Вистава Олександра Гнилицького

Художник Олександр Гнилицький (1961–2009) - "наше все" українського сучасного мистецтва. Причому наполовину - невідоме "все". Адже багатьох його робіт навіть експерти не бачили. А інші вже майже забуті. До цього нескладного висновку звелися висловлювання знавців, котрі оцінили весь блиск і багатство кураторського проекту Олександра Соловйова - масштабну виставку "Реальність ілюзії" Олександра Гнилицького у "Мистецькому арсеналі".

Чимало картин (переважно в експозиції - живопис олією, а також відео й інсталяції) на виставку надала сім'я художника. Багато робіт експонуються вперше. На вигляд інсталяції - накочує сентиментальна ностальгія.

"Я добре пам'ятаю "кінетичних" пупсів, хлопчика з дівчинкою, - не уникла загального настрою гендиректор "Арсеналу" Олеся Островська, говорячи про інсталяцію "Кожному - своє" (1998 р.). - Сама щойно прийшла працювати в ЦСМ Сороса, коли їх уперше там виставляли. Тільки тоді ляльки були рухомі, дівчинка задирала спідницю. А тепер просто стоять. Деталі треба замінити - а взяти їх ніде".

Витратники для своїх робіт Гнилицький, як і решта учасників Паркому (знаменитого київського арт-сквоту, що й породив українську "нову хвилю" в живописі) купував на "блошці". Вона в другій половині 1990-х тішила око, слух і навіть нюх (хто був, той пам'ятає) на ще не зруйнованому Сінному ринку. Фарби теж використовував котрі дешеві, як, знову ж, і багато товаришів.

Тому зі схоронністю в більшості його робіт (сьогодні) - проблеми.

Про труднощі реставрації багато говорили під час відкриття виставки. Але, попри це, експозиція включає навіть такі раритети, як перше в Україні арт-відео "Спляча красуня у скляній труні" (1992 г), інтерактивний "Килим" і навіть гучну інсталяцію Growing art 1997 р. - "сад каменів" із шамотових пенісів, що за час експонування покривається заростями крес-салату.

Гучна свого часу "Інституція нестабільних думок" - творчий тандем Гнилицького з дружиною-художницею Лесею Заєць - представлена багатьма роботами, включно з інтерактивною інсталяцією "Пазл".

У 1997 р. гігантський "пазл" за мотивами гравюри з порівнянням кістяків гуски й людини з книжки XVI ст. збирали відвідувачі ЦСМ Сороса. Ажіотаж у лавах відвідувачів викликають виставлені в окремих вітринах текстові нотатки Гнилицького та його "почеркушки" - еротична графіка.

Але, повторюся, більшість робіт у масштабній, на половину першого поверху "МА", експозиції (і то тому, що повітрям не зловживали) - це все-таки картини.

Характерний саме для Києва, аж до останніх років, коли знімати фото й відео стало значно дешевше, а фарби, навпаки, подорожчали, живопис олією, за який ще недавно над художниками так потішалися вітчизняні критики.

Нині живопис 1990-х сприймається зовсім інакше, ніж ще 10 років тому. Як щось монументально-значущо-вічне. А не тому, що грошей не було.

І тут є небезпека впасти в іншу, ніж попередні обвинувачення в "несерйозності", крайність. А саме: що іронічний, саркастичний винахідник, здається, всіх нових ідей, прийомів та ходів у вітчизняному сучасному мистецтві (що цитатами саме з його творчості повниться "творчість" мало не всіх колег і сучасників, на виставці зрозуміє навіть не знавець) Гнилицький із часом бронзовіє. І одного разу ризикує сприйматися просто як пафосний, але архаїзм. Судячи з більшості статей у медіа після відкриття "Реальності ілюзії" (третьої посмертної великої "персоналки" художника), процес уже пішов… На жаль.

І саме час відзначити своєчасність, власне, кураторської роботи Олександра Соловйова.

Замість того, щоб нагнітати пафос або навіть, як було доречно на виставці 2011 р. у НХМУ, але навряд чи доцільно повторювати тепер, - горювати за передчасно почилим другом і великим, світового рівня, художником, у вирішенні композиції виставки Соловйов волів бути гранично лаконічним.

Замість будь-яких можливих пояснень, коментарів, свідчень очевидців, прижиттєвих фото й відео (а матеріалу предосить, вистачить на кілька "Арсеналів") - він залишив право голосу виключно за самим Гнилицьким. Роботи художника, супроводжувані лише етикетками чи стислим коментарем про історію створення, говорять самі за себе.

Такого Гнилицького ми й справді не бачили. Масштаби наданого матеріалу дозволяють судити про міру таланту, впливу, швидкість репродукування нових ідей і негайного втілення їх на практиці тощо, в масштабі.

"Наше все" - так, це про нього, справді. Значний корпус творчого спадку художника, зібраний на одному експозиційному майданчику ан мас, несподівано, породжує і нові смисли, відтінки сприйняття.

Наприклад, замолоду Олександр Гнилицький навчався в Харківському худучилищі на кафедрі театральної декорації. Чи можна, судячи з кількості написаних ним із часом уже життєвих декорацій, усіх цих портретів повсякденних речей, вважати, що художником-сценографом він залишався все подальше життя? Тільки великим театром стала для Гнилицького сама навколишня реальність. А суспільство - постмодерністським спектаклем.

"Образи, відірвані від різних аспектів життя, тепер злилися в єдиному вируючому потоці, в якому колишньої єдності життя вже не відтворити. Реальність, розглядувана частинами, являється нам уже як власна цілісність, у вигляді особливого, самостійного псевдосвіту, доступного лише спогляданню… Спектакль взагалі, як конкретне заперечення життя, є самостійний рух неживого". Цитую перші рядки "Суспільства спектаклю". Гі Дебор ніби пише про художника Олександра Гнилицького.

Чи це Гнилицький писав - про Гі Дебора?