Віктюк love, Сталін live. Скандальний режисер переповів сон Гафта про вусатого горянина - Культура - dt.ua

Віктюк love, Сталін live. Скандальний режисер переповів сон Гафта про вусатого горянина

24 квітня, 2009, 12:45 Роздрукувати Випуск №15, 24 квітня-29 квітня

Наш земляк Роман Віктюк — частий гість української столиці, попри свою вічну московську зайнятість...

Наш земляк Роман Віктюк — частий гість української столиці, попри свою вічну московську зайнятість. От і на початку літа, 17—18 червня, на сцені Російської драми режисер презентує свій останній за часом спектакль, прем’єра якого допіру прогриміла на сцені культового Театру «Современник». Назва вистави нестандартна — «Сон Гафта, переказаний Віктюком». Гафтові наснився Сталін, а Віктюк цей сон розцяцькував своїми сценічними фокусами. У тандемі з Валентином Йосиповичем — сам Олександр Філіппенко. А негласний «куратор» проекту знову ж таки — Сама Галина Волчек... Яку, до речі, дуже багато людей відмовляли від такого ризикованого наміру: мовляв, навіщо знову на сцені «про Сталіна»? І тільки шторм, який вибухнув після перших показів — а були і захоплення, були й образи (зокрема образилися на Гафта Зюганов і Радзінський), — підтвердив очевидне: це все ж таки не «про Сталіна». А «про нас» нинішніх. Адже дотепер «усередині» вже не одного покоління досі панує фантом «батька народів». Ясна річ, розмова з Романом Григоровичем вийшла далеко за рамки його недавньої успішної постановки. Ви ж чудово розумієте: Віктюк!

— Романе Григоровичу, що таке театр — уже з висоти прожитих вами років?

— Театр — молитва. Якщо це молитва во спасіння тебе особисто, якщо глядачі потрапляють в енергетичний купол між залом і сценою, і між сценою і залом утвориться певне освітлене на підлозі коло, і організми глядачів і артистів починають вібрувати і світитися, тоді аплодують глядачі наприкінці не артистам, а со-бі!

— А як працювати, якщо у багатьох акторів, котрі погрузли в серіалах, нема вже ні світла в душі, ні натхнення?

«Сон Гафта, переказаний Віктюком»
«Сон Гафта, переказаний Віктюком»
— Але ж і натхнення з’являється миттєво! От Гафт із Філіппенком репетирували в «Современнике» п’єсу про Сталіна. Вони дуже зайняті люди, багато знімаються. Але я жодних спеціальних указівок їм не давав. Є їхні голоси. Є на відстані вже моя присутність. Цей спектакль створений за драматичним твором Валентина Гафта. Згодом театр запропонував для афіші такий-от варіант назви — «Сон Гафта, переказаний Віктюком». Смисл цього сну: душа Сталіна вимагає свого втілення в організмі артиста Гафта, хоч як би він опирався.

Саме сьогодні це дуже важливо. Тому що в Росії вибирають Людину країни (проект телеканалу «Россия» — «Имя России»), і виявляється, що Росія вибирає серед головних імен — Сталіна! Ті, хто про нього говорить, плутаються: одні — тільки за знищення, інші — тільки за прославляння.

Але чому міг виникнути цей сталінський феномен?!

Як міг він заволодіти всією країною?! І він знову замірився оволодіти світом! Манюнький, із шістьма пальцями на ногах, недорікуватий... Він сам розумів, що його вважали дурником на самісінькому початку, коли прийшли до влади...

І от Валентинові Гафту згори, уві сні, прийшло те, що він і записав! А я тільки розшифровую ті значки, котрі вилилися в нього на папір. А місце дії цього «Сну» — начебто музей, у якому зібрано всі матеріали сталінського періоду історії…

— А взагалі не страшно режисеру мати справу з духом підступного Йосипа Віссаріоновича?

— Важливе запитання: як захиститися, щоб потім опиратися? Сталін — начало диявольське, він робив такі ходи, яких люди взагалі не осягнули.

Але в історії не один Сталін був такий. Уся історія довела, що людство ХОЧЕ приймати ці явища «всередину» себе і підпорядковуватися цій лиховісній силі.

Аякже! Що ти дивишся сьогодні в Україні по телебаченню? Оце усе й відбувається: відьми, перевертні, мартишки... І люди радісно приймають усі їхні кривляння! Радіють!

Едик Радзинський 12 років тому написав книжку про Сталіна, він довго в сталінському архіві працював. Едик мені розповідав: іноді йому здавалося, що він — це Сталін, що не він пише, а його рукою водить сам Йосип Віссаріонович... І коли сьогодні він, Йосип Віссаріонович, виходить на лідируючі позиції громадської думки й уособлює велику країну, знаєш, як це страшно?

Саме зараз...

Час загроз, агресії, ненависті. Коли звільняються люди поруч, котрі завжди були разом, в одній цій зв’язці. І раб не хоче бути рабом. І в цей же час голосують за Сталіна!

Тому тільки театр, своїми засобами, не ідеологією, не політикою, і може цьому протистояти.

Ще може цьому протистояти така людина, як Валя Гафт. Останній великий артист! Ос-тан-ній! Повір мені! Глядач одразу потрапляє в його ауру.

— Але тоді й артист, котрий грає «про Сталіна», повинен мати світлу душу?

— Аякже! Але все навколо заважає цьому! Ось ті серіали (яких меншає вже, на щастя), вони ж убивають у людині світло! Бо фантом не вимагає грошей на очищення людської душі. Навпаки: зашлакована людина й потрібна серіалам. Неочищена людина. Бо очищеній це гидко. А зашлакованій геть усе байдуже, що вимовляти, головне — показати обличчя. І всі обличчя тоді — на один манер. Я цих артисток і артистів у серіалах уже не розрізняю! Я коли їх бачу, і вони вітаються так, начебто я їх мушу знати, то думаю: «Я, напевно, вже в маразмі!» Тому що я його чи її ніколи не бачив, а мені кажуть: «Це зірка серіалу!» Якось ми прийшли з Тетяною Самойловою на передачу до Андрюші Малахова, і я запитую: «Андрюшо, а куди ми потрапили?» Мені відповідають: «Це ж передача про серіал «Тетянин день»! 200 серій! А це зірки цього серіалу!»

От вони такі всі ходять — «відомі», а я в Танечки запитую: «Ти хоч когось знаєш?» Вона нажахана: «Нікого!» Кошмар якийсь!

І тут-таки на паралельному знімальному майданчику веселяться учасники іншого серіалу... Одне й те саме! Вони могли б помінятися місцями — нічого б не змінилося. Це найсумніше…

— Як ви, через роки, трактуєте Достоєвського — «Краса врятує світ»?

— Цією фразою користуються, вирвавши її з контексту. Достоєвський говорить про Мадонну. Про те, яким має бути ідеал краси. А він — у Христі! І він тільки у святості. Це не про зовнішні знаки: це не про модельєрів, не про моделі, про візажистів. Це те світло, котре несе в собі ідеал Мадонни. Світло, котре створює в людині внутрішню красу, а не зовнішню оболонку, яка дається при народженні від тата і мами.

— Талант дається згори… А може Бог… забрати талант?

— Може! Якщо людина зраджує себе… Тут-таки це й станеться! Якщо людина бореться за владу, за гроші, то енергетика йде геть іншими каналами, котрі руйнують головний канал, який з’єднує людину і те, що над нами.

— А вам траплялися люди, котрі не витримали випробування талантом, генієм?

— Звісно. І тоді ми відразу розстаємося, якщо я бачу початок цієї руйнації.

— А людина може сама про себе зрозуміти, що вона вже позбавлена таланту?

— Іноді може... 99 відсотків — ні. Це ще страшніше, тому що порожнеча рано чи пізно, нічим не заповнювана, поглинає весь організм. Коли деякі артистки кричать: «Боже, яка я стала потворна!», це перші сигнали тривоги тих метастазів душі, які в них відбуваються, і зупинити вже нічого не можна.

Жодне хірургічне втручання, жодна пластична операція їм не допоможе. І що частіше роблять вони зміни в обличчі в бажанні повернути себе колишню, метастази духу моментально виправляють личко в гірший бік. І тоді не рухаються губи або не закриваються повіки, і личко настільки натягнуте, як пергамент, що не можна вже усміхатися і передавати емоції. Людське обличчя — загадка! І тому коли над цією загадкою чинять насильство, то загадка зникає. Зникає таємниця обличчя. А очі — це мозок назовні. Це єдина частинка в нашому образі, котра говорить про те, на чому тримається вся людина...

— А вам вдається обходитися без розчарувань у житті?

— Ні! Цього не може бути. Тому що розчарування — це і є шлях до утвердження свого «Я». Диявол нашіптує щодня в одне вухо, Бог — в інше. Ми, на жаль, частіше чуємо Диявола.

А тексту, що його промовляє Бог, не хочемо чути. Тому що навколішки повзти під звуки барабанів легше, ніж, як казав Кант, «підняти очі і побачити зоряне небо». Це значно складніше. Порожні очі небу НЕ ПО-ТРІБ-НІ. І не потрібні тоді людині зірки. І тоді дехто сам про себе каже: «я — зірка». Тому в нас кількість зірок у лапках масова! Вона один раз десь промайнула, і вже — «зірка». Вона зіграла міліціонерку, і вона — «зірка». Вона зіграла вбивцю, і будь ла-а-аска, вона — «зірка».

Цього не може бути!!! Навіть у тому голлівудському кіно цього немає! Тому що коли була Грета Гарбо, то — за всієї її відлюдкуватості, за всієї цієї зовнішньої вібрації краси обличчя — в неї був фантастично сильний дух! Граючи «Даму з камеліями», вона вражала не самозамилуванням, не голосовими даними, а внутрішнім світлом.

А Роберт Тейлор! Напевно, це був єдиний коханець у світовому кіно. Справжній. А Марлен Дитріх!.. Це люди, світло яких залишилося донині. І воно нікуди не зникає.

І ніхто сьогодні не розуміє, що вольти лампочки, фальшивого ліхтаря не можуть бути світлом зірки справжньої. А всі сьогоднішні «зірочки» — це все полуда. Піна. Коли піна осяде, то буде видно, що там немає глибини.

— Ви заглиблювалися в роман «Майстер і Маргарита» Булгакова. Ставили тричі виставу за цим твором. Там є епізод: Воланд віддає Майстру його спалений роман. І цим епізодом Булгаков нібито пояснює, що рукописи...

— Що рукописи не горять! І все записано заздалегідь. Згори посилаються шифри. І тільки чистий організм здатен їх зчитати і відтворити. Тому СЛУЖІННЯ в мистецтві — на першому місці. І якщо ти СЛУЖИШ, то ти здатен своє Я розчинити в найбільшому Я вічного Розуму. Це дуже непросто. Бо тоді не має бути гордині, «зірковості» і відчування себе великим. І це всі великі знали.

От Фаїна Раневська на підтвердження моїх слів — людина унікальна! Бо вона, за всієї своєї незатребуваності, сама була Театром. Одна! Коли я намагався поставити з нею виставу в Театрі імені Московської Ради, то інша артистка, котра була дружиною художнього керівника, категорично сказала: «Ні! Ніколи!», тому що вона взяла на себе функцію ідеологічну.

А Фаїна не могла бути носієм ідеології. Вона все це скидала з п’єдесталів. У неї були очі, які просвічували людину наскрізь. Вона дивилася і миттєво розуміла фальш, тоді їй ставало нудно, і вона не спілкувалася. У неї під склом була маска Пушкіна, з ним вона постійно вела неймовірний, незримий діалог. Через очі Фаїни Георгіївни промовляв вищий розум. Як через очі ікони. Якби Фаїна була іншої національності, її канонізували б. Повір мені! Вона має на це повне право.

Бо в цій Системі прожити стільки років, не будучи їй підлеглою і в себе не впускаючи її... Вона не зіграла для цієї Системи жодної ролі. Жодної! І жодного разу не виступила з трибуни.

А коли їй дали не потрібний їй орден Леніна, то вона поставилася до нього, як до іграшки. Вона навіть не знала, що із цим робити! Коли її запитували, де вдома зберігається цей орден, вона відповідала: «Шукайте! Шукайте!»

Вона єдина в театрі, як рідних дітей, голубила й оберігала Гену Бортникова (якого ненавиділи в театрі) і Риту Терехову. Захищала їх, крий Боже, не на зборах. Вона відкрила їм свою душу і двоє крилець, і вони знали все життя, що вона їх зберегла. «Фуфа» називали її... Вона не любила, коли до неї зверталися на ім’я і по батькові... Ну от як у мистецтві прожити так, як ця свята жінка з Таганрога?

— У вас є на Землі улюблене місце, де ви відпочиваєте і набираєтеся енергії?

— Звісно! Це святі місця Єрусалима. Я люблю туди приходити, коли немає туристів. Коли вечір. Пізно. І є тільки служителі, котрі там працюють. Але вони до тебе з розмовами не причепляться... Гадаю, це найвеличніше місце на Землі.

— А хто ваш улюблений літературний герой?

— У мене був улюблений літературний герой — Олег Кошовой. Але я книжки «Молода гвардія» не читав — фільм бачив. Я знав монолог Олега, звернений до матері: «Я пам’ятаю руки твої з тієї миті...». Це було, як стверджувала дружина Олександра Фадєєва, актриса Ангеліна Степанова, єдине, що в цьому романі має цінність.

З монологом Кошового я приїхав до Москви вступати у ВДІК. Юрби абітурієнтів! Тисяча осіб на місце. Усі підготовлені, з альбомами, усі одягнені-розцяцьковані. Жах якийсь! А на мені сорочка китайська картата, такі ж штани жахливі, капці. І палаючі очі — нічого більше.

Я ввійшов в аудиторію на іспит... Я не знав, що в приймальній комісії сидітиме Тамара Макарова. А вона для мене (за фільмом Сергія Герасимова) — мама Олега Кошового! А я — Олег Кошовий. І я без переходу почав читати монолог Олега і плакати. А вона почала мене пригортати й примовляти: «Синочку, заспокойся. Все буде добре — ми тебе обов’язково візьмемо! Я тебе так люблю». А я рюмсаю. Вона рюмсає. Її очі, голос!.. Це — зі мною назавжди!

Макарова мені сказала: «Завтра терміново йди, пиши письмову роботу з кінознавцями». А я їй кажу: «У мене немає шпаргалки». Вона відповідає: «Я принесу». І я прийшов. Сидять кінознавці. Розумні. А я — якесь пацаня. Входить Макарова з аркушиками. Твір був на тему про місце поета і поезії у творчості Маяковського. Я і сьогодні не знаю, що це таке.

Макарова мені сказала все списати слово в слово, з усіма розділовими знаками, нічого не додаючи. Я швидко переписав, отримав «п’ять». І поїхав у ДІТМИС (документи подавали тоді, та й тепер, паралельно в кілька театральних і кіновузів).

А дощ ішов як із відра у Москві. Я мокрий, у китайському плащі, влітаю в будинок ДІТМИСу, де йде останній екзаменаційний тур, і чую, що мене викликають на прізвище: «Віктюк! Де Віктюк?!» Мене буквально вштовхують у приймальну комісію, у якій сидить Алла Тарасова.

А в мене другий монолог, який мені дорогий, монолог Незнамова (п’єса О.Островського «Безвинно винні») «Ці сувеніри палять груди...» І переді мною Тарасова — мама Незнамова. Я кинувся до неї і кричу: «Не може бути! Там Макарова — мама! Ви — мама!..» Раптом чую, як крізь сон, у комісії хтось каже: «Десятий». І я зрозумів, що мою долю вирішено. Тому, коли мене попросили прочитати байку, я вже знав, що я «десятий». «А «Вовк і Ягня» можеш?» — мені кажуть. А я якраз готував цю байку! Тільки в мене Вовк був дуже добрий, а Ягня агресивне. Усі в комісії так реготали! Мене прийняли. Я дав у Львів телеграму моїй учительці в піонерському театрі із питанням, що мені вибрати — «кіно чи театр?».

Вона надсилає відповідь: «Кіно — це халтура. Театр!» І більше я до Тамари Федорівні не пішов.

І от навчаюся я вже в ДІТМИСі. Йду якось Собіновським провулком, і поруч зі мною зупиняється машина. За кермом — Герасимов, поруч — Макарова. Вона без паузи каже: «Чому ти не прийшов? Я тебе стільки часу чекаю». А я відповідаю: «А моя вчителька у Львові сказала, що кіно — це халтура. А театр — це святе». Вона повернулася до Герасимова і каже йому: «А його вчителька має рацію: кіно це — халтура».

— А що таке... щастя?!

— От слухай. Щастя — це перепочинок, пауза між двома нещастями: у минулому й у майбутньому. Потрібно нічого не чекати. Нічого не вимагати. Не прирікати себе на боротьбу. Тому що боротьба вбиває людину. Потрібно лише знати: нещастя — в минулому, і буде попереду. Коли людина це знає, майбутнє і минуле об’єднуються і кажуть: «Дамо людині перепочинок». І тоді щастя одразу до тебе приходить. А якщо ти його кличеш, думаєш: улаштую собі щастя, то майбутнє і минуле його поглинають. І все зникає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво