Воля до любові

Поділитися
Читаючи праці о.Олександра Глаголєва, о.Михайла Єдлінського, ми доторкуємося до цілого покоління священнослужителів (і не тільки священнослужителів — а й ширше, інтелігенції), котре становить саму плоть історії...

Читаючи праці о.Олександра Глаголєва, о.Михайла Єдлінського, ми доторкуємося до цілого покоління священнослужителів (і не тільки священнослужителів — а й ширше, інтелігенції), котре становить саму плоть історії. Падіння одного режиму і встановлення іншого — абстракція. Руйнація храмових споруд — прикра втрата. Долі людей, носіїв ідей, виразників духу — ось той нерв історії, котрий змушує нас не тільки цікавитися, а й відчувати її як свою. Як частину своєї душі. Живу, а не застиглу й добряче заїжджену в ролі «символу духовності нашого народу» банями, хрестами й іншими неживими предметами. Втілену в слові — Слові, зверненому до людей. Адже не куполи будять любов і направляють на шлях. Не церковна благоліпність робить людину християнином, а лише вміння пастиря підібрати потрібне слово, потрібну інтонацію, якими він достукається до кожного серця.

Про це покоління священиків можна сказати, що вони розділили долю своєї церкви — до останнього залишалися на своєму посту й загинули, не поступившись вірою. Їхня загибель збіглася з загибеллю церкви, котра донині не може залікувати рани, завдані їй тоді. Так, це покоління встигло протягнути ниточку в майбутнє, заповідавши своїм синам таке ж беззавітне служіння в ім’я Христа. Але скільки ще знадобиться часу і головне — волі, щоб ці окремі ниточки розрослися і сплелися в міцну тканину? Приклад цих чудово освічених пастирів, які трудилися на найбільш відповідальній, тобто «низовій» ділянці — у парафіях, у тісному спілкуванні зі звичайними людьми, їхніми потребами, бідами, помилками, незнанням, безумовно, шанований. Але шанований як картина, оправлена в дорогоцінну раму. Залишимо осторонь вищих православних ієрархів, які за всіх часів були надмірно захоплені політикою. Але чому так стоншилася традиція київського парафіяльного священства? Що це, віяння часу, котрий закликає молодих і розумних робити кар’єру, а не «ховати себе у парафії»? А коли вже так сталося, що «поховав», то принаймні треба передусім «підтримувати штани», творячи таїнства за малу плату і борючись із «конкуруючими фірмами» — адже «якщо ти розумний, то чому бідний?». Звісно, це не стосується всіх і кожного священика — інакше ця церква навряд чи ще була б жива. Але тенденція, на жаль, така: небажання чи просто невміння проповідувати — знаменна риса сучасного вітчизняного православ’я.

Читаючи працю о. Михайла Єдлінського «Чудотворні ікони», яка вийшла в книзі «Любляче Господа серце» (видавництво «Дух і літера»), розумієш, що це не біда православ’я. Що це біда лише нашого часу, а отже, може, все ще буде виправлено. Книзі притаманні всі найкращі риси православної літератури для широкого кола читачів — вона написана гарною мовою, без нарочитості, повчальності й зайвого розумування. Це не «житія святих» у повному й піднесеному сенсі — це історії з життя, мініатюри, викладені жваво й експресивно, не обтяжені біографічними й історичними подробицями, що немов би наближає їх до читача. Водночас вони наскрізь пройняті православним, мабуть, навіть народно-православним духом. Може, тому що в більшості з них акцент робиться на страждальництві та подвигу. І ще — на чуді.

І ще одне дозволяє говорити не просто навіть про «народно-православний» дух, а про специфічний «київський». Є в цій роботі якась глуха, прихована полеміка з язичництвом, із повір’ям, яким наскрізь просочені київські пагорби. За «святими, які зціляють від зубного болю» або «тими, котрим народ молиться про рододопомогу» або «про захист від пожежі», ні-ні та й прогляне «викочування яйцем» або вивішування оберега. Завдання, яке ставить перед собою автор-священик, стає гранично зрозумілим: переконати «забобонного християнина» у тому, що християнської віри й молитви цілком досить, аби захиститися від напастей, що вона може ефективно протистояти стихіям і хворобам. Що християнські святі — абсолютно реальна й здорова альтернатива поганському пантеону, а щира молитва сильніша за будь-яку знахарську магію. За спогадами, о.Михайло сам володів даром зцілення молитвою. Але сам він не вважав це «даром зцілення» — він називав це «даром любові», роблячи акцент на первинності та силі цього почуття, єдиного, що може прокласти прямий шлях божественному втручанню в життя стражденного. Можливо, «прикладна» іпостась житій святих, виявлена в «Чудотворних іконах», когось покоробить. Але в ефективності такого підходу засумніватися важко. А про те, що така робота із сучасним «інтуїтивним християнином» цілком необхідна, — годі й казати. Поцікавтеся на дозвіллі, скільки народу, який називає себе «православними» чи просто «християнами», вірить у пристріт, екстрасенсів й інших «народних цілителів». Гадаю, сьогодні клієнтури в бабок не менше, аніж було в ті часи, коли о.Михайло писав свої «Чудотворні ікони». Науково-технічний прогрес укупі з матеріалістичною ідеологією, всупереч сподіванням, не позбавив людей забобонності. Та й не міг, загалом. Адже альтернатива релігійній вірі — тільки інша релігійна віра.

Друга частина книги представляє проповіді сина о.Михайла — о.Георгія Єдлінського. Вони настільки ж просто й ясно викладені, бо так само, як праця о.Михайла, адресовані звичайним людям. Але в них менше пояснення чи просвітительства, а більше емоційного стимулу. Адже основний предмет наставлянь о.Георгія — любов.

Далека від найкращого робота редактора книги. Враховуючи те, що основний текст — «Чудотворні ікони» і «Проповіді» спрямовані як на широке коло читачів, так і на осіб, обізнаних із церковною історією ХХ століття, хотілося б мати уточнення наведених фактів у виносках. Виноски ж присвячені в основному уточненням сімейних і службових відносин людей, згадуваних у третій частині книги. Водночас факти, наведені в першій частині, залишаються без пояснень. Наприклад, на момент написання «Чудотворних ікон» мощі св.великомучениці Варвари знаходилися справді в Михайлівському Золотоверхому. Варто було б уточнити для сучасного читача, котрого, можливо, зацікавить ця реліквія, що тепер вони знаходяться зовсім не там. Також можна було б уточнити для читача долю того чи іншого храму, згадуваного в книзі, тощо.

Навмисна нерівність третьої частини — «Спогадів» — робить читання плутаним. Хотілося б більшої вибірковості щодо якості викладу й змісту текстів. Радує широкий жанровий і стильовий спектр — від документів до побутових замальовок. Але частина з них настільки бліді, невиразні, обтяжені подробицями, що зникає бажання читати. Звісно, будь-які спогади є цінними (хоча деякі з них схожі одне на одне так, що зрештою починають навівати нудьгу), але редактору в такому разі слід було виявити більше мистецтва в компонуванні. Чудово, коли редактор і видавництво в цілому так трепетно ставляться до героїв своєї книги і роблять її з думками про них. Але книга — вона все ж таки для читача, варто було врахувати його інтереси. Тим більше, що праці батька та сина Єдлінських створені саме для того, щоб бути прочитаними, почутими і прийнятими серцем кожного, кому пощастить із ними зустрітися.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі