Вовкун і вівці. У Мінкульті затіяли перебудову хати-читальні - Культура - dt.ua

Вовкун і вівці. У Мінкульті затіяли перебудову хати-читальні

7 серпня, 2009, 13:13 Роздрукувати Випуск №29, 7 серпня-14 серпня

Що спільного у мене зі Штірліцем і чому вирішив звернутися до нерейтингової теми? Відповіді на ці загадки ви одержите нижче. Коли насолодитесь черговим «креативом» від Міністерства культури і туризму.

Що спільного у мене зі Штірліцем і чому вирішив звернутися до нерейтингової теми? Відповіді на ці загадки ви одержите нижче. Коли насолодитесь черговим «креативом» від Міністерства культури і туризму, яке в менеджерській експресії готове йти зовсім далеко — куди надішле інстинкт наживи.

У цьому відомстві нарешті взялися за підвищення громадянської «грамотності». Екстрені перетворення розгорнулися на фронті культурологічної періодики, що курирується безпосередньо міністерством. Десятки людей, котрі колись тримали на плечах ці ЗМІ, уже звільнили або примушують до звільнення. На «бойові» пости приходять загадкові «менеджери» — щоправда, не відомо звідки. Вихід ряду видань — питання туманного майбутнього.

Зате над революційним процесом гордо майорить теза передового міністра: «Настали інші часи! Нині інші правила гри! Культурна преса сама повинна заробляти гроші!».

Василь Вовкун. Старт кар’єри, роль полум’яного ленінця
Василь Вовкун. Старт кар’єри, роль полум’яного ленінця
У Мінкульту, як відомо, є дві найважливіші службові функції — 1) розділяти і 2) владарювати.

Стосовно першої програми нам усе більш-менш зрозуміло. Аби був бюджет — відразу його і розділять хоробро.

Друге завдання — владарювати — передбачає умовну владу над розумами. Думаю, з допомогою посильної, та все ж таки просвітницької діяльності.

Задля цієї мети міністерство, як сам собі пан, має у своєму полку низку бойових друкованих засобів. Формат котрих, відповідно до державних пріоритетів, має бути суворим, розумним, патріотичним, просвітницьким, аналітичним, і звісно, антижовтим.

Як і має бути в пристойних будинках.

У такій обоймі кілька тихих вісників. Газета «Культура і життя», уродженка давнього революційного минулого, яка базувалася ще в 30-ті в Харкові, півстоліття оспівувала революційні ідеали, нещодавно — ідеали Майдану. Проте в основі все ж таки — палітра культурного життя України (висвітлювали як у кого виходило).

Є і чимало журналів: «Укра­їнсь­ка культура», «Український театр», «Музика», «Театрально-концертний Київ», «Пам’ятки України». Ці твори і для вузького (фахового) кола, і широкі верстви заглянути в них можуть, якщо захочуть: не отруяться ж цілющою водицею духовності.

Нарешті, до цього ж обозу ще при Юрії Богуцькому приєднали газету «Кримська світлиця». Здається, єдиний друкований орган Криму, який виходить дер­жавною мовою і відіграє роль дер­жавного гласу та українського культурного оазису на прекрасно-далекому і хронічно тривожному півострові.

Фінансування видань, як ви розумієте, останніми роками відбувалося не стахановським методом. Але (так чи інакше) на потреби цієї періодики на рік виділяли близько двох мільйонів бюджетних гривень.

При цьому можна додатково розписати три шпальти газетної площі про те, як редакції ганяли по місту: виселяли з приміщень, жбурляли на вулицю особисті речі й цінні архіви. Хронічно не було можливості платити за оренду — навіть у підвальних келіях, де й прижилися згодом деякі.

Втім, попри пояснені катаклізми і чехарду з мешканцями головного культурного кабінету на вулиці Івана Франка, за 18 років незалежності ці струмочки не висохли. Вони пульсували. Виходи­ли навіть на красивому папері (хоча й скромними тиражами, не рівня радянським).

Загалом, доходили до споживача. А ці читачі переважно бідна й напівзлиденна інтелігенція, на місцях особливо. Ті, хто знаходять на таких сторінках важливі для себе «месиджі».

Провокаційне запитання — а якість виконання самих месиджів? Тобто літературний, редакторський рівень запропонованого продукту.

І тут у нас буде перша зупинка на вимогу.

* * *

У майстрів мистецтва завжди були мелодраматичні відносини з державою. Колись держава (радянська) довбала їх ідеологічним молотком, до того ж багатьох по головах. При цьому створювали умовну декорацію комфортного життя. Певна річ, митці терпіли, лише деякі обурювалися.

Після великого розпаду 1991-го, коли молода держава всіх митців відпустила доки цілі «на свободу», багатьом майстрам захотілося знову — негайно — під державну ковдру. Нагулялися, прикортіло назад у ліжко до судженого. Та й на вулиці в тяжкі роки стало холодно-голодно.

Ніяким пером і ніякою сокирою вже не розрубати сексуальний зв’язок держави та інтелігенції. Не намагайтеся. Головне, щоб їм згори (вчасно) платили, а вони завжди раді старатися.

Коли держава брала на себе чи не всі завдання «із забезпечення» (у нашому випадку, культурної періодики), то й вимагала замість ідеологічного стоїцизму, фанатичного вірнопідданства, глибокодумного мовчання... Хотів було написати — «мовчання ягнят». Але про інтелігенцію ж так не пишуть.

Згодом, уже за наших незалежних часів, захмеліла (від свободи і від самої себе) держава начебто й не збиралася нікому нічого гарантувати: ні роботи, ні оренди, ні періодичності виходу хоча б уже згаданого мною журналу «Український театр»...

На паранормальне явище — театр — цій державі взагалі сто разів наплювати з дзвіниці. Через те, що паперу в країні вічно бракує, а якщо й залишається щось, то використовується на передвиборні потреби.

О, суворий критику суперечливої якості уцілілої мінкультівської преси, погоджуюся і з тобою. Начебто й часи змінилися, а стиль і творчий метод (у багатьох випадках) залишаються непохитними, як монумент Ілліча біля Бессарабки. І в підході до тем, і в їхній реалізації.

Гортаючи мінкультівське вибране, складається враження, ніби в них змінюються лише деталі конструкції: «Сонце Леніна нам осяяло шлях» на «Промінь Ющенка нам дорогу вказав».

Титульна газета Мінкульту «Культура і життя», судячи хоча б з останніх номерів, це, вибачте, дуже і дуже скромно: страшенно далеко від уявлень, яким має бути видання, що висвітлює різноманітне культурне життя великої країни.

Тільки не треба і судити суворо. Не розженешся з цікавими текстами, якщо бюджети смішні, гонорари ледь виплачуються.

Та навіть попри «це», у цих витворів залишається хай невеличка, але своя аудиторія (тираж «Культури і життя» — 2,5 тис., так у вихідних даних). І завжди є перспектива зробити з гіршого краще: а мозковий штурм навіщо?

Не повинна навіть іскорка спалахувати в опортуністів: бути чи не бути подібній державній періодиці? (Дехто бубнить: нічого висіти цим дармоїдам на шиї держави, та ще й з простягнутою рукою.)

Такі імперативи відмітаю відразу! Ще могли б і «повисіти», та й рука не має бути простягнутою.

Лише з однієї історичної причини.

…Ця фантастична держава вже так згвалтувала своїх «культурних» співгромадян у найбільш аморальних мізансценах (політичних, економічних, злочинно-цінових, коли кожен ранок починається з реактивного ривка вартості шматка сиру), що не дуже вже вона й розориться, якщо дасть копійчину на цілі нагально необхідні. Приватизуй ці видання, відразу і перетворять неосвічені нувориші «Музику» на «Ранеток» (у кращому разі). У Росії пустили було дуже солідний журнал «Театр» у вільне плавання — у цьому сезоні він і накрився кришкою від домовини. Це у Франції може бути з десяток музикознавчих журналів, тому що місцеві меценати-видавці відрізняють Верді від Гласса, а наші кредитоспроможні жлоби ніколи і не дізнаються, хто такі ці пустуни.

Мене давно точить одна пекуча думка (у вигляді відповідального побажання державній машині): не передвиборне графоманство треба закидати в поштові скриньки, не «свинячі рила» (це з М.Гоголя) пропагувати в кожному під’їзді напередодні чергової мерської (мерзотної) кампанії! А аналогічним, безкоштовним, популістським чином в кожний під’їзд і в кожну квартиру — «Музику»! «Український театр»! «Культуру і життя»!

Щоб «свинота неосвічена» (це з М.Старицького), скажімо, на Борщагівці, на Троєщині (або в інших районах) відразу і знепритомніла або забилася в конвульсіях, дістаючи зі своїх скриньок надзвичайні журнальчики, де на обкладинках не міські узурпатори, а цілком невідомі їм образи — співачки, піаністи якісь, скрипалі, балерини.

Тільки й роблять, що базікають про «духовність» — перед своїми виборами. А чому тоді втоптали в бруд цю важливу для «духу» періодику?.. Чому телеканал «Культура» так і не став надбанням кожної хати, включно із селом Мацошин (на Львівщині)?..

Партії та уряд! Закликаю вас усіх до тотального (і навіть насильницького) просвітництва «чер­ні» (це з О.Пушкіна). Тому що далі вже неможливо конкуру­вати з миловарнями, що перемож­но стирають усяку культурну пам’ять в отупілого населення.

Ці телевізійні гади знищують будь-які хоч трохи усвідомлені пориви-позиви населення до високого. Про що, власне, і пишуть видання, яких добивають. Не даремно ж забиті театральні зали: люди тікають від телеспруту з дому. Хочуть «для душі, для розуму».

От і В.Вовкун вирішив «допомогти».

* * *

Культурологічну періодику, яка самозбереглася, вирішили місцями викорчувати, де-не-де просапати, щось пересадити. Причому цей аграрний обряд відбувається під сурдинку президентського указу. Що наказує суворо зберігати найкращі напрацювання в культурній царині, а не влаштовувати божевільні танці із шаблями на деяких обкладинках.

І що ж? Поки що нічого хорошого.

Одною мітлою зачистили «витратні» проекти. Скоротили, за моїми даними, близько сорока живих душ (у тому числі й у кримському виданні). На нараді в міністерстві з редакторами взагалі не радилися, а поставили перед фактом: будемо жити-поживати «по-новому», нам потрібен «новий менеджмент», у нас «критичні дні».

Прозрілі діячі цієї «духовки» (так в Америці сленгово позначають культурну верству), а в нас це люди шановані, багато з них стояли біля витоків видань, як, наприклад, Ю.Богдашевський зі своїм «Українським театром», були згорнуті.

Викреслені.

Одним запропонували писати заяви «за власним бажанням». Інших і просити не довелося. Кажуть, із такими «менеджерами», як у В.Вовкуна, працювати неможливо. І тут друга зупинка на вимогу.

* * *

— Що відбувається, запитуєте? Справжній бандитизм відбувається... — каже «ДТ» один із класиків української театральної критики Юрій БОГДАШЕВСЬКИЙ. — Чи є майбутнє у журналу «Український театр»? Я не можу цього гарантувати. Це те саме, що спробувати відповісти на запитання: чи буде майбутнє в країни з таким ставленням до культури?..

— Так не можуть чинити культурні люди: не розібравшись у ситуації, зруйнувати справу всього нашого життя... — каже екс-редактор «Театрально-концертного Києва» Людмила ЖИЛІНА (цей журнальчик вона плекала як дитину й рятувала у найскрутніших обставинах). — Вони вирішили йти... «американським» шляхом, розмістивши всіх співробітників у різні кабінки, створивши якийсь єдиний центр управління, при цьому нібито економлячи. А на чому заощаджувати, якщо і так скорочено усе що можна? У кращому разі по одній-дві людини на видання залишать. Це свавілля, яке виходить саме з надр Міністерства культури.

— Наш журнал «Музика» переживав уже такі халепи, і скільки разів його намагалися то знищити, то виселити «за межі», та все одно виживали, — розповідає редактор видання Тетяна ШВАЧКО. — Але саме сьогодні говорити про майбутнє неможливо. Ніякої конструктивності й зацікавленості у збереженні таких проек­тів поки що не бачу. Єдина «раціо­нальна» пропозиція — зрізати гонорари. Ці гонорари і так копійча­ні. Тепер їх не буде взагалі. І писати погодяться, очевидно, тільки люди одержимі... Нам пропонують надати нові «концепції». А які можуть бути авангардні концепції у видань, які висвітлюють класичну музику? Які тут ноу-хау? Ці люди не знають, що роблять.

— Ця «нова команда» Вовкуна так і не пояснила, що б вони хотіли бачити як еталон культурологічної періодики, — каже незаконно звільнений директор газетно-журнального видавництва Мін­культу Іван ОРЕНДОЧКА. — Ми зберегли за 18 років ці видання, у деякі вдихнули нове жит­тя. На­приклад, газета «Кримсь­ка світли­ця». З надзвичайними зусиллями і з проблемами, інколи під слово честі, знаходили фінан­сування і папір, розуміючи, наскільки складний у нас перехідний період. Але в усіх була надія, що «перехідний» період завершиться, і до таких проектів пос­тав­ляться серйозно, з повагою. А поставили­ся по-варварськи. І я йтиму до кін­ця, відстоюючи справедливість у судах — такі видання не повинні загинути. «Люди Вовкуна» нібито пропонують «роздержавити» деякі проекти. Це значить вивести їх із держбюджету й кинути на самовиживання, тобто на повільну смерть? Вовкун, очевидно, не розуміє, що мета цих видань — не прибуток, не нажива, а просвітительство. Прикро, коли саме міністр культури не розуміє простої гуманітарної арифметики. А що це за «методи» роботи? Витягати шаблю — і рубати все на своєму шляху. Це хіба методи?

* * *

«Методи» — стосовно культури — у нас завжди «раціоналізаторські».

Вимагають якісний менеджмент у цьому питанні? (Хоч слово, нарешті, вивчили закордонне.) А самі показують такий вже «менеджмент», хоча б на нещодавньому прикладі Одеської опери (у зв’язку з тамтешнім шабашем) або масою так і не реалізованих, але голосно заявлених акцій (театральних фестивалів, наприклад), що мало не видається.

Може із себе почнемо? З менеджменту власної поведінки — тактовного ставлення до людей.

Хіба менеджмент в українській культурі має починатися з оголошеного євроремонту міністерського кабінету (ви б бачили цю красу неземну, над котрою «сам» Паша Гудимов чаклував), а продовжуватися приниженням творчих людей, котрі зробили для культури в триста разів більше, ніж Вовкун...

Що за «менеджмент» такий необільшовицький, що більше нагадує наскоки людей у будьо­нівках, які зганяли на пароплави інтелігенцію — і відправляли куди подалі (добре, якщо в Туреччину)...

Чи можуть економічно конкурувати видання «про силікон» із виданнями «про вічне»? Не можуть!

Але раптом у підвалах Мін­культу розробили іншу таємну схему, за якої рекламодавці вмить понесуть рекламу своїх прокладок не в журнал «Секрети дурепи», а, скажімо, в «Українсь­кий театр»? А раптом...

Маленькі тиражі, значить. Тож під вами, під Мінкультом, не одна тисяча бібліотек. От і не морочтеся менеджментом; домовтеся полюбовно, і нехай підпишуть по виданню — уже десятитисячний тираж нашкребеться.

З фінансами туго? А тут нічим не можу допомогти. Нехай КРУ ваші гроші шукає, тому що, з дивних причин, на дорогі поїздки міністра і Проскурні в Голлан­дію грошей вистачає, а на підтрим­ку журналу — вічний зубний і головний біль.

Наповнення цієї періодики не влаштовує… Тож із цього і треба починати. З інтелектуальних спроб змінити «обличчя» і «нутрощі» цих проектів, а не добивати їх.

Багато людей, і я в тому числі (упевнений, і інші, такі як Ольга Петрова, знавець живопису, або Сергій Тримбач, історик кіно), навіть без гонорару — ідеї заради — писали б... Хтось пропонував?

* * *

А в цей час у замку шефа вийшов прекрасний номер журналу «Пам’ятки України» — значних розмірів.

Хто це зробив, лорди? (З «Макбета»). Вони, «команда, без которой мне не жить». «Команда» Вовкуна. (Вони обожнюють сло­воблудство про команди, від яких користі...)

Дорогущий папір. Тираж — безпрецедентний. І приголомшливе внутрішнє наповнення.

На перших сторінках портрет нового керівника культурної періодики Сєрікова. Його світлий образ на тлі гірських пейзажів (заворожує). Про здобуті успіхи цієї людини культурному співтовариству нічого не відомо. Зате у його вступному спічі йдеться про «Гідних». Вони нібито й ощасливлять нас у світлому майбутньому.

Від скромності ці люди не заснуть. І «Гідними», очевидно, надалі ми зобов’язані вважати виключно їх?

Але головний «Гідний», фактично бенефіціант номера, сам Міністр. Я налічив у цьому виданні дванадцять його фотографій. У різних ракурсах і інтер’єрах. Цих фото навіть більше, ніж зображень Віктора Андрійовича (або фотослайдів робіт геніального Пинзеля).

От у цьому й уся їхня концепція, весь менеджмент! Самим собі співаймо осанну! Та ще й на дорогому папері. І обов’язково – у нових єврокабінетах. Неодмінно з роздутим почетом нових заступників.

І без жодних схлипів совісті.

Мені розказали (такі версії теж існують), нібито перебудову хати-читальні затіяно неспроста і це може призвести до «приватизації» ласого міністерського видавництва.

Але особисто мені вже наплювати! Нехай доприватизовують те, що від інших залишилося, може, наїдяться колись?..

Не наплювати ж на те, що нор­мою і практикою в рамках країни та окремого відомства (як зразка) стає повсюдне хамство. Мало не рейдерство. Штірліц — не дурень-розвідник — казав, що найбільше любить старих і дітей... І я з ним у чомусь солідарний. Нас зовсім не має хвилювати, кого там собі любить цей міністр, але нас має обурювати, як він ставиться до шанованих людей, котрі не паразитували на його бюджетах, та усе ж таки зберегли осколки розбитого дзеркала — культури. Скромно, не піарячись, вони виконували свою місію, а їх — стусаном.

Хіба вони якісь жертовні «вівці» — на благо чергового менеджерського ритуалу?

Ці вигнанці в якомусь сенсі і мої вчителі. Той самий Богдашевсь­кий, батько «Українського театру», зберіг у своїх підшивках строкату картину розвитку вітчизняної сцени. У цього видання був зразковий «гламурний» період у 70—80-ті (пам’ятаю ці обкладиночки з Мірошниченко, Солов’яненком, Роговцевою і досі зберігаю на полицях). Потім був найцікавіший етап «бурі — натиску», аналітики та викривальних одкровень у 90-ті, коли Богдашевсь­кий зі своєю командою розповіли нам багато цікавого і трагічного про Курбаса, Гірняка, інших майстрів. Чекав кожної наступної книжечки (журнал виходив раз на два місяці), зачитував її до дірок. Найважче стало журналу в 2000-ні — без грошей і без майбутнього. Але трималися.

Тепер, замість того щоб подякувати, виписати людині якусь премію, вручити букет квітів, — «ламають», «виганяють».

Отакі «методи» ми з вами і не сприймемо ніколи! І люди доброї волі, об’єднані в країні конструктивними культурними поривами, мали б сказати такому «методу» і такому міністру «Покайся! Вибачся! Посоромся! І відпочинь, якщо дуже втомився від своєї перебудови!».

І вже від себе особисто додам: дорогий наш міністр, не загравайтеся. Ролі будьонівців-революціонерів, зіграні вами в бойовій театрально-провінційній юності, неслухняними драконами час від часу вириваються прямо з вашого ж артистичного нутра, буквально клекочуть в євро­відремонтованому кабінеті.

Не більшовика треба грати в цій обпльованій хамами культурі. А батька-благодійника (як в О.Островського). Або, у найгіршому разі, героя-коханця (як у того ж драматурга). Якщо, звичайно, це кохання — напередодні виборів — виявиться для нас взаємним.

P.S. Доля культурологічної преси в Україні непокоїть не тільки Мінкульт, але й широку громадськість. Які перспективи цієї преси? Чи є надія, що вона збережеться в умовах найжорстокішої економічної кризи і спірного менеджменту (з боку окремих чиновників) чи дадуть зелене світло приватизації? Відповіді на ці запитання «ДТ» хотілося б одержати і від віце-прем’єра з гуманітарних питань Івана Васюника, котрого запрошуємо до розмови на задану тему.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво