Віра ВОВК: Мою Шевченківську премію поглинула кредитна спілка - Новини кіно, театру, мистецтва, музики, літератури - dt.ua

Віра ВОВК: "Мою Шевченківську премію поглинула кредитна спілка"

31 травня, 2013, 20:00 Роздрукувати Випуск №19, 31 травня-7 червня

Треба бути українцем і поширювати наші типові прикмети. Тільки типово українське зацікавить світ. Нічого іншого не треба. Не варто імітувати

Віра Вовк — дуже світла людина, проста й щира. Вона просто випромінює світло. З 1945 р. мешкає за кордоном — спочатку в Німеччині, потім у Бразилії. Багато років пані Віра викладала в Університеті Ріо-де-Жанейро. Проте справа її життя — поширення української культури. Колись вона їздила до СРСР, спілкувалася з дисидентами і 

потім публікувала їхні твори за кордоном. 

А нещодавно пані Віра приїхала в Україну, щоб отримати премію "Глодоський скарб". 

 

— Пані Віро, ви мешкаєте в Німеччині й Бразилії з 1945 року. Проте часто буваєте в Україні. Та й книжки у вас тут виходять — раніше у видавництві "Факт", тепер у львівському "БаК". Чи не виникає бажання повернутися на землю предків? 

— Авжеж, виникає! Але ж переселення — це так непросто, а я вже пенсіонерка. Та й маю ціле господарство. Якщо приїду в Україну — де житиму й що робитиму? А ще ж вік (пані Вірі 87 років. — І.Р.)... Якби я була років на сорок молодша, то напевне переїхала б, особливо тепер — коли Україна нарешті незалежна. Скільки ми чекали! Ми тому й виїхали, що не подобалося жити в тих обставинах — не можна було нічого для України зробити. Із Заходу допомогти українцям можна було більше, ніж у самій Україні. Так і тепер — мало що змінилося. Я сорок років пропрацювала в Університеті Ріо-де-Жанейро. Звісно, зробленого мною — не так уже й багато. Але що ми можемо… У мене вийшло 26 монографій, присвячених українській культурі. Впорядкувала 11 антологій української поезії португальською мовою. Не знаю, чи вдалося б мені зробити це в Україні. 

— Нині також збираєте антологію?

— Ні, працюю виключно над власною творчістю. Вважаю, що заслужила! 

— Справді. Напевно, ви добре обізнані з сучасною українською літературою…

—Надаю перевагу класичній українській літературі й новаторам 90-х. В мене вийшла невеличка збірка "Лоза", де зібрано твори українських поетів, що народилися після 1960 року. Це небагато. Перекладаю тільки те, що подобається. У молодій українській поезії багато цікавого й своєрідного, але не бракує й імітацій. Молоді поети часто прагнуть наслідувати Захід і перебирають далеко не найцікавіше. Це не дуже добре, бо ці тексти забудуться. Залишиться тільки оригінальне. Бо коли починаєш імітувати чужу літературу, текст "кульгає". 

— Ви багато років очолювали кафедру германістики в Університеті Ріо-де-Жанейро, добре обізнані з португаломовною та англомовною літературами. Якщо порівнювати — до якої з іноземних літератур тяжіє українська?

— Гадаю, до південноамериканської. Тамтешня ментальність дуже схожа на українську. Ті самі прикметні риси, ті самі позитивні й негативні аспекти. Південноамериканці ексцентричні, веселі, люблять свята, співати, обожнюють малювати, часто сваряться і мають чимало політичних партій, бувають ліниві й егоїстичні. І все це — прикмети українців. 

— На літературі це також позначається?

— Аякже! 

— І все ж не можна сказати, що в українській літературі аж так багато типового для Південної Америки "магічного реалізму", втіленого у творах Фуентеса, Кортасара, Маркеса

— "Магічний реалізм" започаткувався не в Америці. То загальноєвропейське довоєнне явище — перемінення, з'яви, пророцтва. Все це було і в українській літературі. Просто в Маркеса "магічний реалізм" дався взнаки в дуже своєрідний спосіб. Його відразу всі помітили, про нього заговорили. Почалася мода на "магічний реалізм" у всьому світі. 

— Ви багато подорожуєте й повсюди пропагуєте українську культуру. Пояснити людям, які ніколи не були у Східній Європі, що таке Україна, дуже важко. Чи знаєте якесь "чарівне слово", яке скажеш — і всім одразу цікаво послухати про неймовірну державу Україну? 

— Дуже просто — треба бути українцем і поширювати наші типові прикмети. Тільки типово українське зацікавить світ. Нічого іншого не треба. Не варто імітувати. 

— Як вам вдалося так далеко від України і так довго зберігати українську мову? 

— Я ніколи з нею не розлучалася. Багато читала. Щоправда, спілкуватися з українцями випадало нечасто — бо живу в португаломовному й німецькомовному світах. Чую мову тільки в Україні або по телефону. Навіть у Бразилії мешкаю досить далеко від української громади: вони — на півдні, я — у Ріо-де-Жанейро. Це чотири години літаком. 

— Проте свого часу ви активно листувалися з українськими дисидентами — зокрема з видатним перекладачем Григорієм Кочуром. Певно, це також "тримало" рівень вашої мови? 

— У 60-х роках, буваючи в Україні, я мешкала або в Ірпені, в Будинку творчості, або в Києві, у актриси й перекладачки Ірини Стешенко. Дуже інтимно спілкувалася з усіма шістдесятниками. Ми дружили, зустрічалися, обмінювалися книжками. Так за радянських часів ми намагалися підтримати Україну. 

Спілкуюся й тепер — листуюся з Валерієм Шевчуком, Раїсою Лишею, Романом Лубківським, Ігорем Калинцем, а давніше — і з його дружиною Іриною. Товаришувала з Михайлиною Коцюбинською. Оскільки я не лише пишу, а й малюю, то багато спілкуюся з митцями — наприклад з Галиною Севрук. Дружила з Опанасом Заливахою. 

Пишуть мені й молоді. Певний час листувалася з письменником із Криму В'ячеславом Гуком. Саме я порекомендувала його до Спілки письменників. Дуже талановитий хлопець, хоча вважає себе генієм! 

— 2008 року Україна відзначила вас Національною премією ім. Тараса Шевченка. Ви тоді пообіцяли, що створите на отримані гроші фонд для перекладачів української літератури іноземними мовами. Знаю, що на сьогодні фонду немає. Що вам завадило? 

— Річ у тому, що мою літературну премію було вкладено до кредитної спілки "Турбота", яка через півтора року припинила існування. Тоді постраждало чимало митців. Колишні вкладники намагаються повернути свої гроші, друзі допомагають мені видобути все, що можна. Не знаю, що з того буде… Цим займається невістка згаданого вами Григорія Кочура Марія Кочур. Бо я вирішила, що премія піде на Музей Кочура. Спочатку справді хотіла віддати її для перекладачів. Але грошима опікувався перекладач Анатоль Перепадя — він мав вирішувати, хто заслуговує на підтримку. Проте він нагло помер… Не було кому заступити його, тож передала кошти Музею Кочура. 

— Але ж ви навіть ходили до суду!

— Так, мене викликали як свідка. Але що я могла сказати? Тільки те, що премія пропала, і що гроші мали піти на добру справу… Я нікого не осуджую — я не Бог і не суддя. 

— У 1970—1980 роках ви входили до Нью-Йоркської групи українських митців. Чи залишився по цьому мистецькому об'єднанню якийсь спадок, чи продовжує хтось вашу справу? 

— Не було ніякої "справи", жодної спільної ідеї! Кожен працював окремо. Єдина думка, яка нас об'єднувала, — піднести престиж України у світі і працювати на її розвиток. Кожен робив це у свій спосіб. Патриція Килина перестала писати українською мовою, перейшла на англійську. Вона розійшлася з Юрієм Тарнавським і припинила цікавитися українікою. Женя Васильківська перестала писати поезії й присвятила себе університету. Богдан Рубчак видав нещодавно книжку статей про англомовних письменників — до речі, дуже гарну. Проте спілкуюся з ним рідко. З Олегом Коверком ніколи близько не спілкувалася. Його поезії виходили українською і німецькою мовами. Емма Андієвська живе у своєму світі, зовсім відокремлено. Та й вона завжди стверджувала, що не належить до Нью-Йоркської групи, хоча спілкувалася з усіма членами групи! Публікувала деякі поезії в нашому журналі-річнику. З тих, хто досі активно працює, — Юрко Тарнавський, який видає свої твори англійською, згадана Емма Андієвська, котра досі пише і малює, і Богдан Бойчук. 

— Ви пишете тільки українською мовою?

— Виключно українською! Щоправда, рік тому видала три повісті португальською. Але це був обов'язок. Мене дуже довго вмовляли бразильські друзі: "Як це так, пишеш українською — але ж живеш у Бразилії!". Тож спровокували… 

— А над чим зараз працюєте?

— Над повістю. Назви поки що немає. Складатиметься вона з різних частин — як мозаїка. Між іншим, "Мозаїка" — непогана назва! 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 20 жовтня-26 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво