ВЛАДО, НЕ ЛЯКАЙ МЕНЕ! - Культура - dt.ua

ВЛАДО, НЕ ЛЯКАЙ МЕНЕ!

3 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 3 жовтня-10 жовтня

Погана професія: оглядати трупи, особливо спекотної погоди. Із китайських цзацзуань В книзі Я.Мін...

В.Ралко. Із серії «Закохані хлопчики
В.Ралко. Із серії «Закохані хлопчики

Погана професія: оглядати трупи, особливо спекотної погоди.

Із китайських цзацзуань

В книзі Я.Мінченкова «Воспоминания о передвижниках» згадується такий епізод із біографії Івана Шишкіна: «художник завершив великий етюд соснового лісу. Здавалося б, все зрозуміло в картині — і стовбури дерев, і хвоя, і струмок із відображенням в ньому дерев. А вийшло так: підходить жінка-селянка, довго дивиться, зітхає. Шишкін запитує: «Що, подобається?» Жінка: «Куди краще!» — «А що тут зображено?» Жінка придивляється і визначає: «Мабуть, гріб Господній». Якщо такі халепи траплялися із видатним реалістом, то уявіть, як мордуються зі своїми глядачами митці, котрі принципово творять мистецтво, максимально віддалене від академічних правил, які втовкмачували в їхні голови й руки художні вузи та училища. Звичайно, якщо ностальгія за довершеною формою та гармонією кольорів крає душу, знайти бальзам дуже просто — музеї українського, російського, західного та східного мистецтва не страждають від надміру уваги поціновувачів класики. Так що тихі хвилини чи години спілкування з прекрасним вам гарантовані. Ніяк не можу переконати себе в тому, що і титанам відродження, і навіть геніям не такого вже й далекого ХІХ століття доля викроювала зовсім не мафусаїлові відтинки часу для праці. Але результати їхньої праці чітко вказують на те, що жили вони вдесятеро довше за більшість наших сучасників.

Не розумію, навіщо Влада Ралко хоче своїм черговим проектом «Закохані хлопчики», що експонується в «Галереї Карась», переконати мене, що життя бридке, мов блювотиння? З такою точкою зору на людське існування я познайомився ще, мабуть, в класі сьомому, перечитавши спеціаліста з людських патологій Еміля Золя. Але навіть талант великого натураліста не зробив мене прихильником гасла «життя — це повільна смерть». Леонардо да Вінчі теж займався препарацією трупів, Тарас Шевченко малював в академії оббіловані людські тіла. Але я не відчуваю в них зневаги до Homo Sapiens. Якщо кохання дійсно було б таким відразливим, як живопис Влади Ралко, на Землі, мабуть, не з’явилися б не те що закохані хлопчики, а навіть слимаки.

Прапор патології може гордо тримати в своїх руках Олександр Гнилицький. Його велика експозиція дрібненьких робіт під назвою «Цінні папери» в галереї Гельмана схожа на матеріали слідства збоченця, заарештованого за підозрою в педофілії, зоофілії, некрофілії та інших проявах психічного нездоров’я. Виставка цілком розрахована на аудиторію тих, хто входить у стан екстазного енурезу від творчості матюкальниць-«татушек». Я читав у матеріалах царської охранки в справі кирило-мефодіївського товариства, що поліцейські чини в пошуках компромату пірнали в нужники підозрюваних. Деякі з робіт Олександра Гнилицького теж нібито вийшли із подібних тайників душі. Щиро жаль, що художник, котрий може вправно працювати в різних техніках і не обділений талантом, топить свій хист у багнюці абсурдного несмаку.

В пошуках незлого тихого реалізму я забіг у галерею «Ірена», яка радувала останнім часом приємними виставками. Ось тобі й на! І тут щось таке, що простому смертному не розібратися. Більш ніж скромна виставка під назвою «CопіRайт» плід співпраці Віктора Покиданця та Валентина Мальченка. Люди, мавпи, зебри, пінгвіни, бегемоти віддруковані на аркушах, видертих із нотних збірників. Протиснутися в лабіринти творчого задуму я не зміг. Може, вам допоможе в цьому фрагмент аналізу виставки, що належить мистецтвознавцю О.Сидору-Гибелінді, в якому він говорить про «сріблясту фактуру експлантованого фігуративу». Тепер зрозуміли?

У безплідних пошуках «фігуративу» я забіг в галерею
«Л-арт». Олександр Ройтбруд. Живопис. Ретроспектива «1988—2003». Монументально. Вправно. Часом смішно (хоч назви робіт серйозні: «Летаргія», «Безумство»). Іноді здається, що майстри станкового живопису прагнуть забрати хліб у карикатуристів. Адже сміх над святим і праведним — мічена територія майстрів веселого жанру. Хоч і карикатура великого розміру та написана маслом вправною рукою Олександра Ройтбруда теж сприймається цілком нормально. Наприклад, «Будда в пустелі». Правда, оригінал Крамського, що носить назву «Христос у пустелі» мені подобається більше. До речі, чому саме Будда? Магомет виглядав би в компіляції на тему пустелі набагато органічніше.

Якщо уважно не вдивитися в елементи проекту «Пасіка» Миколи Журавля, що виставлено в галереї «СовіАрт», його можна відразу віднести до відірваного від світу авангарду. Але виявляється не все в цьому мистецькому світі побудоване на відштовхуванні від абсурду. Графічна частина проекту схожа на творчі муки архітектора, котрий шукає гармонію форми і простору. Гіпсова частина — моделі вуликів — нагадує варіанти капели в Роншані Корбюз’є. Якщо цей творчий пошук Миколи Журавля вийде на українські простори, поближче до липових гаїв і гречаних полів, гадаю, бджолині рої будуть битися за те, щоб поселитися в цих пластичних, цікавих формах.

В галереї «Мистець» Юрій Лініченко експонує свій живопис. Авангардний етнографізм, похилені вітром давнини, мов пізанські вежі, люди. Безпредметні полотна з відвертою назвою «Гра з кольоровими плямами». Гармонійна «Осіння заметіль». Але чомусь виникає запитання. Не до Юрія Лініченка, а взагалі до нашого живопису, що намагається заглянути в нашу історію. Його основа — стилізація під лубочних козаків мамаїв та глиняних півників. Майже не зустріти спроб відтворення реального образу наших пращурів. Але ж вони, напевно, дуже мало відрізнялися від нас. Хіба що шаровари були трохи іншого покрою, але шили їх, як і тепер, у Туреччині.

Живопис Галини Кислякової, представлений в «Галереї, 36», теж можна зарахувати до багатоликого авангарду. Люди, коні, натюрморти — сині, червоні, жовті. Стилізація до простих геометричних форм. Так намагаються творити багато художників. Але авангард Галини Кислякової щирий, мабуть, він був таким у двадцяті роки минулого століття, коли і художники, і їх мистецтво ще були молодими і не зіпсованими запахом грошей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво