ВІЛЬНІ ВІД ЦУКРУ - Культура - dt.ua

ВІЛЬНІ ВІД ЦУКРУ

18 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 18 жовтня-25 жовтня

Живе у місті Львові дивний чоловік із традиційно українським ім’ям і якимось нетутешнім, мабуть, угорським, прізвищем...

Живе у місті Львові дивний чоловік із традиційно українським ім’ям і якимось нетутешнім, мабуть, угорським, прізвищем. Прізвище чоловіка насправді закарпатське, і звати його Василь Ґабор. Від інших представників українського літературного підпілля його відрізняє небагато речей — зачіска-хвостик, якась наскрізна людська добрість, що інколи межує зі святістю, і пристрасть до антологізації. Але цього, як на те, достатньо. Мабуть, Василь — такий собі початкуючий святий якоїсь незбагненної української церкви невідомого патріархату. Саме Ґаборові-письменнику належать субтильні і кришталево-довершені новели, якими він і намагається всім нам, читачам у законі, довести непроминущість української новелістичної традиції. Тієї, що від Стефаника походить. Але наразі не про це, а про його вже не таємну, а цілком життєву пристрасть до антологізації, що, як ми вже встигли пересвідчитися, інколи межує з манією, яку тепер називають модним грецьким словом «харизма».

Отже, харизмат-Ґабор зробив усім нам подарунок, від якого, м’яко кажучи, незручно. Не тому, що подарунок поганий, а тому, що ми начебто ще не заслужили його. А йдеться про Книгу. Точніше — «Приватну колекцію» на 625 сторінок, формату 70х100/16, видану літаґенцією «Піраміда». Його, Ґаборову, приватну колекцію української прози та есеїстики кінця ХХ століття. Під брунатного кольору обкладинкою зібрано твори сорока прозаїків, яких Василь із різних причин вважає того гідними. Якщо вдатися до побіжної класифікації поданих у ній авторів, використовуючи древню китайську класифікацію без окреслених принципів, то це письменники: 1) народжені між 1948 і 1968 роками; 2) які друкувались (або мріяли про це) у вірменському журналі «Ґерун» («Весна»); 3) виступали з лекціями у провідних університетах світу; 4) працюють у дитячому будинку для розумово відсталих; 5) гріються біля неспотвореного Леннонового (не плутати з ленінським) світла; 6) «при нагоді» друкують власні твори; 7) про їхню творчість згадують у багатьох літературних оглядах, а надто «коротко характеризують» у своїх вікопомних статтях М.Жулинський і В.Скуратівський у журналі «Прапор» (1990. — ч. 2, 5); а головне — 8) — це письменники, котрі колись неодмінно здивують читачів, вочевидь, саме зараз пишучи «якусь більшу річ».

А взагалі, всі вони пишуть про наш світ. Про який же ще світ їм писати? Але пишуть так, як ніхто до них у цій забембаній літературі не писав. Одне слово, вони «вільні від цукру». Це перше покоління, якому вдалося звільнити себе від внутрішньої цензури, реалістичної патоки, стерильної «укрлітмови». Так, є серед них уже легендарні і невипадкові або, як у нас кажуть, культові, бо, напевно, вечорами підпрацьовують служителями культу. Без них не обійдеться жодна така авантюра. Це насамперед Андрухович (там його найбільше, бо й він найбільший — 36 стор.), Лишега (там він найлегендарніший), Рябчук (там він найсолідніший), Жолдак (там він найстарший і найгрубший — 154 кг), Винничук (там він найплодовитіший), Діброва (там він найдальший — в Америці живе), Прохасько (там він наймолодший — 34 роки), Іздрик (там він найпсиходелічніший), Ульяненко (там він найчорнушніший), тільки б не забути — Забужко (там вона єдиний мужчина з чотирьох жінок-письменниць проти 36 чоловіків — фалоцентризм у дії!), Медведя (там він найнезрозуміліше пише), Пашковського (там він теж пише незрозуміло, але принаймні Шевченківський комітет його прочитав)...

Є, здавалося б, цілком випадкові і незнані постаті, які за все своє буремне творче життя написали якихось півтора оповідання, але чомусь запали у ніжну Ґаборову душу. Особисто я жалкую, що там не знайшлося місця для ранніх оповідань Сашка Ірванця. Хтось (найпевніше, самі автори) пожалкує, що немає там Покальчука, Процюка, Кожелянка. Але на те вона й «приватна колекція». Такий уже цей Ґабор — «несистемний адміністратор» української сучасної прози. Хто має іншу візію цього покоління, може зібрати свою. Колекціонувати в цій країні ще не заборонили. Хоча, мабуть, колекціонування літератури й не найперспективніше заняття. Але, я впевнений, упорядник-Ґабор так не думає. Адже чомусь дуже приємно і водночас моторошно, тримаючи в руках цю цеглину, усвідомлювати, що є в Україні принаймні 300 читачів, яким потрібні ці 40 письменників.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво