єри сезону» і Kiev Music Fest. Тут великою мірою представлено музику українських композиторів. Але я ці заходи називаю «фестивальні гетто».
Так, державі добре, вона начебто «підтримує» сучасну музику. Але насправді на такі концерти ходять мало. Або ж лише специфічна публіка: друзі композитора, члени сім’ї, подруги, вороги.
- Чи може сьогодні український композитор прожити тільки на зарплату?
- Музика, якою я займаюся, не годує. Навпаки, ти «годуєш» музику, якою займаєшся. Хоча й соромно про це говорити.
Кожен рік з консерваторій, музичних академій виходять п’ять-сім композиторів. І заробити на життя вони не можуть. Це лише хобі. Композитор мусить працювати викладачем, виконавцем - де завгодно. А потім - у вільний від роботи час - писати музику. Раніше було єдине видавництво «Музична Україна». Зараз воно на колінах. Твори композиторів не видаються. Держава їх не замовляє. У Києві немає жодного нотного магазину. Тому композитору доводиться працювати «десь», а у вільний час писати музику, просити музиканта виконати... Відповідно шукати на це кошти або платити свої.
Я сам частіше заробляю як диригент. І зараз працюю головним запрошеним диригентом Державного камерного оркестру Азербайджану. Вже другий сезон. Часто літаю до Баку. Там гарні творчі умови, прекрасний рівень колективу.
Почалося все, як завжди, випадково. На концерті в Одесі до мене підійшли представники відомого азербайджанського музичного колективу і запропонували спільний концерт. Ми виступили в одному з найкращих залів Берліна, після чого надійшло запрошення рік попрацювати із цим колективом.
- Азербайджан - мусульманська країна. Чи не виникає з цього приводу протиріч?
- Так, мусульманська… Але там усе досить коректно, «політрелігійно». Немає релігійної нетерпимості, як у деяких ісламських країнах.
Ми здебільшого виступаємо в Національній філармонії Азербайджану. Там раніше нечасто звучала класика музичного авангарду. Тому моє завдання - грати мінімально 50% сучасної музики. І української - в тому числі.
В минулому сезоні виконували «Серенаду» Валентина Сильвестрова. Цього року - твір Сергія Зажитька «Погребальні танці». Виконую з оркестром свої твори.
В цілому має звучати світовий музичний авангард - і класика, і сучасна музика - разом з творами сучасних азербайджанських композиторів.
Мова музики - інтернаціональна. Шкода, що наші музиканти часто їдуть за кордон і не виконують там української музики. Подивіться, наприклад, з чим їздить за кордон Національна опера…
- Втім, саме ця опера і стала тріумфатором на нещодавній церемонії нагородження Національною премією імені Шевченка.
- Знаєте, якщо комітет не дав премії Роману Кофману, то окремі його представники розписалися у своїй непрофесійності! Це навіть не те, що несправедливо. Це - тенденційно.
Як я вже зауважував, до премії в мене окреме ставлення. Як ви знаєте, я навіть написав твір «Дайте Шевченківську премію всім, хто її хоче». Уявіть, він усім сподобався - і друзям, і ворогам. І я вирішив продовжити. Так з’явився ще один твір - «Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче одну». І теж для двох саксофонів.
Постать Шевченка і Шевченківська премія - речі не тотожні! Далеко не всім ця премія діставалася за видатні заслуги у творчості. Часто вона була і конформістською…
Те, що трапилося цього року - за рамками професійних коментарів! Коли на терезах рівні постаті, то можна бодай вибирати. Але Кофман і його внесок в українську музику, його міжнародний рейтинг… Він п’ять років очолював театр і оркестр у Бонні! Він – світова величина…
- Де, крім України, вам виступати найкомфортніше?
- Не хочу жалітися, бо й в Україні мені добре. Я чесний у своїй творчості, не роблю халтури. Якщо моя музика комусь не подобається, то... Проте вона ніколи не була конформістською. Я не писав «соціалістичних» кантат. Та й зараз не намагаюся комусь догодити...
Із досьє
Володимир Рунчак закінчив Луцьке музичне училище в 1979-му. Вступив до Київської консерваторії як баяніст, згодом перейшов на композиторський факультет. На державний іспит з композиції представив Камерну симфонію №1 пам’яті Б.Лятошинського (1985). На міжнародних композиторських конкурсах отримав три гран-прі.
У 1998 році заснував музичний колектив «Нова музика в Україні», з яким активно працює як диригент, виконуючи сучасну музику українських та зарубіжних композиторів.
Його твори виконувалися на міжнародних фестивалях у Великій Британії, Німеччині, Хорватії, Угорщині, Чехії та ін.
2005 року міністр культури Польщі нагородив композитора польською відзнакою в галузі культури L’orde du merite culturel.