Він прийшов - Новини кіно, театру, мистецтва, музики, літератури - dt.ua

Він прийшов

20 травня, 2016, 00:03 Роздрукувати

У афіші столичного театру "Золоті ворота" з'явилася важлива для репертуарної репутації назва — "Украдене щастя" (за мотивами Івана Франка, режисер Іван Уривський). Українську хрестоматійну п'єсу тут перечитали як містичну пластичну новелу, залишивши на маленькій сцені трьох персонажів і одну таємницю.

У афіші столичного театру "Золоті ворота" з'явилася важлива для репертуарної репутації назва — "Украдене щастя" (за мотивами Івана Франка, режисер Іван Уривський). Українську хрестоматійну п'єсу тут перечитали як містичну пластичну новелу, залишивши на маленькій сцені трьох персонажів і одну таємницю.

Те, що їх троє — Анна, Микола, Михайло, — ще не означає, що так воно і є. Згідно з містичними канонами, все, що бачиш, — обман, аберація зору. Галюцинація.

У постановці Івана Уривського (зразу ж видам спойлер) один із героїв — привид. Він невидимий (багатьом), крім тих двох, котрі (кожен по-своєму) чекають його — як напасті, як кінця світу.

На початку вистави за кулісами пронизливо верещить точильний камінь. Знаряддя помсти (сокиру) вже віддали на заточку, і воно чекає своєї участі в цій історії. 

А вони чекають — Його.

З лівої куліси з'являються чоботи без господаря. Це взуття вояка, загадкового гостя Михайла, який "повернувся" з війни... 

Одне слово, він прийшов!

Анна (Анастасія Салата) чекала його як своє єдине кохання, як кару за колишні злочини братів, що віддали її заміж за нелюба.

Чекає його і Микола (Дмитро Олійник): він почувається винним за те, що колись украв щастя в іншого, та й власну дружину щастя позбавив. Отже, постійне очікування грядущої відплати в образі жандарма перетворюється для них, двох, на манію.

Михайло (Андрій Поліщук) — дитя Мороку, з якого він приходить і де згодом розчиняється. (Морок — те, що зачаровує, дурманить, затьмарює розум).

Пришестя примари перевертає життя героїв. Усе догори дном. Власне, навіть дна тут не видно, оскільки кожен занурюється в безодню особистої помсти — за персональне украдене щастя.

Втім, режисер не облаштовує на маленькій сцені якусь яскраву "вендету", озброївшись ідеєю привида. Перебіг його вистави доволі негучний, рівний, подекуди трепетний.

Суть такого перебігу — саме і є пошук примарного щастя.

Сценічний реквізит, задіяний у містичній новелі, теж скромний, ненадмірний. Важливий образ, довкола якого крутиться містика, — старовинна скриня. Всередині — порожня. І це, очевидно, для того, аби згодом стати на цій сцені стіною відчуження, за якою мерехтить світло, а потім і порожньою труною для привида, якого безнадійно хоче знищити нещасний Микола у фіналі.

У літературному контексті XIX ст. вагоме місце посідають саме містичні новели — англійські, німецькі. Серед авторів — Генрі Джеймс, Чарльз Діккенс, багато інших. У просторі таких новел частенько й відбувається схоже: у світ живих, здорових, інколи навіть рум'яних героїв несподівано входить щось потойбічне, примарне — раніше значуще в їхньому житті. Це вторгнення, природно, вивертає відносно мирне життя у примарність, містичну відносність.

Можливо, літературний вплив тих творів і спровокував режисера подивитися на соціально-побутову українську п'єсу саме "так". З позиції містичної відносності. І перечитати цю п'єсу (позбувшись багатьох персонажів) виключно як етюд про властивості пристрасті. У якій намішано і потойбічного, і реального, і піднесеного, і земного.

Таке враження, що з перших секунд перебування на сцені, зануреній у морок, Микола й Анна не живуть, а чекають. А якщо чекаєш (дуже чекаєш якоїсь негоди), вона обов'язково явиться. Чи то у вигляді примари, чи то власною персоною? 

У режисерському задумі (про примару і примарність), мені здається, є щирі пустощі і професійний підхід. Свій маленький містичний метафоричний театр у підвалі на Печерську (зал на 40 місць) цей режисер створює зі снів, театральних мрій, із якихось романтичних прагнень, можливо навіть власних галюцинацій.

У зв'язку з таким-ось містичним трактуванням мені пригадалася розповідь Сергія Данченка, який двічі звертався до цієї ж п'єси Івана Франка. Великий режисер казав, що, всупереч усталеній сценічній традиції, сюжет "Украденого щастя" нетиповий для пристрасних емоційних гуцулів. Оскільки громада гуцульського села недовго б терпіла прилюдні пристрасті всередині любовного трикутника. І те, що тільки-но почалося між ними, миттю завершилося б — ще в першому акті.

По-своєму, інтуїтивно, нинішній молодий режисер береться визначити внутрішню логіку в сюжеті Франка. І, повторюся, згідно з його баченням, дія проростає не з побуту, а з чаклунської притчі, з магічної народної пісні, майже такої, з якої, власне, й народилася п'єса.

Наскільки правильний і переконливий саме такий тон, обраний режисером, кожному глядачеві доведеться визначати самостійно. 

Мені ж бачиться, що задана тональність вкотре наділяє велику п'єсу властивостями магічного кристалу, який як не крути, а в ньому все одно сяятимуть досі невидимі дивовижні грані.

Магічний сценічний сюжет у "Золотих воротах" передбачає контраст і конфлікт між живим Миколою і представниками потойбіччя. Оскільки Анна вже напівдорозі до привидів, а Михайло (як зазначено вище) — посланець Мороку. 

Три герої в променях прожектора скидаються на дерев'яні сувенірні скульптури, спеціально виготовлені для вистави якимось карпатським майстром. У їхній пластиці, невагомості, в їхній "застиглості", безперечно, є щось сувенірно-обрядове, іграшкове. 

І в цьому плані саме Микола мусить розбити Морок ночі, утвердивши свою сутність, свою явність у протистоянні з примарами. 

Гра Дмитра Олійника — експресивна, "портретна" (точно схоплений портрет розгубленої людини, яку він хоче представити). Зовсім іще молодий Микола, по суті хлопчисько, не може бути кращим чи гіршим за свого суперника. Такі змагання в містичному середовищі недоречні. Просто Микола — єдиний — хоче зберегти щастя в його земному, чуттєвому, справжньому вигляді, безнадійно борючись із пітьмою, що огорнула і обплутала живого і мертвих.

Сценічний час вистави — трохи більше години. Як для маленької новели цього цілком достатньо. Але й за цей обмежений час режисерові і акторам вдається чимало. 

Вони не те щоб "проживають" канву історії Івана Франка, вони (кожен на свій лад) намагаються її метафоризувати, подати пластично. 

Не все у внутрішній структурі містичного етюду представлене доладно і переконливо (скажімо, недостатньо прописані партитури Анни і Михайла). Але деякі сцени лишають післясмак театру справжнього, дорослого, зовсім не постстудентського, як комусь може здатися, з огляду на вік режисера та акторів. 

Наприклад, точна й емоційна сцена, коли Микола надіває на свої руки Михайлові чоботи і в якомусь сомнамбулічному маренні починає сам себе катувати чужими підошвами, ніби злившись у містичному екстазі з кривдником-примарою. 

Деякі моменти сценічної новели і взагалі взяли за живе навіть цинічні струни моєї душі, коли, наприклад, у молодому тремтливому голосі Миколи несподівано проступає містична інтонація, Господи прости, самого Богдана Ступки: "Анно, Анно..."

Нинішнього року, як відомо, в Україні відзначають два значних ювілеї (причому в один день). 160 років від дня народження Івана Франка та 75-річчя від дня народження Богдана Ступки. І, можливо, навіть передбачаються якісь пишні бюджетні урочистості з цих приводів. 

Але я туди не піду. Швидше за все, прийду в "півпідвал" — щоб знову "побачити" містичний стиль Франка і почути тремтливий юнацький голос, начебто Ступки: в інтонаційних обертонах молодого актора. 

У день таких ювілеїв треба бути з тими, хто скромний, чесний, талановитий. З тими, хто поки що в підвалі.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №29, 11 серпня-17 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво