ВІЙНА І СВІТЛО У ДЗЕРКАЛІ ЛЬВА ТОЛСТОГО

Поділитися
Київський кінотеатр «Жовтень» у рамках фестивалю фільмів кіностудії «Мосфільм» (тих, які нині відреставровані й озвучені в системі Dolby Digital) показав чотирисерійну картину Сергія Бондарчука «Війна і мир»...

Київський кінотеатр «Жовтень» у рамках фестивалю фільмів кіностудії «Мосфільм» (тих, які нині відреставровані й озвучені в системі Dolby Digital) показав чотирисерійну картину Сергія Бондарчука «Війна і мир». Якщо хто не пам’ятає — це екранізація однойменного роману Льва Толстого, зроблена Сергієм Бондарчуком у середині 60-х і тоді ж вона здобула світове визнання, навіть увінчана американським «Оскаром».

Директор «Жовтня» Людмила Горделадзе запросила акторку, вдову Бондарчука Ірину Скобцеву й оператора фільму, керівника процесу відновлення картини Анатолія Петрицького (на свій сором, я не знав досі, що він син знаменитого українського художника Анатоля Петрицького). Обидва видалися при знайомстві надзвичайно чудовими. Скобцева — нічого старечого, баб’ячого. Пряма спина, постава королеви-матері, чітка і при цьому дуже природна мова. Коли заговорила про свого чоловіка, померлого 94-го, раптом згадала, що на його могилу на Новодівичому було насипано української землі, яка народила його. І що вона вже зверталася до київської влади з проханням про увічнення пам’яті Бондарчука — у будь-який прийнятній формі. Тут мова її перервалася... Знадобилася невеличка пауза, аби вгамувати почуття.

Потім ми, я й Алік Шпилюк, редактор журналу «Кіноколо» (де і передбачається надрукувати інтерв’ю), довго розмовляли зі Скобцевою та Петрицьким. «Хитрий, — сказала вона мені вже по закінченні розмови, — запитання до запитання, а я, балакуха, й розійшлася...» Вона і справді відповідала охоче й грунтовно. Про те, як багато хто, і передусім керівник «Мосфільму» в 50-ті Іван Пир’єв, були проти того, щоб Бондарчук ішов у режисуру (нагадаю, картиною «Доля людини»). Про те, як познайомилася з майбутнім чоловіком: на зйомках «Отелло», де він грав самого Мавра, а вона Дездемону (але до цього були передвістя). Про школу-студію МХАТ, яку вона закінчила в середині 50-х...

Ось тут я візьми та й спитай по-дурному: а ви ж із Сергієм Федоровичем належали до різних акторських шкіл, як вам працювалося разом, та ще й живучи під одним дахом? «Що ви, що ви! — вигукнула Скобцева. — Він же наприкінці 30-х років учився в Ростовському театральному училищі, а там тоді був театр Юрія Завадського з Вірою Марецькою, Миколою Мордвиновим... Вони всі були поведені на системі Станіславського. Це вже потім, після війни, він закінчить ВДІК у Сергія Герасимова і Тамари Макарової. Але це нічого не змінить. У нашому домі був просто культ Станіславського! І погляньте — у «Війні і мирі» задіяні в основному актори мхатівської школи: Анатолій Кторов, Олег Єфремов, Василь Станіцин, Антоніна Шуранова, Ангеліна Степанова... Робота над кожною роллю була найсерйозніша. Це ж не так, як зараз працюють», — посмутніла Скобцева.

Під час перегляду фільму, у темряві кінозалу, я думав саме про це. Школа Станіславського — філософія вживання й обживання внутрішнього світу персонажа, якого ти показуєш. Це перебування внутрішньої людини, а не тільки демонстрація якоїсь, більш-менш пластично виразної оболонки. І тут саме Толстой із його світом душі, приреченої на війну з усім озовнішненим, яке не має серцевини. Хіба можна уявити його героїв у вигляді таких ляльок, які рухаються за чиєюсь командою, керованих ззовні? Ну вже ні. І в цьому, мабуть, Толстой абсолютно сучасний. Хоча хто ж про це підозрює, хто читає сьогодні його книги? Та я сам останні десять років у них не зазирав...

Повернувшись із кінотеатру, зняв із полиці один із томів і почав читати, відразу захлинувшись від уже призабутого щастя вчувати його. «Устройство внешних форм общественной жизни без внутреннего совершенствования — это все равно, что перекладывать без известки, но на новый манер разваливающееся здание из неотесанных камней. Как ни клади, все не будет защищено от непогоды и будет разваливаться». (Щоденник, 1 січня 1905 року). Адже всі чвари, конфлікти та війни мають одне джерело — ми запекло намагаємося переробити саме зовнішню, чужу нам оболонку життя. Одна революція, дві війни, три, мільйони жертв задля того, щоб перемінити, змінити на краще. Обгортка в результаті і справді нерідко виглядає більш апетитно і святково, і тільки всередині дме сміттєвий вітер, і тільки побивання палицями голів одноплемінників і всяких чужоземних супостатів призводить до одного: всередині у нас дедалі більше порожнечі, яку ми судомно намагаємося чимось заповнити. Весь нинішній маскульт вибудований на цій гуманітарній місії — накидати всередину якомога більше, щоб не обрушився світ, щоб не здичавіти зовсім. І тільки дедалі гірше, дедалі більше гидоти і кіптяви в душах, навіть найбільш просунутих. От і американці туди ж — узялися переробити фасад Іраку, але хіба бомбами тут допоможеш? Закладається озвіріння й огида на десятиліття, якщо не століття, і чи не так уже складно це зрозуміти? Виходить, складно.

П’єр Безухов (С.Бондарчук), зі своєю комічною цивільністю манер і мислення, напередодні Бородинского бою обходить позиції. А потім викладає Андрію Болконському (В’ячеслав Тихонов): лівий фланг розтягнутий, на правому теж не все слава Богу. Болконський відповідає зовсім не по-військовому: та коли це вигравали бої ті, у кого краще стояли війська? Головне — що всередині, мирна злагода і той настрій, який промовляє про життя духу...

Кутузов (Борис Захава), відповідно до такого погляду, і перемагає Наполеона (Владислав Стржельчик) за рахунок постійного орієнтування на себе, на внутрішню людину в собі, а не картинку бою чи якісь математичні, зовнішні закони та закономірності. Власне, той внутрішній світ всотує все — включаючи зовнішній великий Космос. Перебуваючи під загрозою загибелі, П’єр меланхолійно думає про неможливість цього — адже не може разом із ним загинути весь великий, сяючий і духмяний світ. Ледь не соліпсизм, але ж так, і кожен із нас не раз ловив себе на подібній думці-здивуванні.

А як же врятуватися — ось головне питання. Відповідь Толстого, мені здається, така: нарощувати простір усередині, і настільки, щоб знищився страх зникнення, смерті. Тіло вмирає, наш емпіричний досвід не залишає місця ілюзіям із цього приводу. Душа безсмертна, але ж це лише гіпотеза, якій ми віримо й одночасно — не віримо, бо в досвіді нашому є лише спроба теоретизувати з цього приводу. Вихід один — накопичувати в собі речовину внутрішньої людини — до відчуття живої тілесності, яка починає жити іншим, зовсім не фізичним і не фізіологічним життям. І тільки ця внутрішня речовина породжує відчуття реальності духовного світу, а отже його непереборності, безсмертя. Мати в душі те, що не вмирає, чи не означає це досягнення такої бажаної для кожного гармонії?

І тому Толстой каже: життя набуває сенсу лише в тому разі, коли мета її виходить за межі збагненного розумом людства. Ми прагнемо розширитися, каже він, і в цьому прагненні стикаємося зі своїми межами в просторі. Свідомість тих меж і є квінтесенція особистісної свідомості — думка, яка так вплинула потім на Івана Буніна. Тільки коли я відчуваю межу, відчуваю і переживаю безмежність. І ось ця сама Безкраїсть, частиною якого я себе відчуваю, є Бог.

Толстой постійно думав про смерть. «Війна і мир» переповнена цим світоглядним матеріалом. Де війна, там і смерть. Що протиставити їй? Сім’я — ось одна з можливих відповідей. Тільки ж не радить Болконський П’єру одружуватися — хіба що в старості. Хоча як же, саме діти, сім’я є найкращим засобом «тліну утекти», врятуватися, створити внутрішнє коло духовного буття як спасіння від смерті, від думки-мари про неї. Проте й у толстовських щоденниках є ті ж рядки: «Я маленький и ничтожный. И я такой с тех пор, как женился на женщине, которую люблю». Отже вустами Болконського письменник глаголив інтимну думку.

Може видатися, що страх смерті існував завжди. Але ні. Колись Юрій Тинянов (уже не пам’ятаю, де) проронив, що до Толстого й Тургенєва в Росії цього страху не існувало. Може, і так. Адже раніше смерть сприймалася в набагато веселішому, сміховому контексті, її мислили як зону справжнього життя, яке приходить на зміну земному й суєтному. Ну так, саме собою. Толстой, виходить, злякався сам і зробив цей переляк предметом своєї художницької і мистецької філософії. Яка привела його до розуміння особливої необхідності внутрішнього життя, формування «тіла» внутрішньої людини — як запоруки безсмертя. Потім уже, у столітті двадцятому, виникне «потік свідомості», внутрішнє життя набуде своєї ідеології та технології. Але чи стали ми після цього менше боятися смерті? Питання, однак. І порушується воно в сучасному мистецтві дедалі наполегливіше.

Передивляючись фільм Бондарчука, ясніше розумієш: війнами людина бореться з власними комплексами. Так легше: вигледів собі ворога і почав його колошматити — чи з танка, чи з інформаційної гармати. Набагато складніше оголосити війну собі самому. Більшість веде війну з привидами, нерідко ними ж і вигаданими, із зовнішніми тілами і предметами. Пошукати ворога в собі — для цього потрібно бути Львом Толстим.

Так вийшло, що після «Війни і миру» я подивився американську картину «Чикаго» новітнього «оскароносця» Роба Маршалла. Блискуче зроблено, але, відбитий у толстовсько-бондарчуківському дзеркалі, фільм явив нам дещо уточнену, у моєму розумінні, світоглядну інтригу. Тут нам розповідають про те, що всередині людини нічого немає, усе тільки зовні, тільки назовні. Людина є деякою порожнистою фігуркою, порожньою посудиною, і управляти нею можна з допомогою ниточок. Тому життя є видовище зовнішніх явищ і проявів. І головним на цьому шоу є, звісно, шоумен, котрий усе розгорне як треба, зв’язавши всі ниточки воєдино.

Мені особисто набагато ближча концепція Толстого і Бондарчука. Істина — у нас самих. Витоки і причини усього — у нас. Там шукайте кінці і начала. І війна — вона там. Не з танка, а зсередини людини вистрілили в нашого Тараса Процюка... Але поки весь світ настроює свої «телики» на видовище, де красиво злітають літаки і влаштовують феєричне дійство гармати й ракети. Без такої картинки сучасній людині хоч лягай і помирай. Ми не стільки живемо нині, скільки граємо і дивимося шоу. Толстой дивиться, і що ж він думає про все це? Розкриємо книгу і прочитаємо.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі