Встань, Тарасе, подивися... - Культура - dt.ua

"Встань, Тарасе, подивися..."

28 листопада, 2014, 20:17 Роздрукувати Випуск №45, 28 листопада-5 грудня

В Україні виходить роман про "воскресіння великого Кобзаря".

 

"Збіса зухвалий роман, у когось він може викликати внутрішній спротив чи навіть гнів, та потім це все змиє сльоза катарсису, сльоза сміху й печалі, бо такі вже ми є…" Так розказав про вихід нового роману про пригоди Тараса Шевченка у XXI ст. в Україні Василь Шкляр. Сам роман — "Украинская каб(б)ала" — належить перу відомого прозаїка і драматурга Анатолія Крима. Днями ця книжка виходить у видавництві "Клуб Сімейного Дозвілля". І під завісу нинішнього ювілейного Шевченківського року обіцяє стати чи то сенсацією, чи то викликом, чи то і тим і тим. Крим не просто "реанімував" геніального Пророка, він послав його в мандрівку деякими колами сучасного українського пекла: літературного, політичного, соціального... А в провідники до Тараса Григоровича прозаїк приставив такого собі Семена Лібермана. Це, звісно, вигаданий персонаж — він захоплюється кабалою і з допомогою певних езотеричних маніпуляцій викликає на батьківщину Тараса Григоровича... 

Напевно ж після виходу цієї книжки письменнику доведеться виправдовуватися перед суворою критикою. Мовляв, як посмів торкнутися українського генія? Хоча, судячи з прочитаного, образ Тараса Шевченка саме й поданий автором із великою любов'ю, співчуттям, а наш сучасний світ, який оточує поета, — це в'їдлива нищівна сатира. Прозаїк не щадить ні Спілку письменників України, ні органів державної влади. 

Структура тексту — літературна імітація "під документи". Крим імітує щоденники Шевченка, вловлюючи їх справжній стиль. Тут-таки — розшифровки прослухівок "ненадійних людей". Є варіації на теми газетних текстів, доповідних, донесень. 

Читач зверне увагу навіть на легку пародію у стилі Штірліца — "Информация к размышлению", в якій письменники під псевдонімами "стукають" на Тараса Григоровича, запрошеного на врочистий вечір, присвячений роковинам його смерті... 

Цитата з "Дневника Т.Г.Шевченко от 7 марта 2014 года": 

"Не далее как вчера хозяин мой достал из почтового ящика приглашения посетить вечер в Спілке литераторов. А что? Схожу, познакомлюсь с братьями по ремеслу. Может, чарку випью, коль не погнушаются поднести старому Кобзарю. Да и в приглашении четко пропечатано, что в самом конце вечера будет банкет. Одно огорчает… Ну как можно праздновать дату смерти? Это же не праздник, а скорбь. И с 200-летием, о котором талдычит пресса и говорящий ящик с картинками, тоже надо поаккуратней, ведь там наверняка будут дамы…" 

— Анатолію Ісаковичу, ви вже приготувалися до можливих залпів критики, коли рецензенти почнуть вас катувати "як же він посмів"?

— Я давно налаштований на будь-яку критику. Багато прожив, багато написав. Тому якщо критика конструктивна, то чому б не прочитати, що пише рецензент? Та буває й зовсім навпаки. Ось недавно на одній із радіостанцій слухачі дізналися про вихід цієї книжки й стали буквально "розпинати" мене. "Ну як же вам не соромно виводити в романі нашого національного генія в сатиричному ключі?" Дозвольте, друзі, але ж для цього потрібно насамперед текст прочитати! Чому ви вирішили, що хтось "глумиться" над образом великого художника і людини трагічної долі? Тут же все навпаки! Моє завдання як сатирика "поглумитися" над нашою спірною, а інколи й неадекватною дійсністю... І подивитися (якщо, звісно, це вдалося) на сьогоднішні події очима Шевченка, в якого практично кожен вірш — це як катрени в Нострадамуса. Адже його вірші — це пророцтва, яких, на жаль, в Україні до кінця так і не розшифрували... 

І чи не тому нас часто переслідують різні біди, проблеми? 

Мій Шевченко в книжці — це умудрена людина з великим досвідом, яка зазнала багато горя й трохи менше — любові. І його "запрошують" ніби з "того світу" на "цей"... І, можливо, комусь із читачів і здасться (після прочитання книжки), що "цей" світ — те ще пекло. Адже люди мало змінилися, вони існують в алгоритмах радянського минулого. Вони не змінюються внутрішньо — і це головна проблема. Тому Шевченко в книжці, дивлячись на деяких своїх нащадків, інколи й жахається...

— Небезпечна затія з вашого боку — "стилізація" тексту під щоденники Тараса Григоровича. Це літературний прийом, але все-таки... 

— Навіть у вашому питанні є відлуння міфології, нав'язаної нам ще Йосипом Сталіним у зв'язку з особистістю геніального Шевченка. Це ж не таємниця, що сталінські ідеологи саме створювали (!) спеціальний заідеологізований просовєтський міф про "такого", а не іншого Шевченка, — про монумент, але не людину. Ким він тільки не був у сотнях дисертацій, які канули в Лету! 

Та він був справді живою, емоційною, страждаючою людиною, яка закохувалася й горювала. Вірші писав насамперед для себе, а не для всіх. Вважаю, що його вірші — це молитви, надиктовані йому згори. Як відомо, у нього були складні, але цікаві стосунки не тільки з українськими літераторами, а й з російськими. Відомо, що після повернення з заслання Тарас Григорович брав участь у літературних вечорах Федора Достоєвського. А коли Тараса не стало, серед людей, котрі йшли за його труною в Петербурзі, були і Достоєвський, і Тургенєв... 

Багато в його долі справді людського, а не "міфічного" чи ідеологічного. Я, наприклад, категорично не сприймаю різних екстравагантних "версій" біографії Шевченка, в яких є лише навмисне згущення фарб і "підглядання в замкову щпарину"... 

Тут же має бути все навпаки: мені здається, що до цієї особистості ми маємо відчувати глибокі співчуття, жаль, і, природно, — любов. 

Взагалі, вся ця радянська "недоговореність" про Кобзаря згодом і породила різні небилиці про нього. Ось я й подумав — а якби Тарас подивився на нашу нинішню реальність... І придумав цю форму — сатиричний роман про деякі "вади" української реальності в конкретний час (а в книжці це початок 2014 р.)... Хотілося зробити текст без єдиного авторського слова. Тобто вийшов роман із вигаданих документів. Усі ці доповідні в правоохоронні органи, прокуратуру, характеристики, прослушки. Найскладніше, як ви правильно зауважили, — це здатність вловити стиль щоденників Шевченка, якщо вже ти берешся їх "продовжити" в наш час... І тут, звісно, про результат судити читачам, критикам. 

— Кілька слів про вашого персонажа-"деміурга", який викликав в Україну бунтівний дух Тараса Григоровича.

— Це лінія, пов'язана з веселим героєм — Семеном Ліберманом. На мій погляд, він цікава, безжурна людина, яка себе вважає патріотом України, але все-таки опиняється поза політикою. Він захоплюється кабалою. І в радянські часи його за це тягали по різних інстанціях. Читач знайде багато веселих і сумних мотивів, ситуацій. Наприклад, виникає пікантний момент, коли Шевченка, який зійшов на нашу землю... не приймають у "Спілку літераторів України". 

— Чому його туди не приймають?

— Український письменник, згідно зі Статутом, має подати п'ять примірників своєї книжки в приймальну комісію письменницької спілки. А "мій" Тарас Григорович із 1861-го по 2014-й "нічого не написав". Тому вожді "не можуть судити про його геніальність, керуючись лише неперевіреними чутками". Тому його й не приймають... 

— Судячи з книжки, ви досить жорстко "тролите" український літературний цех, не шкодуєте для нього дошкульних слів і сатиричних епізодів. 

— Таж саме наше життя — навчальний посібник із цього самого питання. Згадайте, наприклад, як Янукович заявив про те, що "Чехов — це великий український поет". І хіба не було такого, що наша Спілка письменників офіційно зверталася до екс-президента по роз'яснення, а одна дама, яка відала при ньому гуманітарними питаннями, категорично підтвердила: мовляв, Чехова можна назвати й поетом, оскільки його проза дуже лірична, та й український він поет, — жив же в Ялті, а в Сумах відпочивав. Хіба таке не абсурд?

Хіба можна щось ще смішніше придумати письменнику, ніж те, що інколи придумує саме життя? 

Шевченко — творець української літературної мови, Пушкін — творець російської... Кожен класик великий, але портрети Шевченка висіли майже в кожній українській хаті біля ікон. Народ інтуїтивно відчув у ньому пророка і свого захисника. Але було й інше — деформування. З великого пророка намагалися зробити радянського ідола. І це, звісно, лише одна з підтем мого роману. Ще хотілося, хоча б між рядками, сказати, що в нас в Україні, на жаль, зникло саме поняття "культурного простору". Жодна з наших партій на недавніх виборах не говорила про культуру взагалі! Мабуть, це свідчить про їхній рівень.

Свій роман я завершив ще влітку 2013-го. Потім почалися митарства з пошуком видавця. Багато хто навіть до рук боявся брати цей рукопис: мовляв, як же так, Шевченко — і раптом сатиричний роман? Хоча, як відомо, сам Шевченко — великий сатирик, варто згадати тільки його поему "Сон", за яку він і поплатився свободою. Цар у відповідь на клопотання Жуковського помилувати Шевченка сказав: "Как государь простить могу, а как муж оскорбленной жены — никогда…" У результаті — заборона малювати, писати, заслання. 

Поки я писав цей роман, багато їздив по шевченківських місцях. До речі, у Каневі дивився цей жахливий музей його імені, в якому від самого Шевченка нічого живого немає. Я не кажу, що там мають бути тільки кожухи чи чоботи... Проте й душі поета там теж немає. 

— Тоді ще одне запитання: якби вже не ваш романний Шевченко, а справжній пророк раптом з'явився сьогодні в Україні й подивився на все — що він міг би сказати? 

— Для цього потрібно прочитати роман...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво