Вимирання слова - Культура - dt.ua

Вимирання слова

23 липня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 23 липня-30 липня

Здавалося б, недоречно го-ворити про вимирання Слова в часи його гіперпродукції, небувалої експансії та агресивності, коли весь світовий простір захаращений людськими голосами й письменами...

Здавалося б, недоречно го-
ворити про вимирання Слова в часи його гіперпродукції, небувалої експансії та агресивності, коли весь світовий простір захаращений людськими голосами й письменами. Але мається на увазі не сума продукцій органів звукоутворення та графічної апаратури, не ті мертві слова, що панують у «структурі володіння» (Е.Фромм), а Слово з великої літери, яке в’яже людину з глибинами буття — у вимірах космічному, історичному, етнокультурному, особистісному. Слово не просто як член речення, а як носій мудрості, софійності, у значенні, близькому до давньогрецького «Логос». Звичайно, це слово ще не зовсім зникло, але його дедалі жорсткіше витіснювано у вузькі спеціальні сфери — філософії (вона саме в ХХ ст. дала особливо глибокі аналізи феномена мови!), культурології, етнології, елітарної поезії тощо, — і парадоксальним чином саме в цьому немовби й дуже сприятливому контексті, але під дією інших чинників (Жиль Ліповецькі: «пустеля перемагає») Слово перестає бути реальним духотвірним началом у людських спільнотах. Саме в цьому сенсі й доводиться говорити про вимирання Слова, і цей процес, на мій погляд, має кілька вимірів.

Насамперед впадає в око (чи в слух?) втрата Словом сакральності. Під сакральністю я тут розумію не тільки його безпосередню приналежність до сфери релігійних таїнств (хоч у цьому властивому значенні відбіг від сакральності, її формалізація особливо очевидні — з огляду на вигасання релігійних почувань у християнському світі і загрозливу політизацію їх у світі мусульманському), — а розумію взагалі владу Слова над людиною як сили позаіндивідуальної і надраціональної, світовпорядкувальної, що давалася від богів, від космічних енергій, від великих поетів.

Мірча Еліаде вважав, що сакральним світом був світ кочівників та осілих землеробів, а ми живемо в десакралізованому світі. Однак і в десакралізованому світі, мабуть, можуть зберігатися якісь релікти колишньої сакральності. Принаймні в Слові, особливо в Слові поезії. Божественна природа Слова поета, як і Слова жерця, не викликала сумніву в патріархальному суспільстві. «Хто я такий, щоб носити це пекуче полум’я на своїй непокритій голові?» — каже про свою місію жрець Єзеулу в романі Чинуа Ачебе «Стріла Бога». Про великого скальда Оулавюра Каурасона в романі Ласнесса говориться, що він «тримає за хвоста блискавку». Великі поети і пророки володіли тими «глаголами вічного життя», про які йдеться у Євангелії. «Чи не хочете й ви відійти?» — питається Ісус Христос у своїх апостолів. «Господи! До кого ж нам іти? Ти маєш глаголи вічного життя».

Ці глаголи — радикальне заперечення профанної мови, і шестикрилий серафим мусить вирвати грішний язик у героя Пушкінового «Пророка» і «десницею кровавой» вкласти йому «жало мудрыя змеи», перш ніж пролунає йому Божий наказ: «…И обходя моря и земли, Глаголом жги сердца людей». Шевченків Перебендя розмовляє з Богом, криючись від людей, бо «на Божеє слово вони б насміялись» (самопочуття, нібито протилежне пророчому). Але це очужіння минає під тиском непереборної потреби, в якій Шевченко благає Богоматір:

«Пошли мені святеє слово…

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини…

Не диво, що сьогодні поет так говорити не може. Мабуть, Артюр Рембо був серед останніх, хто думав, що «з допомогою метафори можна змінити світ». Питання в іншому: яку владу мають «Божі слова» великих поетів минулого над сучасною публікою? Адже, коли вірити Леві-Стросу, «слова є знаками», переставши бути цінністю (щоправда, в нього це твердження спрямоване й проти поетів). А Гастон Башляр стверджує: «Слово втратило своє буття, воно є миттю особливої семантичної системи». Це і є втрата сакральності Слова — на користь операційності.

Але й християнство, можливо, в чомусь обмежило повноваження і можливості Слова. З одного боку, Слово — першокреатив Світу, той першовибух, творчий акт, з якого все почалося і в якому (Слові) все запрограмоване (Світ як текст?). (Михайло Максимович: «…Через слово ми сягаємо Того, Хто дав нам Слово разом із життям і світлом, із Чийого всемогутнього, первородного Слова виник світ…»). Але з другого боку — в християнстві зігноровано те глибоке розуміння, чи, швидше, переживання стосунків людини і природи, яке було в поганських релігіях. Слово стало великою розмовою між Богом і людиною, але перестало бути розмовою між людиною і природою — деревом, птахом, звіром, тобто Світом узагалі. Далі ця розмова поновилася в межах наук, але то була вже розмова раціо, а не душі, і, власне, вже не діалог, а, швидше, аналізуючий монолог людини.

Далі можна говорити про зменшення світопізнавальних можливостей і світопояснювальної спроможності Слова. До ери розвинених технологій саме в Слові і з допомогою Слова здійснювалися пізнавальні операції і саме Слово несло тягар знань про світ. З розвитком наукових досліджень Слово дедалі більше поступалося математичній формулі, геометричній функції, статистичному графіку. Сьогодні у створенні фундаментальної картини світу слову належить лише допоміжна роль. Можливо, це тимчасовий стан пізнавального поступу людства; можливо, взагалі аж так не є, так тільки здається. Мартін Гайдеґґер писав: «Наука не мислить. Вона не мислить, бо її спосіб дії та її засоби ніколи не дадуть їй мислити — мислити так, як мислять мислителі. Тільки це дає їй можливість увійти в теперішню предметну сферу й поселитися в ній». Тобто наука належить до інакшого роду мислення — того, яке він називав вичислювальним. Власне, ось його думка: «Вичислювальне мислення — це не осмислювальне мислення, воно не здатне подумати про смисл, який панує в усьому, що є. Отже, є два види мислення, причому існування кожного з них необхідне для певних цілей: вичислювальне мислення й осмислювальний роздум». Очевидно, «осмислювальний роздум» — це місія філософії. Хоч «на виду» нині не філософія, а таки наука…

Якщо — в цьому контексті — про світопояснювальну місію Слова ще можна сперечатися, то, на мій погляд, очевиднішим є збіднення його життєво-предметного наповнення. Воно зумовлене збідненням природного життя сучасного людства і, відповідно, мови. Міський побут — а він фактично є вже домінуючим в усіх т.зв. розвинених суспільствах — означає катастрофічне звуження і вихолощування безпосередньої причетності до життя тваринного і рослинного світу, втрату відчуття землі як підстави свого буття, — звідси і відмирання цілих пластів мови. Людина вже не здатна адекватно поіменувати світ у його хоч і зникаючому, але все ще наявному багатстві. А без найменування немає володіння. За винятком дуже вузького кола дуже вузьких спеціалістів, — що в цьому випадку не має значення, бо говоримо про загальнонаціональне мовлення, а не професійну термінологію, — ніхто вже нічого не знає про те, що росте на землі, бігає або повзає по землі, риється в землі, літає в повітрі. Від тисяч конкретних імен скоро залишаться лише загальні поняття: це птах, це дерево, це звір, це чи то квітка, чи то бур’ян, — позбавлені чуттєвої та емоціональної наповненості, конкретних образних уявлень та асоціацій. (Я вже не кажу про забуття символічних значень багатьох і багатьох імен природного світу, що залишилися в мовах спорожнілою звуковою формою.)

І ці втрати нічим не можуть бути компенсовані, на відміну, скажімо, від втрати означень тисяч трудових операцій, які відійшли в минуле, — на зміну їм прийшли тисячі інших. Хоч і тут рівноцінної компенсації немає і не буде: робота за верстатом-автоматом чи на панелі дистанційного керування якоюсь чудо-технікою не потребує того олюднення, тієї міри ідентичності суб’єкта і знаряддя праці, що, скажімо, орання землі плугом чи косарювання, — отже, й не зможе викликати рівноцінних переживань та спровокувати поетичну образність, рівноцінну тій, що багато століть напоювала людську мову. Відповідно, втрачається сприйняття тих предметних і чуттєвих змістів, які несла ця образність, пронизуючи смислове поле мови глибинними асоціаціями. «Ночами небо пахне, як посів», — писав колись Назим Хікмет. Що скаже це порівняння людині, яка ніколи не стояла на розораній землі, тримаючи в жмені спрагле зерно, а в небо дивиться лише щоб побачити пролітаючий реактивний літак або феєрверк з нагоди якогось суспільнозначимого дурисвітства? Але ж саме такий стандарт людини запановує в сучасному цивілізованому світі! Коли парагвайський поет Ельвіо Ромео порівнює висохлу землю із сльозою — безвологість з вологістю! — то таке парадоксальне порівняння могло народитися лише з особистого переживання посухи як найгіркішого солонющого лиха і з особистої причетності до цієї трагедії хліборобського люду. Сучасному читачеві це треба пояснювати, а пояснюване втрачає силу безпосереднього враження.

Збідненість представлення природного світу в душевному житті людини спрощує, опрісняє психологічний механізм її реакцій і посилює поведінчу агресивність. Це, в свою чергу, стимулює вульгарність вислову, породжує стильову асиметрію мови. Хоч працюють на це, звісно, й інші чинники.

Антрополог Едвард Холл говорив, що «людина винайшла інструменти, які є продовженням майже всіх частин її тіла». Під цим кутом зору він оцінював технічні досягнення людства: транспортні мережі заступили ноги і спини; одяг і будинки — похідні від теплорегулювальних механізмів людського тіла; еволюція зброї починається від зубів та кулаків і закінчується атомною бомбою. Якщо так, то, мабуть, найінтенсивніше людство «продовжувало в простір» свої голосові зв’язки: абетка, письмо, книгодрукування, телефон, радіо, мегафон, комп’ютер, Інтернет… що далі? Однак це фантастичне розширення простору мови помножувало можливості не тільки Слова, а й, сказати б, Антислова. Відповідно до того, як усякий людський винахід є продовженням (вживаючи згадане означення Едварда Холла) не тільки добрих, а й лихих можливостей людини.

У системі мовлення зіпсувався гальмівний механізм, що — як і в усякій системі — відповідає за безпеку руху. В минулому людство, знаючи і про живлющу, і про руйнівну, вбивчу силу слова, виробляло своєрідний самоконтроль: слово було предметом моральної оцінки, яка розрізняла слова добрі й лихі — за їхнім можливим впливом на людську душу. Поступово ці моральні кордони розмивалися, а нині маємо справжній апофеоз т.зв. «ненормативної лексики».

…Іду коло станції метро «Лук’янівська» і бачу таку картину. Стоїть посеред натовпу якийсь немолодий уже пацан, тримає коло розверстого рота мобільний телефон і шле у світовий простір нескінченний потік матюків. Подумалося: чи не є це символ химерної долі всіх геніальних винаходів людства? І чим відрізняється від цього задовбаного укрпацана блискуча англійська кінозірка, яка, за свідченням англійської ж преси, кілька хвилин поливала свою телеаудиторію добірними євроатлантичними матюками? А що вже казати про болгаро-російського «зайку», «звездного матерщинника» (за визначенням «Известий») Філіппа Кіркорова?! Давно минули часи, коли лексика п’яного російського мужика дивувала світ. Сьогодні вже п’яний мужик може позаздрити лексиці культурної еліти певного ґатунку.

Здавалося б, це явище — периферійне, де, як і в бізнесовій рекламі, банальність сюжету має компенсуватися грою на межі фолу і стрибком за цю постійно пересувану межу. Та насправді це симптом ширшої і глибшої хвороби людського духу. Це — вершина айсберга. Підводна ж його частина — омертвіння тонких структур душі, сформованих багатьма тисячоліттями розвитку роду людського. Все це відбивається в мові, особливо в тих її ділянках, що «відповідають» за інтимну сферу життя, за делікатні сторони міжлюдських стосунків. Коханого і кохану замінили сексуальний партнер і партнерка. Слова, що передавали гаму почуттів закоханих, відходять в історію літератури, і ще недавно їх заміняло оперативне «переспати», а вже на зміну йому прийшло бойове «трахати». Не коханці, а спецназ. Отакі тепер «глаголи вічного життя».

Можуть сказати, що завжди, в усі епохи, була стилістика соціального дна. Але тепер це дно потужно сплило нагору і стало правувати як законодавець мод, як елітарність. Тобто йдеться вже не про стилістичні зрушення в культурі, що є закономірністю її розвитку, а про зміни якості людини, про скасування того, що відрізняє її від тварини, — відчуття сорому. А це означає руйнування всієї структури духу.

Одним зі свідчень цього є засилля в сучасній літературі — принаймні в українській літературі певного роду — різних трахкачів, спермачів, піхвачів. Хоч вони приписують себе до постмодерну, читати їх нудно. Бо для них не існує та величезна дистанція — не часова, а психологічна — між першим закоханим поглядом і цілковитою інтимною взаємоналежністю, дистанція, на якій розкривалася особистість людини і з якої, отже, брали початок вічні твори мистецтва. Гарячкові смикання в обхід людського не можуть принести нове Слово.

Мабуть, певну роль у псевдодемократичній деієрархізації цінностей відіграла та біологізація людини, яку впровадив вульгарний психоаналіз (означення Е.Фромма), санкціонувавши популярне зведення вищого до нижчого як спосіб пояснення першого. Сам собою цей підхід — вишукування нижчого у вищому (в тому, що претендувало на вищість) — не новий. Цим споконвіку займалася література, з’ясовуючи справжні мотиви поведінки фальшивих суспільних типів, викриваючи неадекватні форми свідомості. Це звалося сатирою. Але предметом сатири були спотворення людського, а не його істина.

Ці спотворення неминуче увиразнювалися у спотвореннях мови, і ще Аристофану вони давали матеріал для комедій. В античні ж часи бере початок і філософська традиція дослідження мовних пасток, представлена багатьма великими іменами. (Хоч філософія і сама створювала такі пастки). Але життя створювало і створює їх зі зростаючою невтомністю. Поряд із мовою як називанням світу воно продукує антимову як фальшування світу. Цю антимову, з легкої руки Оруелла, який зафіксував її розквіт і тріумф у тоталітаризмі ХХ ст.., названо новомовою. Але сама собою новомова супроводжує існування всіх суспільств, де правляча верства створює свою ідеологію з потреби обґрунтувати й увічнити державні священнодійства. Звичайно, тоталітаризм абсолютизує новомову і вперше робить її обов’язковою для всього суспільств, заганяючи адекватну мову в підпілля. Але ж і сам тоталітаризм спирається на багату історичну спадщину. Потенціал його визрівав у різних суспільствах. На мій погляд, у дослідження феномена новомови (якщо брати його загальноісторично, а не конкретноісторично) не менший внесок, ніж Оруелл, зробив напівзабутий і зневажений нині російський геній — Салтиков-Щедрін. Він, власне, показав дві новомови: новомову царської бюрократії та новомову псевдоліберальної інтелігенції, розкривши їхню маніпулятивну природу. Знання про ці дві новомови дало б ключі до непарадного під’їзду російської історії, але сьогодні це знання вкрай небажане.

Мові завжди доводиться платити не за свої гріхи. Пригадується класична — під цим оглядом — заява однієї московської вчительки, оприлюднена на світанку перебудови в журналі «Огонек» (1987, № 29): «Нам надоел русский язык, русскими словами слишком долго врали». Російській мові доводилося відповідати і за російських колонізаторів. Українській же мові доводилося платити і за упосліджене становище свого народу, і за придушення його культури, і за хахлів-вертухаїв у сибірських концтаборах з немалою мірою в’язнів-українців; і за тих «дядьків отечества чужого», про яких писав Шевченко, які зміцнювали владу імперії над їхнім та іншими народами. Нині українська мова розплачується за непривабливий образ і неясні перспективи української держави.

(Згадується більш як півторастолітньої давності розпачливе волання українського поета-романтика Амвросія Могили: «Кто взвесит, сколько светлых и прекрасных идей, в будущих исследователях человеческого слова, должны померкнуть и исчезнуть по причине забвения одного из языков, тлеющих ныне в могиле презрительного невнимания?»)

У ставленні до мови виявляється вся глибина нашої некультурності й невігластва. «Мы ленивы и нелюбопытны», — писав Пушкін. Здається, ніде це так не підтверджується, як у стосунках із словом. Надто ж у стосунках української публіки з українським словом. На кожному кроці чуєш — у тому числі й від читача, який вважає себе рафінованим інтелігентом, — на кожному кроці чуєш обурене: «Звідки він (письменник) це слово взяв?», «Я такого слова не чув», «Нащо таке видумувать?» — аж до сакраментального: «У нас так не говорять!» А принциповіший товариш ще й почне дошукуватися ідеологічної диверсії: це полонізм, а це галицизм, а там германізм, а там русизм, і взагалі це не мова Шевченка. Йому невтямки, що в Шевченка не було доброї половини тієї лексики, якою збагатили українську мову пізніші письменники. Тим більше невтямки йому, що українська мова — це не просто славнозвісний київсько-полтавський діалект, освячений самим Сталіним, а мова всіх українців — і слобожан, і поліщуків, і поляків, і галичан, і буковинців, і закарпатців. І чомусь нікому не спадає на думку, що коли натрапляєш на слово, якого досі не знав, то не обурюйся, а радій, що відтепер знатимеш, спробуй зрозуміти його значення хоча б із контексту — це здебільше неважко, або спитай у знаючої людини, або зазирни у словник — ти ж інтелігент, а буває, що й академік-гуманітарій, хоч і галичанофоб. Словниковий резервуар розвинених мов містить двісті, триста, п’ятсот тисяч лексем. А пересічна людина в побуті вживає триста-п’ятсот одиниць. І вважає це достатньою підставою для санаційних намірів щодо мови. І створює атмосферу стихійної, а інколи й офіціозної мовної «зачистки».

Особливо гнітючим є запанування в масовій свідомості сучасних суспільств, насамперед радянського і нібито пострадянського українського, — а власне ментально вічно радянського*, — твердого в своїй примітивності уявлення про те, що мова всього лиш прагматичний засіб спілкування людей, а не еквівалент людського духу, не носій буттєвості, глибокого досвіду поколінь і етичної муки особистості, не самe національне буття в його минулому, сучасному і майбутньому. Для України, для української мови таке репресивне переконання є свого роду вироком смерті, який у голові російсько-українського обивателя виражений знаменитою максимою: «А какая разница?» Залишаю осторонь очевидний фальш цієї нібито байдужості. Насправді для цього байдужника «две большие разницы», бо він вимагає поступки від іншого, а сам ніколи своїм не поступиться, швидше вчинить громадянську війну, бодай районного масштабу. Але за іншим права на власну «разницу» нізащо не визнає.

Поль Рікер у своїй праці «Перемога мови над насильством. Герменевтичний підхід до філософії права» писав: «У великих історичних конфліктах захист і визнання рідної мови (langue) завжди відігравали важливу роль. До того ж те, що ми називаємо нашою ідентичністю, є значною мірою мовна (de langage) ідентичність. Приналежність до певного лінгвістичного простору — це перша форма, в якій ми є суб’єктами права (…) Право говорити своєю мовою показує нам, що урок права починається вже з першої форми суб’єкта».

Наше суспільство безмежено далеке від розуміння цих речей. Все в нас поставлене з ніг на голову. Ось один із тисяч такого роду прикладів, який може бути свого роду притчею. Українська школа в столиці України. Червень 2004 року. Троє педагогів ведуть бесіду з діточками з українського ж дитячого садка на предмет прийняття їх до школи. Розмова, записана дослівно. Педагог: «У тебе є друзі в садочку?» Дитина: «Є». Педагог: «А ти з ними сваришся?» Дитина: «Сварюсь». Педагог: «Наведи приклад». Дитина: «Вчора посварилась з Машею». Педагог: «Чому?» Дитина: «Я хотіла гратися по-українському, а вона не захотіла». Педагог (здивовано): «Ну то й що? А як у мене чоловік росіянин, то я повинна вигнати його з дому?» Дитина (винувато): «Та я хотіла гратися по-українському». Втручається друга жінка-педагог: «Вот так растут маленькие шовинисты». Думаю, зрозуміло, хто тут мудріший: дитина чи педагоги української школи в столиці України. Та біда не в цьому, а в тому, що такими педагогами є і більшість наших політиків, і більшість інтелектуалів, і мало не все суспільство взагалі. Проте годі з цією абсолютно безнадійною темою.

Хочу повернутися до речей, щодо яких легше порозумітися. Вище йшлося про те, що в пізнанні світу, принаймні у створенні його фундаментальної фізичної картини, Слово як «осмислювальний роздум» дедалі більше поступається місцем засобам «вичислювального мислення» наук (Мартін Гайдеґґер). Але складається враження, що Слово втрачає свої позиції і в мистецтві, в культурі взагалі. Скажімо, вочевидь не на Слово робить ставку сучасний театр. Ще очевиднішою є деградація слова в сучасній поп-культурі, в пісенній та естрадній продукції. Свою лепту в примітивізацію Слова вносить телебачення. Інтернет, стаючи масовим і набираючи функцій інтелектуальної забавки, створює власний стиль невибагливого мовного ширвжитку, який навряд чи облагородить Слово. Все це здається неминучим, бо Слово воліє народжуватися в зосередженості, а не в суєті.

А втім, ті чи інші оцінки можуть бути суб’єктивними і недалекоглядними. Можливо, створюється новий тип цивілізації, цивілізації поствербальної, в якій Слову належатиме суто допоміжна роль обслуговування супертехнологічної діяльності напористого людства. А може, філософія і поезія збережуть його для нового життя.

Свого часу Микола Реріх переконував: «Криза світу аж ніяк не матеріальна, а саме духовна. Він може бути вилікуваний лише духовним оновленням. Холодна мова мозку ввела в оману рахувальників, і знову вкрай потрібно звернутися до тієї вічної мови серця, якою створювалися епохи розквіту».

Утопічний заклик великого гуманіста загубився у вирі нових, ще страшніших криз.

Песимістичних прогнозів не бракує. А.Кожибський навіть уважає, що народам, насамперед американському народові, загрожує шизофренія, яка буде розвиватися в тих ділянках мозку, що керують мовою, — через асинхронію в еволюції реальності й соціальних відносин, з одного боку, і мови — з другого.

Можна заперечити, що апокаліптичні прогнози щодо майбутнього людства ще ніколи не справджувалися. Однак так само ніколи не справджувалися й оптимістичні сценарії.

Але дещо давно підказав нам Клод Леві-Строс: «Ми ще недостатньо даємо собі звіт у тому, що мова і культура є двома паралельними різновидами діяльності, які належать до більш глибокого шару. Я гадаю, що цей гість був серед нас, хоч ніхто не здогадався запросити його на наші дебати: це людський дух».

Отже, частіше запрошуймо цього гостя — людський дух — і на публічні дебати, і на інтимні зустрічі тет-а-тет.

Доповідь, виголошена 29 червня 2004 р. на ХІІІ науковій конференції «Мова і культура» імені проф. С.Б.Бураго.

* Ми живемо в дивному суспільстві, яке переживає дві одночасні реставрації, нібито протилежно спрямовані, але симбіотичні одна щодо одної. Перша — це реставрація дикого капіталізму (фактично вже відбулася), а друга — реставрація радянської ідеології, але вже одверто підшитої російською імперськістю (згадаймо хоча б агресивність «єдиноросів» — православців, зворушливу дружбу комуністів і правлячої еліти з московською церквою, тріумфальне відновлення всіх радянських ритуалів, аж до оглушливої тріскотні комсомольських ювілеїв).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво