Втрата свідомості. Євгенія Мірошниченко: про те, що недоспівано - Культура - dt.ua

Втрата свідомості. Євгенія Мірошниченко: про те, що недоспівано

29 квітня, 2009, 14:13 Роздрукувати Випуск №16, 29 квітня-15 травня

Цього тижня не стало Євгенії Мірошниченко. Дивно і дико цей рядок набивати на комп’ютері — «не ст...

Цього тижня не стало Євгенії Мірошниченко. Дивно і дико цей рядок набивати на комп’ютері — «не стало...» Вона ж так пристрасно жила останніми днями: боролася за Малий оперний, боролася з хворобою, боролася з музичною дрімучістю. Але є те, що є: не стало. І все. Дзвінок о шостій ранку: «Вибач, що так рано. Євгенія Семенівна померла... О четвертій ранку підвелася, пройшлася кімнатою, знепритомніла — впала… І…»

Звісно ж, час розсудить... Він усіх вишикує «за ранжиром», усе розкладе «по полич­ках». І якщо котромусь розумникові років через «надцять» закортить скласти в модному журналі важливий «рейтинг» великих голосів України (всіх часів і нашого народу), в яких не тільки унікальність тембру, а й біль, пристрасть, відлуння усіх українських сердець, — то підкажу лише кілька кандидатур, котрі справді «на віки». Маруся Чурай, Соломія Крушельницька, Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай, Ніна Матвієнко, Євгенія Мірошниченко...

Остання — з категорії «вічних», великих.

Прожила вона, у принципі, довге, щасливе життя — мінус остання «п’ятирічка» театрально-будівельних поневірянь та хвороб. Її завжди любили і народ, і влада. Гріла прихильність як близьких людей, так і вірних шанувальників.

Самотність гнала від себе палицею. Проганяла її як слабкість, як проказу. І завжди її дім гудів наче вулик — учні, гості, друзі.

Кухня «євровідремонтована» стала в її останні роки місцем публіцистичних сповідей і дискусійної трибуни. Це була своя, камерна, антишустерівська «свобода слова» — в одній окремо взятій квартирі на вулиці Рєпіна (Терещенківська).

Співати тоді вже, звісно, не ризикувала. Бо пішла зі сцени, коли вважала за потрібне піти. Але своїм лірико-колоратурним сопрано клекотала в тій кухні, дражнячи і Зевса, і інших відповідальних небожителів, які, на її глибоке переконання, чомусь відвернулися від батьківщини, від музики... І дозволили суцільний «нечисті» заволодіти ефірами, душами і кабінетами (важливими).

— Що коїться навколо?! Чому ж вони мене «там» не чують?! Боже ж ти мій, скільки років прожила, скільки своєму народу віддала, а дочекалася тільки приниження... П’ять років влаштовують «ходіння по муках»! Думають, мабуть, для себе вимагаю? Впевнені, що бариші сколочуватиму в новому оперному залі? А я ж про дітей думаю — про ваших... І своїх! Вони ж не потрібні нікому сьогодні... Їх виштовхують у світ інший, чужий і розтирають брудними підошвами їхню фахову спроможність... І вони залишають нашу батьківщину... Борделі будують, казино відкривають, повій своїх задовольняють у найкращих місцях столиці... А найкращі голоси — тут не потрібні?! Що це за час такий? Чому ніхто нікого не чує? Чому всі судять про інших тільки за справами своїми ж цинічними? Невже і справді оглухли?

…Це ще найбільш м’які з її емоційних висловлювань під час кухонних антишустерівських «свобод», коли туш розмивали сльози, якщо йшлося про нову оперу — її останню мрію, що так і не здійснилася... За її життя.

…Того життя, що, як відомо, було і багатшим, і яскравішим, ніж у інших співаків із того ж самого тернику. Доля завжди вела її за руку. А коли випала нагода, то підняла на вершину музичного олімпу. Дівчинка з села Радянського Харківської області зі справді неповторним голосом, яка хуліганила колись у ремісничому училищі, одного разу приїхала в консерваторський зал на урядовий концерт — і її відразу почули. За цей голос ухопилися, в нього вчепилися. Її університети вже в консерваторії — суцільні «мінуси» з марксизму-ленінізму. І суцільні «плюси» — з фахових дисциплін: майстерність актора, танці, гімнастика, спів. Рівних не було. Зірка вже починала сяяти.

Проте вдачу вона завжди мала неприборкану. Постійно їй кортіло зіскочити з академічних «канонів». Її виганяли з «храму музики» із завидною регулярністю. Інколи доходило до того, що сам голова Верховної Ради України Гречуха брав її за руку: «Женю, ти божевільна! Бог і природа тобі дали голос. А ти гадаєш, що це твоя власність? Це власність всієї України! Ану ж бо не дурій — бігом на навчання в консерваторію! Вчися добре! Присягаюся: ніхто тобі поганого слова там не скаже...»

Сперечатися з нею, заперечувати їй узагалі було важко. Завжди кулеметом строчила сто слів у відповідь. І плювати хотіла на історичні формації, партійні кон’юнктури. Вона була любима. І все.

Вона співала при Сталіні (склад «Трудових резервів» одного разу виступав у Кремлі, і вона, побачивши вождя, переплутала куплети). Вона співала при Хрущові. Її поважав Щербицький. До неї були прихильними Кравчук і Кучма.

З приводу її клопотань підписував листи навіть Ющенко. Правда, жодне з цих президентських послань так і не принесло дієвої користі її ілюзорному театру. І вона перебувала в прострації: як же це, перший муж клопочеться, а його не слухають, і вусом не ведуть, це ж неможливо, так не буває... Їй здавалося, що самого її голосу вже достатньо, аби бути почутою — всіма.

Велика і наївна, вона просто відмовлялася вірити, що на схилі літ переселилася в іншу «країну» — «країну глухих», де справжній «голос» уже не має значення.

А колись її любимий педагог — М.Донець-Тессейр — знала вагу цього вокалу. І цієї колоритної, непідвладної «режисурі» особистості. По суті, саме Мірошниченко і принесе на українську оперну сцену акторську «саморежисуру». Вона стане окремою артистичною цінністю (та ще й з її вокалом!) практично у всіх своїх значних оперних роботах — Віолета («Травіата» Верді), Лючія («Лючія ді Ламмермур» Доніцетті), багатьох інших.

Раз у раз її підколюватимуть запитаннячком: «Чого ж ви після своїх тріумфів у Києві за кордон не виїхали вчасно, Євгеніє Семенівно? Була б тоді у світі нова Каллас — ви!» А вона наче мокрим рядном накривала чужий іронічний запал: «Вгамуйтесь! У нас із нею різні долі... І різні голоси... Мені й своєї долі вистачить...»

На цю долю справді випало безліч чудових творчих звершень. І саме її ім’я стало синонімом «примадонни української опери ХХ століття». Було немало її бурхливих особистих романів (так кохала і так кидала, що все місто і вся країна цією пристрастю переймалися). Народила двох синів, якими пишалася завжди.

І, звісно, її постійні радощі й тривоги — учні. Обожнювала Олю Пасічник, яка виявилася затребуваною за кордоном, а не вдома. Любила, як сина, Михайла Дідика, з яким, фактично, востаннє й вийшла на оперну сцену... У «Травіаті». Це було... Господи, Боже мій, коли ж це було? Здається, років «надцять» тому, під час її 60-літнього ювілею?

Уся опера (одностайний колектив) у ті дні прийшла дивитися на її... провал. На 60-річну пенсіонерку, яка приміряла на себе вбрання томної Віолети (а це коронна партія і Каллас, і Тебальді, і самої Мірошниченко в роки її дзвінкі).

Пригадую, як зал заціпенів, коли вона тільки вийшла у яскраво-червоній сукні, немов тореадор, — на бій із «биками». Дідик — Альфред. Вона — Віолета. Дивний і пристрасний роман уже літньої куртизанки та юного хлопчика... І цілком несподівана перспектива давнього оперного сюжету, окреслена нею того вечора з надривом, тугою і шаленою творчою пристрастю.

Здається, сто «Травіат» бачив із роками, а та (в червоній сукні), повірте, досі здається найкращою. Мірошниченко тоді грала і надтріснутим голосом, і залом, і чужою долею — як геніальний віртуоз. Це був цілком несподіваний етюд у її виконанні — етюд про згубність останньої пристрасті між людьми, котрих розділяють не тільки станова нерівність, а й вік...

Це була наче та ж сама знайома «Травіата», але ще більш трагічна, безвихідна, надривна.

У фіналі — коли вона помирала — з нею помирав весь зал... Не тільки від співчуття, а й від очевидного усвідомлення: видатнішої і яскравішої співачки-актриси на цій сцені немає, не було й не буде... Не буде!

Після тієї «Травіати» у її житті залишаться дві головні останні «арії» — викладацька діяльність (як реальність) і Мала опера (як привид будинку на Лук’янівці).

Про останню гірку історію багато написано, у тому числі й на наших шпальтах. Яка користь повторювати?

Першу співачку країни опустили до рівня жебрачки. П’ять років «демократичної» влади стали для неї і п’ятирічкою катувань — марнотою очікувань і цинічністю чиновницьких відписок. І, не сумніваюся, два лиха остаточно зломили її в ці роки. Лихо зовнішнє — байдужість можновладців у столиці і в країні. І лихо внутрішнє — зловісні метастази: та сама хвороба, яку вона заліковувала не на батьківщині, а в Мюнхені і, вибачте, не за українські гроші, а за російські. Жодного разу її не прийняли у «співаючій» мерії з «театрального питання». Хоч билася об цей поріг крильми — заради свого театру, заради своїх учнів. Як стверджують її ж колеги, було навіть негласне розпорядження: не приймати цю співачку і на рівні заступників, щоб ніколи не добудувати цей «довгобуд». І справу всього її життя добивали повільно, впевнено: зменшили витрати, потім зняли її директора, залишили її сам на сам із цим монстром сваволі. І на Банковій про це чудово знали (вона їм щодня писала). Але нічого не вирішували. «Країна глухих». Жах, безсоромність… Втрата свідомості.

Ці два лиха — зовнішнє і внутрішнє — і з’їдали її, велику й любиму нашу співачку, до повної втрати свідомості… До тієї фатальної хвилини о четвертій ранку в понеділок, коли цей голос замовкнув. Хоча… втрата свідомості — це стан країни, яка переступила, а тепер оплакує.

Їй ніхто чітко не відповів на ці листи, прохання, благання. І, на жаль, так і не змогли в усьому величезному місті знайти для нової, останньої, її сцени цих нещасних 0,45 гектара землі. Моторошно римувати, але тепер знадобиться значно менше: всього 1,50 на 2 м тієї ж землі — на батьківщині, яка так любила і так зрадила.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво