«ВСЕМУ ЖИВОМУ НЕ ЧУЖОЙ» - Культура - dt.ua

«ВСЕМУ ЖИВОМУ НЕ ЧУЖОЙ»

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

Подією в книжковому світі України у 2002 році став вихід у харківському видавництві «Фоліо» тритомника поета Бориса Чичибабіна...

Подією в книжковому світі України у 2002 році став вихід у харківському видавництві «Фоліо» тритомника поета Бориса Чичибабіна. (Справжнє прізвище Полушин. Чичибабін — псевдонім: таким було дівоче прізвище його матері.) Це ім’я упродовж тридцяти років було для багатьох цінителів поезії уособленням чесності, шляхетності, сміливості людини, наділеної не лише поетичним талантом, а й пророчим даром.

Час розставить усе на свої місця, і нащадки вирішать, яким поетом був Борис Чичибабін: талановитим? великим? Знаю одне: він був поетом необхідним — принаймні для всіх, хто переписував його вірші, що ходили в самвидаві, а згодом, коли це стало можливим, заповнював зали на його вечорах. І якби не Ліля, завжди готова підказати чоловіку рядки його віршів, ті самі рядки підказали б йому десятки голосів слухачів.

Він був голосом і совістю нашого, тепер уже старшого покоління, зумів, як ніхто інший, виразити час, що дістався нам. І нащадки з його віршів краще, ніж із товстих томів історичних праць, дізнаються про цей час, з усіма його помилками, надіями і злетами.

«И все-таки я был поэтом...»

У невеличкій замітці «Від видавництва» говориться: «Борис Олексійович Чичибабін жив по своїй вірі, незалежно і з гідністю обравши свою долю».

Це особливо значна оцінка, коли врахувати, що він, як і всі ми, жив в обстановці несвободи і сповна відчув цю несвободу на собі. У 1942 р., дев’ятнадцятирічним, був призваний в армію, служив до закінчення війни. Потім вступив до Харківського університету. Здавав одночасно іспити за перший і другий курси, але не встиг закінчити жодного: 1946 року був заарештований «за антирадянську агітацію». Засудили на п’ять років, два з яких провів у в’язницях: Луб’янка, Бутирка, Лефортово. Термін, що залишився, відбував у Вяттабі Кіровської області.

У в’язниці в 1946 р. був написаний його вірш «Кончусь, останусь жив ли» (відоміший як «Красные помидоры»), на який багато бардів по всій країні написали музику. Є в ньому такі слова:

Как я дожил до прозы

С горькою головой?

Вечером на допросы

Водит меня конвой.

Чичибабін вважав, що з цих віршів почалася його «доросла» творчість.

У тритомнику зібрано вірші поета за багато років. Не всі з них рівноцінні: є справжні шедеври, дорогі кожним рядком. Інші можуть видатися задовгими, але й у них є вражаючі строфи, без яких душа стане біднішою.

Вірші, що будуть зараз процитовані, — із найбільш безцінних.

Я почуял беду и проснулся от горя

и смуты,

И заплакал о тех, перед кем

в неизвестном долгу.

И не знаю, как быть, и как годы,

проходят минуты...

Ах, родные, родные, ну чем

я вам всем помогу?

Хоть бы чуда занять у певучих

и влюбчивых клавиш,

Но не помнит уроков дурная моя

голова,

А слова — мы ж не дети —

словами беды не убавить,

Больше тысячи лет, как не Бог

нам диктует слова.

Скільки щирого болю, відчуття власної провини за те, що «век растленен и зол. И никто в небесах не спасет».

Проте водночас у світі існує не тільки зло, а «и прозренье берез, и склоненных небес тишина».

И спасибо животным, деревьям,

цветам и колосьям,

И смиренному Баху, чтоб нам

через терньи за ним, —

И прощенье врагам, не затем,

чтобы сладко спалось им,

А чтоб стать хоть на миг нам

свободней и легче самим. [...]

І для того, щоб пережити ганьбу і жах, на який ми приречені, «нам дает свой венок» Вічність «и все дальше ведет» Дух, без якого людина — ніщо.

«Брести к добру заглохшею тропой»

В одному з листів Б.Чичибабін зауважив, що збирається писати прозу «исповедально-размышлительную». Його проза — це есе і статті, інтерв’ю і листи. Вони дуже схожі на його вірші прагненням якомога точніше передати те, що хвилює душу... Окремі думки переходять, розвиваючись, з одного листа в інший.

Головна, найбільш невідступна з юності думка — про Бога, про віру — повторюється неодноразово. «Могу сказать, что не считаю себя принадлежащим ни к какой церкви. Такая принадлежность ограничила бы мою духовность. [...] В своей дороге к Богу мы совершенно свободны. И еще не понимаю, почему нужно общаться с Богом непременно в церкви, а не в лесу, в пустыне или за письменным столом». (З інтерв’ю «Я разговариваю с Богом».)

В інтерв’ю для журналу «Вопросы литературы» продовжує цю думку: «И еще я думаю, если Бог есть (а для меня он есть), он не может быть православным, католиком, иудейским, мусульманским». (Кореспондент нагадав йому слова Олександра Меня: «Ці перегородки до неба не доходять». Чичибабін погодився.)

Він вважав гріхом злобу і гнів, поділяючи думку філософа Григорія Померанця: «Диявол починається з піни гніву на губах в ангела».

Його дуже хвилювало питання, що таке справжня свобода. Знав, що без свободи не може бути особистості. «Видимо, свобода, дарованная рабу — или даже им завоеванная, — это нечто иное, чем органическая». І ще: «Свобода — это огромная ответственность. Безответственный человек — не свободен!» Сам Чичибабін знайшов внутрішню свободу, перебуваючи в ГУЛАГу.

Його вельми тривожила доля культури, якій в наш прагматичний час приділяється дедалі менше коштів та уваги. Він писав: «Культура — более человечное явление, чем экономика».

Його найбільшою поетичною любов’ю на все життя залишився Пушкін. Недаремно один з віршів починається так: «Какое счастье, что у нас был Пушкин!»

У листі з ГУЛАГу батькам 27-річний поет розповідає: «На душе скреблись черные кошки, и я не мог ни спать, ни есть, ни быть добрым с людьми: каждую минуту — днем и ночью — я мог ожидать самого страшного; и вот — как раз в это время — захожу я в один барак и случайно нахожу своего Пушкина (помните, маленькую книжечку, которую вы прислали мне еще в прошлом году; ее у меня украли) [...], и стоило взять в руки эту книжечку, как все мои неприятности из головы вылетели [...], и мне трын-трава: пускай сейчас придут и скажут собираться с вещами, и увезут меня хоть на край света, плевать на все, раз у меня Пушкин в кармане»...

Там же, у таборі, він читав Тютчева, Фета, Пастернака і просив надіслати вірші українських поетів (Франка, Лесі Українки, Рильського) в оригіналі, не перекручених перекладачами. («Это же смешно: жить в украинском городе и присылать украинских поэтов в русском переводе».) Просив надіслати Гейне, улюблених прозаїків. У таборі сумує за класичною музикою, просить батьків при нагоді придбати його улюблені патефонні платівки.

З роками смаки поглиблювалися, але закоханість у літературу і мистецтво залишалася такою самою. У листі до мене Борис Олексійович писав: «Когда мы с Лилей перечитываем Баратынского, Тютчева, Фета, после них уже Пастернака читать трудно, тяжело: так у тех, старых, все прекрасно, точно, незаменимо. Как будто эти стихи всегда были, как будто их нельзя было не сложить, не произвести: сам воздух, сам свет без них были бы не тем воздухом и светом».

Потрясінням для нього став Платонов. Дуже цінував книгу спогадів Аріадни Ефрон про Марину Цвєтаєву. Ніжно ставився і до Костянтина Паустовського, був радий узяти участь у його ювілеї, що відбувався в Тарусі, і написав про нього чудову статтю.

В одному з листів говориться: «Не помню, спрашивал ли я вас, читали ли вы «Степного волка» Гессе [...]. С тех пор я ничего лучшего не читал (кроме классиков)».

Навіть «нелюбимі» ним анкети (про Некрасова, Маяковського, Ахматову, Цвєтаєву) він заповнив настільки глибоко, щиро, схвильовано, що вони різко відрізняються від анкет, заповнених іншими письменниками.

«Благодарствую, други мои»...

Борис Чичибабін любив своїх друзів. Вимоги пред’являлися серйозні. Друзі цінувалися не лише за розум, знання, часто талант — цьому мали відповідати їхні душевні якості.

Найближчими друзями були чудовий філософ та есеїст Григорій Померанц і його дружина, релігійний поет Зінаїда Міркіна. Їхнє листування, що тривало з 1970 року і до року смерті поета, дуже цікаве.

Велика дружба пов’язувала Чичибабіна і видатного літературознавця, доки іноземної літератури, педагога Леоніда Пінського. У 1969 році Пінський познайомився з віршами Чичибабіна і був буквально приголомшений. Він зрозумів, що ці вірші дуже потрібні людям і, попри те, що сам пройшов через сталінські табори, не побоявся зібрати і випустити в самвидаві крамольні вірші поета, що поширювалися в Москві серед інтелігенції. Деякі з цих віршів дійшли тоді і до Києва.

Дружив Борис Олексійович з чудовим письменником Олександром Шаровим, у будинок якого 1969 року його привів Олександр Галич, і до останніх днів життя Шарова вони залишалися близькими.

Були в Чичибабіна близькі друзі серед киян, і насамперед — професор-латиніст і літератор, дотепний і милий Юрій Шанін, якому поет присвятив вірш «Киев». Дружив із Гелієм Ароновим, доктором медичних наук, поетом і прозаїком... Але цим зовсім не вичерпувалося коло його друзів-киян. Автор цієї статті також мала щастя бути в колі його друзів. Любив Борис Олексійович чудового письменника Фелікса Кривіна, який жив тоді в Ужгороді, — доброго й іронічного, чиї книги прикрашають полиці багатьох домашніх бібліотек.

Усіх друзів Чичибабіна перелічити неможливо. У листах він ділився найпотаємнішим. Так, 1970 року він писав Г. Померанцю: «Я не знаю, что б я делал на свете, был бы ли я вообще, если б не было Лили. Два года тому назад я чуть не убил себя или не сошел с ума. Тогда ее еще не было возле меня, и я как раз прощался со всеми иллюзиями, обманами, верами и заблуждениями сорокапятилетней жизни. Теперь я живу без иллюзий, зато есть Лиля, и трудней, да лучше». (З листа до Григорія Померанця.) І друзі прийняли і полюбили Лілю — дружину і друга поета, кохану, якій присвячено найсильніші і найніжніші його ліричні вірші.

Для счастья есть стихи,

лесов сырые чащи

и синяя вода под сенью черных

скал,

но ты в сто тысяч раз

таинственней и слаще

всего, что видел взор,

и что рассудок знал.

Когда б мне даровал небесный

аксакал

джорджоновский закал,

заманчивый и зрящий,

то я б одну тебя бросал на холст

горящий,

всю жизнь тебя для всех

лепил и высекал. [...]

Або інші рядки:

Возлюбленная!

Ты спасла мои корни!

И волю, и дождь в ликовании пью.

Безумный звонарь на твоей

колокольне,

В ожившее небо, как в колокол,

бью. [...]

«Плач по утраченной Родине»

У роки, що нині заведено називати застійними, Борис Чичибабін відкрито виступав на захист людської гідності, проти гнітючої сірості, несвободи і майже загального мовчання. Ці його вірші таємно переписувалися і передавалися з рук у руки. Таким був і вірш, написаний після арешту видатного українського правозахисника, поета і прозаїка Миколи Руденка. Ось початок цього вірша:

Я плачу о душе, и стыдно мне,

и голо,

и свет во мне скорбит о поздней

той поре,

как за моим столом сидел,

смеясь, Мыкола

и тихо говорил о попранном

добре.

Он — чистая душа,

и вы его не троньте,

перед его костром мы все дерьмо

и прах.

Он жизни наши спас и кровь

пролил на фронте.

Он нашу честь спасет в собачьих

лагерях. [...]

Він відчував свою відповідальність за всі несправедливості, які чиняться в країні, тому що це була його країна. Він любив її лермонтовською любов’ю, свою «немытую» Росію. І любив Україну, в якій народився і жив усе життя.

С Украиной в крови я живу

на земле Украины,

И хоть русским зовусь,

потому что по-русски пишу,

на лугах доброты,

что ее тополями хранимы,

место есть моему шалашу.

Він пишався обширами країни і тим, що хоч би куди приїхав, відчував себе на землі своєї батьківщини. Він закохувався в міста, як у жінок, і присвячував їм дивовижні вірші: Чернігову і Львову, Грузії та Вірменії, Коктебелю і Ризі, Пскову і Суздалю, Коломенському і Криму (в останніх віршах був крамольний для тих років рядок: «Как непристойно Крыму без татар»...)

І чудового світіння вірші про Таллінн:

У Бога в каменной шкатулке

есть город темной штукатурки,

испорошившийся на треть,

где я свое оставил сердце —

не подышать и насмотреться,

а полюбить и умереть.

І все це разом було для нього не імперією, а єдиним культурним простором.

Після перебудови великі зміни у країні радували Бориса Чичибабіна, і насамперед — свобода слова, величезна кількість колись забороненої справжньої літератури. Ці зміни позитивно позначилися і на його літературній долі: на нього обрушилася заслужена і все ж несподівана слава. Не можна сказати, що це не радувало. Одна за одною виходили його книги: «Колокола», «Мои шестидесятые», «82 сонета и 28 стихотворений о любви». З’явилася впевненість, що жив недаремно. Було присуджено Державну премію, премію імені А.Сахарова «За громадянську мужність письменника». Тішили запрошення на літературні свята в Москві і Києві, Ялті і Тарусі, в інших дорогих серцю місцях. Нарешті з’явилася можливість побувати за кордоном, він з’їздив до Італії та Німеччини, двічі побував в Ізраїлі, що полюбився йому. Навколо нього тепер було чимало людей. Про нього писали як про совість російської поезії, виразника дум найкращих представників сучасності.

Звісно, все це не могло не радувати. І водночас він став мовчазнішим і замисленішим. З’явилася якась розгубленість, про котру він неодноразово писав у листах до мене: «Перемены в нашей стране и в моей литературной судьбе застали нас неподготовленными к ним, в растерянности и неуверенности. Все эти публикации, интервью, выступления [...] меня скорее огорчают: все это пришло поздно и не так, как мне хотелось бы. [...] Мне от этого не радостно, а грустно, неловко, нехорошо. Я чувствую себя самозванцем, занявшим чье-то чужое, не мое, не свойственное мне место, тем более что вот уже два года, как я не пишу стихов. К тому же все, что сейчас происходит со мной, сопровождается суетой, которой я всегда боялся и противился, а сейчас от нее никуда не деться».

Розпад країни буквально приголомшив його. Про це він написав пронизливі вірші — «Плач по утраченной родине».

Судьбе не скажешь: «Чур-чура,

Не мне держать ответ!»

Что было родиной вчера,

того сегодня нет.

Я плачу в мире не о той,

которую не зря

назвали, споря с немотой,

империею зла,

Но о другой, стовековой,

чей звон в душе снежист,

всегда грядущей, за кого

мы отдавали жизнь.

С мороза душу в адский жар

впихнули голышом:

я с родины не уезжал —

за что ж ее лишен?

Безсумнівно, ця трагедія душі прискорила те, що він пішов із життя...

«Чтоб не помнили зла, и добром отвечали на зло мы»...

Цю заповідь поета, таку необхідну в нашому нинішньому недоброму житті, донесли до читачів творці прекрасно виданого тритомника, з біографічною довідкою, бібліографією публікацій Б. Чичибабіна, безліччю фотоматеріалів, усі, хто працював над ним: харківське видавництво «Фоліо», автори коментарів, художники. І, звісно, дружина поета Лілія Карась-Чичибабіна. Спасибі їм!

І закінчу цю статтю віршами, написаними на смерть Бориса Чичибабіна іншим «володарем дум» кількох поколінь — Булатом Окуджавою:

Ускользнул от нас Борис.

А какой он был прекрасный!

Над судьбою мы не властны,

Хоть борись — хоть не борись.

И глядит издалека,

Улыбается и плачет...

Время ничего не значит —

Перед ним века, века...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво