Враження й уроки театральних фестивалів

Поділитися
Дванадцять років тому МТМ «Сузір’я» заснувала перший в Україні міжнародний фестиваль моновистав «Київська Парсуна»...

Дванадцять років тому МТМ «Сузір’я» заснувала перший в Україні міжнародний фестиваль моновистав «Київська Парсуна». Минали роки, в культурі сутеніло. Однак пітьма не запанувала. А вже нині, безперечно, благословляється на світ. І прихід дня сонячного в українському театрі передвіщає ціле сузір’я фестивалів — від уже добре відомих до таких, що заявляють про себе вперше, та аж ніяк не нерішуче. Поки що найбільшим форумом у нашій країні залишається «Київ травневий», стабільно цікавими є «Золотий Лев», «Мистецьке березілля», «Босфорські агони» «Кримський Ковчег». У Києві — вже два фестивалі моновистав — «Відлуння» і «Марія», присвячений 150-річчю великої Заньковецької, на якому представляються роботи відомих актрис України, Бєларусі, Польщі, Росії.

Маска

Із трьох українських фестивалів і фестивалю в Македонії вистави МТМ «Сузір’я» привезли перші премії. Оскільки про українські огляди наша газета вже почасти писала, поговоримо про труди та пошуки наших закордонних колег. Автору цих рядків завдяки сприянню Київської міськадміністрації вдалося побувати на одному з найвідоміших фестивалів сучасного танцю в Мон-Пельє (Франція), Посольству Фінляндії в Україні та мерії Тампере — на щорічному фестивалі «Театральне літо», швейцарському культурному фонду «Прогельвеція» — на Цюріхському фестивалі театральних вистав.

Але перед тим, як говорити про кожен із них окремо, кілька загальних, хоч як це дивно для таких різних фестивалів, вражень.

Поряд із усталеною тенденцією до формування певної загальнолюдської культури, яка стимулюється глобалізаційніми процесами постіндустріального суспільства і зводиться у ступінь немислимою швидкістю (оскільки думка не встигає) інформаційного обміну, досить помітним стає процес усвідомлення, формулювання, відкриття національної неповторності, процес розгадування змісту цієї унікальної барви в загальнолюдській палітрі культур.

Театр стверджує одночасно велич кожної культури та рівновелич усіх культур. Театр стверджує: причини війн — у нерозумінні культур, а простіше — в ігноруванні (аби не сказати — відсутності) культури.

Театр сигналізує: світ стає усе більш жорстоким. Ясна річ, сьогодення важко порівнювати з давниною.

Одним із середньовічних обрядів посвяти в лицарі було загризання живої кішки з зав’язаними руками (звідки й вислів «чоловіка прикрашають шрами»). Але в часи всепроникної (нехай і з неоднаковою швидкістю) комфортності життя і достатку, любові до ближнього, толерантності, відкритості та розуміння, здатності прощати помітно не більшає. Що ж плекає наші душі?!

Театр дивується: людство стає інфантильнішим. Так, збільшується тривалість життя. За часів Римської імперії 50 років (саме ця дата в людському житті називалася ювілеєм) — вік рідко досяжний, який дозволяє спочивати на різної м’якості лаврах. Нині зрілі дядьки грають у козаків-розбійників, натискаючи кнопки в кабінетах, бачачи кров і смерть на телеекранах, не відчуваючи на власній шкурі реальних страхіть реальних війн.

Ось і маємо, з одного боку, прагнення опинитися в магічній шкаралупі одноосібної захищеності, з іншого — єдність життя усіх нині існуючих і неможливість відключення від хвороб, смертей, страждань інших, саме інших, а не чужих і далеких.

Отже, театр є політичним і соціальним.

Але в жодній із 32 переглянутих мною вистав ці якості не демонструвалися і не декларувалися.

І останнє. Розпочалася, просунулася, визріває театральна реформа європейського театру. Річ не в технічній оснащеності — світло, звук, можливості трансформації сцени, ефекти та трюки часом на рівні космічної техніки. Річ не у всеїдності — телезображення, кінопроекції, лазери вже осмислюються, хоча значною мірою залишаються дорогими бантиками.

Найголовніше — нова мова спілкування з глядачем. Через 10—15 хвилин глядач розуміє театральну мову вистави. Він може її прийняти чи ні, але, очевидно, більш схильний розгадувати, ніж дізнаватися про те, що вже й так знає. Утім, фестивальний глядач особливий. Чи це не ознака зростаючої елітності театру!

У балеті «Варіації» Паризького театру «Вілі» танцювали й говорили представники всіх рас. Кожен демонстрував свій танцювальний маніфест, потім заговорили на безлічі мов одразу, француз роздягся догола, прокричав гучніше за всіх «Vive La Dance», і полилися потоки танцювальних од, заримованих рухами, характерними для танців різних народів.

У цьому морі руху були острівці японської чайної церемонії, знемога арабської пустелі, метушня мегаполісу. Потому — діалог юнака й дівчини, зображення яких спочатку дублювалися кінопроекцією на екрані, а потім множилися до стовпотворіння. Відомий хореограф Саша Волту зібрав артистів найвищого класу, котрі володіють технікою класичного балету, вільного і контактного танців, брейк-дансу й навіть акробатики. При цьому абсолютна текстова щільність рухів, гіпнотизуюча глибина переживань, цілісність характерів, точність посилання емоцій — і в результаті двадцятихвилинні овації глядачів артистам і артистів глядачам у п’ятитисячному залі Палацу сучасного мистецтва в маленькому французькому містечку Мон-Пельє. Про що вистава? Двох однакових думок я не почув. Спільною була якість хвилювання, яке породжує світло доброти. «Не розділяйте любові» — згадалося біблійне.

У виставі «Під конструкцією» Гуля Джобіни (Швейцарія) люди біжать по колу. Вірніше, задкують, то швидко, то повільно, стомлено та знову енергійно. Не бачачи одне одного, вони, втім, мистецьки уникають сутичок, а зустрівшись поглядами, штовхають, збивають із ніг, злипаються і втрачають здатність рухатися. Зрештою ховаються у щілинах гумової постілки. Пересуваються під нею, немов кроти під газоном. Вилазячи зі щілин вдихнути повітря, знову ховаються від світла, від очей інших людей. Пагін від реальності, прийняття самотності задля того, щоб уникнути жаху розчарування. Зневіри гріх чи контрацепція душі? Нота катастрофи, немовби у всесвіті лопнула струна.

Театральне літо в Тампере — це один тиждень у серпні.

Чотири-п’ять вистав щодня, щовечора музика під величезним тентом на центральній площі. Вуличні вистави, карнавальні ходи, ярмарок сувенірів, парад національної кухні, де домінує під прапорами смачнюща риба. Словом, атмосфера спекотна, хоча вишні в Тампере тільки-но почали дозрівати. Мабуть, найяскравіші вистави припали на уїк-енд. Роботи, показані доти, незмінно демонстрували високий професійний рівень, абсолютну віру в серйозність призначень театру, часом небезпечність театральної моди (у кількох виставах ігровий простір розділяє глядачів, звернених очима один до одного) і досить велику зосередженість на тексті. Втім, це є проблемами лише для іноземців, бо ж такого уважного слухання і живої реакції я не зустрічав давно.

Ну а вже президента країни на п’яти виставах за два дні ніколи й не сподівався побачити, зате тепер мрію дожити до такого дива і в Україні.

Тір’я Холонен без почту й помітної охорони, у джинсах, фестивальній майці, із сумочкою-рюкзачком, немовби мандрівний філософ, здавалася просто глядачем серед просто глядачів. Звісно, розмова з учасниками вистави Харківського державного академічного драмтеатру ім. Т.Шевченка «Один день із життя Денисовича» здалася нам знаком особливої уваги до представників українського театру, але ще приємнішим знаком виявився настільки великий інтерес президента однієї з найбільш соціально захищених країн до сучасного театру в цілому.

Виставу всесвітньо відомого фінського режисера Мірко Ройха Міського театру Сейнаоку, вирішену в жанрі мюзиклу, поставлено за дуже популярною новелою Орвоки Аутнос. Проста історія про кохання сільських хлопця і дівчини, яке спочатку засліплює красою і долає всі труднощі, а наприкінці, підбите побутовою міллю, зотліває — губить сім’ю, псує дітей. 50 чудових драматичних артистів театру співають, танцюють — усі разом, ансамблями та кожен окремо. Ще один вимір вистави — історія жанру. Мюзикл нагадує то агітбригаду, то зриму пісню, то бродвейський канон. Іноді це робиться всерйоз, іноді іронічно, часом навіть карикатурно, але довершеність і один подих, емоційна щільність вистави в результаті підносять цю чергову історію про любов і спонукують глядача до духовної співтворчості.

Автор тексту та постановник вистави «Непотрібні люди» Реко Лунданс із театром КОМ (Гельсінки) розповідають акцентовано реалістично неймовірну історію сьогодення. Мати сімейства смажить на сцені улюблені всіма кабачки, син ніяк не наважиться на сімейне життя з коханою, яку схилив до співжиття його батько. Як кабачкам постійно не вистачає гостроти й кожен їх досхочу приправляє соусами та спеціями, так і фігурантам цієї історії кохання сім’я здається чимось прісним. Страх глибини почуттів, набутий або такий, що вгадується, заводить у віражі вседозволеності. Реальність знищує ідеали, а життя без ідеалів не розрізняє гріха. Все це могло б бути застережливою страшилкою, аби не було так відразливо знайомим.

П’ятдесятий Цюріхський фестиваль театральних вистав помітно відрізнявся від попередніх — раніше було багато масштабних постановок. Старе керівництво шукало по всьому світі щось, що вразило б уяву глядачів.

Цьогорічний фестиваль демонструє театральні пошуки, на які легше зважитися невеликим трупам.

У багатьох виставах глядач практично ігнорується. Зрозумів — добре, ні — ще краще. Новий мер Цюріха, вручаючи призи фестивалю, назвав його чудовим, а з вистави, яку показували після церемонії, хвилин через 30 глядачі почали тікати. Для швейцарської публіки явище надзвичайне. Гарні рецензії під час фестивалю були тільки на постановку Ризького нового театру «Ревізор» за мотивами п’єси М.Гоголя (режисер Алвіс Херманіс). Не описуватиму, бо є надія привезти цю цікавенну роботу на «Київ травневий-2005».

Певне, новітні пошуки театру потребують тривалого осмислення.

Зате загальна атмосфера фестивалю стала набагато святковішою і демократичнішою. До парку на березі цюріхського озера, де традиційно проводяться покази (для вистав установлюють спеціальні ангари, чудово оснащені всією необхідною сценічною технікою), щовечора сходяться тисячі городян.

Кафе, ресторанчики, куточки екзотичних кухонь, музиканти, клоуни, фокусники, акробати, ворожка (на картах, руці, кавовій гущі) й навіть масажисти, які розгойдують і розтягують руками й ногами відчайдушних глядачів, факіри до ночі та музики до ранку знищують усі сумніви, розвіюють усі непорозуміння і проголошують ізнову — театр вічний, мистецтво нескінченне, прагнення людини до прекрасного непереборне.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі