ВСУПЕРЕЧ УСЬОМУ - Культура - dt.ua

ВСУПЕРЕЧ УСЬОМУ

21 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №7, 21 лютого-28 лютого

«Шел трамвай девятый номер, На площадке кто-то помер…» Дитяча лічилочка Суворо кажучи, молодий ук...

«Шел трамвай девятый номер,

На площадке кто-то помер…»

Дитяча лічилочка

Суворо кажучи, молодий український кінорежисер розділив друге місце в конкурсі короткометражних фільмів разом із 28-річною аргентинкою Люсією Седрон («За відсутності»). Однак його «Срібний ведмідь» — найсправжнісінька перемога. Вперше в нові часи наше кіно удостоїлося призу на такому великому фестивалі (нагадаю, що Берлінале разом із Каннами та Венецією входить до трійки найвпливовіших кінофорумів світу). У нас же в останні роки не раз звучали переможні реляції з приводу призів на третьорядних, м’яко кажучи, фестивалях, чий міжнародний статус викликає великі сумніви. І ось, нарешті...

Десятихвилинну анімаційну картину включили в конкурс усупереч сформованій практиці фестивалю класу А не включати фільми, що вже засвітилися і тим більше здобули призи на інших фестивалях. А «Йшов трамвай № 9» уже переміг на міжнародному «Кроку», потім на «Молодості»... Та все ж. Є якась магія в цьому фільмі — він подобається геть усім. Вщерть забитий трамвай із пластиліновими співвітчизниками і цифрою 2002 на грудях рухається кривими рейками бозна- яким чином. У ньому вирує життя: хтось переказує останню серію латиноамериканського серіалу, хтось розповідає про те, як браво відбивав він атаки німецько-фашистських загарбників. Ще один приходить із рушничкою і виставляє її через вікно... Життя, одним словом. Де все злиплося настільки, що доводиться віддирати одну неповторну особистість від іншої. Техніка зношена до краю, та все ж вона крутиться, та все ж вона рухається. Хоча по такій дорозі це не може бути ніяк і ніколи...

Власне, сама історія створення фільму ніби ілюструє його ж зміст. 98-го року (рахуйте, скільки років минуло) Коваль виграє вперше — йому дають грант Президента України. Цілих 100 тисяч гривень, які за тодішнім курсом складали 50 тисяч заокеанських доларів. Велике благо — керівник країни особисто підтримує молоді таланти. Підтримав, а точніше, потримав трохи в приємному відчутті прийдешньої перспективи, та й кинув. Немає грошей, виявляється. Ну що ж, талант мусить терпіти, поки чиновники, вистрибуючи зі шкіри, добувають для нього гроші (чи прокручують їх у надії підтримати таланти з іншої області? Але, цур, це лише моє припущення, ні на чому не основане).

Степан виявився хлопцем терплячим. Не минуло й чотирьох років, як машина раптом шалено почала працювати і зажадала від режисера теж працювати по-стаханівськи: у другій половині
2001-го розпочати й негайно закінчити. Зі 100 тисяч — 40 тисяч забрали у вигляді податків, до того ж, як відомо, нині зовсім інший доларовий курс й інші ціни. А інші джерела задіяти — зась, бо коли тато виділив гроші на таке задоволення, то поруч ніхто не може й присісти. Трамвай потрібно було відправляти в дорогу, хоч ти лусни — попри несправність колії й усіх механізмів. Перехрестившись (один в один, як вагоновідниця у фільмі), Коваль натиснув на педалі. Поїхали. Групі довелося працювати день і ніч за зарплату в 150—200 гривень (нехай би хтось із чиновників, які крутили цю бодягу з грантом, попрацював за такі гроші). Але... Може, тому й вийшла ця пластилінова історія, що вона зроблена з чогось дуже справжнього? З самого життя. Ось такі ми і є. Ми терплячі. Хоч би хто й куди нас віз — ми їдемо. І нам не страшно за дітей, за країну. Нам не страшно, що керують і ведуть у світлу далечінь ті, хто уявлення не має ні про щось світле, ні про далечінь. Ми разом — і це головне. То на Заході кожен за себе, а нас нічим не візьмеш і не зворушиш.

Напевно, тому й подобається фільм скрізь — він не про ідеологічні побудови, він — про людей, які влипли в своє буття й гадки не мають про якесь інше. І навіть про кіно там є. Раптом із трамвая здивовані пасажири бачать, як жінка потрапляє під поїзд і їй відрізає ніжки. Тихо, ша — це знімається «Анна Кареніна», знімається наша улюблена історія про те, як дівчина любила до втрати пульсу, а він, противний, не оцінив. Ми любимо про таке — як нас не цінують і тоді ми йдемо стрілятися чи ж «піду втоплюся»...

Однак це не про самого Степана Коваля. Він зумів вижити і вистояти, не охаючи й не скаржачись. Він розумів — це шанс. І треба стояти до кінця. Картину зробив. І вона почала збирати призи. На фестивалі «Молодість» під нагороду навіть дали гроші на те, щоб зробити субтитри англійською. Адже того гранта на таке не вистачило. Чиновники ж не спрацювали й тут. У результаті не встигли — у Берліні це був єдиний із бачених мною неангломовних фільмів, який не мав субтитрів. А оскільки тексту тут багато, то шанси здобути приз почали здаватися примарними. Але — всупереч усьому, Коваль виявився справжнім ковалем власного щастя. І нашого теж.

Зізнаюся, я давно не почувався таким щасливим, як того ранку, коли, стоячи неподалік Берлінале Паласту (головної споруди фестивалю), міг потиснути руку режисера і навіть, усупереч своїм правилам не бути ніжним із чоловіками, міцно обійняти його. Спасибі, Степане, ти виявився справжнім — і за розумом, і за талантом. Але в цей урочистий час хочеться поставити кілька запитань і можновладцям. Скажіть, що це за химера така — ці президентські гранти, які йдуть роками, що мимоволі, знаючи деякі милі звички наших чиновників, викликає найгірші підозри? Що може думати молодий талант про Президента і всю його челядь, коли вони нахабно й безсоромно діють ось так. Чи хочуть спеціально скомпрометувати главу держави? Тільки куди ж він сам дивиться? Чи не розуміє, яким руйнівним чином позначаються на його іміджі подібні історії?

Хочеться поставити й інше запитання. За останні роки практично всі наші уряди (окрім очолюваного Віктором Ющенком) зробили все можливе й неможливе, щоб розвалити вітчизняний кінематограф як індустрію. Один з останніх прикладів просто кричущий — у першому кварталі Мінкультури виділено 37 мільйонів бюджетних гривень, із яких на потреби кінематографу слід витратити... 200 тисяч. Хіба це не знущання, хіба це не свідчення того, що цілком свідомо влада знищує цю галузь промисловості? Кіностудії стоять, на них уже майже немає людей. На їхні території проникають чужі, іноді хазяйнуючи на повну силу. Приміром, на кіностудії імені Олександра Довженка вже споруджуються (або планують споруджувати) якісь будинки. На повному серйозі нові Лопахіни пропонують вирубати сад, свого часу посаджений великим Довженком, щоб раціонально використати земельку майже в центрі Києва. І даремно ви посміхаєтеся, думаючи, що вже це точно річ неможлива — у нашій країні немає неможливих речей. І немає вже нічого святого, хоч би скільки будували нових церков.

Тільки я не звинувачую владу. Вона розбещена, часом до огиди. Але ж бути такою дозволили їй ми. Ми дозволили їй розкрасти, розтягнути наші багатства — кінематографічні в тому числі. Ми самі з лінню спостерігаємо за тим, що молодих у кіно немає (чи майже немає), що кіно, яке є справою прибутковою (у країні з великим населенням уже точно), у нас упало так низько. Так, у нас почав зростати прокат, але ж заморські фільми ми отримуємо транзитом із Москви, і фактично в нас немає вітчизняного прокату, майже весь прибуток іде в суміжні країни. Здається іноді, що ми взагалі не думаємо про завтрашній день, наші голови повернуті в минуле, а в нинішньому і завтрашньому хоч трава не рости.

Чому наша влада так байдужа до вітчизняного кіно? Не раз висловлювалася така думка: а тому, що в кіноплівці підозрюється велика небезпека. Телебачення і навіть відео якось не сприймаються як Нестори-літописці. А от кіно неодноразово доводило свою приголомшливу здатність бути «відбитим часом» (визначення Андрія Тарковського). Це насторожує. Раптом щось там намалюється. Фільми Берлінале-2003 цю характеристику підтверджують. У них далеко не завжди добре із самим мистецтвом — стагнація світового кіно триває, нові мовні пласти затято не хочуть народжуватися. Однак кінематограф — ще й спосіб пізнання, розуміння людини як особистості, соціуму, національного та всесвітнього буття. А ще це спосіб відчувати чужий біль — щоб потім заражати цим відчуттям інших. Пам’ятаєте герценівське «ми не лікарі, ми — біль»? Саме так.

Яка справа, здавалося б, німецькому режисеру Гансу-Крістіану Шмідту до наших українських бід? А дивись-но... У його фільмі «Далеке світло» («Lichter») розповідається про життя польського прикордонного містечка. По суті, тут перевалочний пункт, де промишляють люди, котрі наживаються на чужій біді. Ось такі й ведуть групу українців, що наважилися нелегально переїхати в Німеччину. У пітьмі провідники вивантажують їх із машини, запевняючи, що ось вона, земля обітована й німецька. На жаль, це ще Польща. Одного з втікачів, Колю (Іван Шведов), затримує поліція. А в нього не зовсім звичайний привід побувати в Берліні. Річ у тім, що його брат будував той самий комплекс у районі Потсдамер Платц, де й живе нині Берлінський кінофестиваль, сучасний, просунутий, гарний. Ось тільки красу цю Коліному брату не довелося побачити — його нелегальність засікли і видворили за межі. А він же будував місто-сад, місто-мрію. Звідси туга, із якою й вирішив боротися Коля. З допомогою фотоапарата, зафіксувавши на плівці створене. Мрія заразлива — Колі допомагає перекладачка (із наших) і частково її бойфренд, німець. Він таки добереться до Берліна і почне втілювати задумане.

Набагато драматичніша історія киян Ганни (Ганна Яновська) і Дмитра (Сергій Фролов). У них просто немає дому, зате є сім’я і маленьке немовля. Майбутнього у своїй країні вони побачити не зуміли і тому наважилися на розпачливий крок... Але їх ось так кинули, і метаються вони в пошуках того, хто міг би допомогти. У місцевого жителя, поляка Антона (у цій ролі відомий актор Збігнев Замаховський), свої проблеми. У дочки насувається урочистий обряд конфірмації, а грошей на те, щоб купити їй нову гарну білу сукню, немає. Дружина, природно, пиляє. У результаті Антон береться за гроші, переправити українську сім’ю через річку, при цьому вони ледь не гинуть. Тут я не міг не згадати інший фільм — «Дорогою ціною» Марка Донського, за однойменною повістю Михайла Коцюбинського... Століття збігли, а українці все втікають із рідних країв. У фіналі Антон відправляє своїх підопічних додому, попередньо не уникаючи спокуси витягти гроші з потайної кишені Дмитра. Радісний, із жаданою сукнею в руках, з’являється він у собор на той самий обряд конфірмації. І у фіналі він чи то щасливий, чи то просить прощення в Бога, чи то мучиться від учиненого гріха — ціла гама почуттів людини, чиє життя настільки хитке на цій межі між пітьмою і світлом, праведним і злочинним.

Український матеріал ліг і в основу німецько-білоруського фільму «Бабин Яр» американського режисера Джефа Канева (із програми «Спеціальний показ»). За відгуками (мені не вдалося її подивитися), вийшла досить середня картина про відомі всьому світу події. Шкода, що знімалося все це в Білорусі, де виробництво дешевше (теж штрих до розуміння нашого життя — замість того, щоб заманювати закордонних продюсерів і режисерів, ми, як у цьому разі, відлякуємо їх високими цінами). Іноді рідний мотив виникав геть несподівано — як у фільмі американця Спайка Лі «25-та година», де серед російських мафіозі знайшовся якийсь величезний чоловік Костя, котрий вимагає своєї ідентифікації як українця. А його відразу й «пришили» — за зраду й нешанобливу поведінку.

Мотив втечі через перепони звучить і у фільмі, що здобув головну нагороду Берлінале «Золотий ведмідь». Герої британської картини «У цьому світі» Майкла Вінтерботтома — афганські біженці, котрі долають півсвіту, щоб добратися до Лондона. У результаті один їз них задихається... Задихається в машині і ціла сім’я афроамериканців у словенській конкурсній картині «Запасні деталі» 38-річного Даміана Козоле. Його герої живуть у прикордонній зоні (атомна станція тут же, та ще й спідвей-трек) і займаються усе тим же промислом — під покровом ночі переправляють біженців (із Росії, України, Пакистану, Албанії...) в Італію. Реальний соціум прописаний тут дуже точно, у жорсткій манері, без сантиментів і придихів. Але як гірко, як шкода тут людей — нещасливих, гнаних вітром і нищівними змінами у світовій цивілізації, котрі іноді на порох стирають людські життя й долі.

Біди людської багато, і не тільки у нас. Кіно намагається не відвертатися, а чесно й неупереджено досліджувати причини катаклізмів. Воно й справді може бути небезпечним свідком на суді історії. Набагато приємнішими є ті фільми, що «не вантажать» проблеми і не дають ляпаси громадському смаку. Про це й багато іншого вже в наступній статті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво