Віктор Пелевін у степах УРКАїни

Поділитися
Свіжий твір Пелевіна — безсумнівні «друзки» російської політичної, художньої та моральної культури.

Наприкінці минулого року у видавництві «Эксмо» вийшла нова книжка культового Віктора Пелевіна - S.N.U.F.F. Укотре твір письменника викликав непідробний ентузіазм як його шанувальників, так і його противників. У зв’язку з цією книжкою можна говорити в тому числі й про талановиту кремлівську «заказуху» з необхідною ритуально-політичною канвою.

Є відомий український анекдот про те, чому на різдвяні свята горілку неодмінно слід закушувати вінегретом. «Бо воно ж, куме, таке потім гарне на снігу - як вишиванка!».

Власне, в ці два рядки цілком можна було б умістити рецензію на новий роман Віктора Пелевіна.
Урочистий задум. Змістовний, у всіх значеннях слова, результат.

Снафф - це понюх, доза, спочатку - тютюнова. Це також кіно- або відео­запис справжнього вбивства людини (зазвичай жінки), зроблений з метою подальшого розповсюдження з розважальною метою. Іноді - зняте випадково. У романі це абревіатура - Special Newsreel Universal Feature Film.

Головний герой - Дем’ян-Ландульф Дамілола Карпов - балакучий і незграбний товстун, дистанційний відеооператор, що майже не залишає стін своєї кімнати, але себе називає «бойовим льотчиком» корпорації, яка знімає новини і снаффи. Збоченцем його назвати важко, тому що секс із пластиковою комп’ютери­зованою лялькою - одна з норм зображеного Пелевіним світу, таких людей там величають «пупараси».
Саме людей, бо живуть вони у підвішеному над поверхнею землі велетенському місті-кулі, «офшарі» (свіфтівська Лапута). Місто називається Бізантіум.

Унизу живуть орки, які раніше називалися урками, тому що жили в Уркаїні. А потім усе переплуталося остаточно, поки не зрівноважилося у вигляді відносин: метрополії - нагорі, колонії - внизу. Люди й орки влаштовують щорічні ритуальні войнушки в Цирку, де орків справді масово вбивають виряджені в людей і чудовиськ роботи, керовані людьми, а люди все це знімають з допомогою літаючих відеокамер. Використання газу прирівнюється до використання урану з усіма відповідними наслідками.

Такий оригінальний двоєдиний світ. Шкода навіть, що Веллс своїх «морлоків» та «елоїв» вигадав 1895 року.

Дві любовні лінії. Перша - молодий орк Грим з його дівчиною Хлоєю. Автор скромно натякає на один з п’яти канонічних грецьких романів «Дафніс і Хлоя», нагадуючи, що він теж класик, не гірший за Лонга, і заслуговує анналів (з двома «н»). З подібних міжрядь, власне, роман і складається. Але про це трохи згодом.

Друга - згаданий відеооператор зі своєю лялькою-«сурою». Surrogate wife «западає» на орка й тікає з ним із невблаганно деградуючого матричного «офшару» на повітряній кулі зай­матися сексом у незаймані ліси й степи, які, виявляється, вже не радіо­активні (як у польській фантастичній комедії 1983 року «Нові амазонки»). Хлоя, підібрана в «офшар» респектабельним піарником, швидко стає успішним стервом, а тому красиво гине. Даміола Карпов готується впасти на Землю і загинути разом з усім «офшаром». Така Росія майбутнього, або, кажучи пелевінськими мовними викрутасами, «Сросія».

Герой думає і розмовляє, як рефлексуючий підліток, що компенсує пубертатну пристрасть до відеоігор і порно­графії щедрим цитуванням «Лурк­мора» і «Баш.орга». Його найближче оточення схоже на тимчасово вдягнених персонажів «хентай». Словесність орків, які визначають майбутнє за священною книгою «Дао Песдин», чимось нагадує одночасно Сімпсонів і «Південний парк». Окре­мою рожевою ниткою в книжці - постійний стьоб над вічно підстаркуватими феміністками.

«Дуже своєчасна книга», як сказав Ленін про роман «Мати» Максима Горького. Словник «крилатих» висловів стверджує, що так говорять «іронічно про скоростиглий кон’юнктурний твір».

Але книжка справді дуже своєчасна. Якщо той-таки Ленін говорив про Льва Толстого як про «дзеркало російської революції», то свіжий твір Пелевіна - безсумнівні «друзки» російської політичної, художньої та моральної культури.

Колись, як член Science Fiction Research Association, я читав в Оксфордському університеті лекцію про динаміку соціально-політичних аспектів у радянській фантастиці. Мене запитали про коріння її дисидентства. Я відповів, що у двадцяті роки ХХ століття освічені люди, які полінувалися емігрувати (на кшталт графа Олексія Толстого, видатного російського інтелектуала, поета, драматурга), змушені були піти на літературну службу до нової влади. Того ж таки Толстого, поза сумнівами, згноїли б на Соловках, якби не написав він «Аеліту» і «Гіперболоїд інженера Гаріна», які закінчуються всесвітніми революціями під проводом російського пролетаріату. Євгену Замятіну пощастило більше. Після критики, яка не забарилася після опублікування 1929 року в емігрантській пресі фантастичного антикомуністичного роману «Ми», що призвело до виключення зі Спілки письменників СРСР і заборони публікуватися, Сталін дозволив йому емігрувати. В історії жанру є ще подібні приклади.

Усе це сьогодні не втратило актуальності. Навпаки - тенденція ще яскравіша. З одного боку, Пелевін написав талановиту кремлівську «заказуху» з необхідною ритуально-політичною канвою. Жоден хоч трохи помітний твір у Росії не обходиться сьогодні без «хохлосрачу». Раніше не могли обійтися без реверансів у бік компартії та її вождів. А тепер презирливе спльовування у бік хутора Михайлівського - така сама обов’язкова ознака благонадійності російського письменника.

З іншого - це розпачливий здавлений крик інтелектуала, котрий не бажає розділити сумну радянську долю своїх попередників. Котрий натякає вільнодумним людям - «я свій, просто так склалося, що мені запропонували хорошу ціну». І котрий водночас розуміє всю безглуздість таких виправдань. Від цієї здавленості духовність виривається назовні через найрізноманітніші отвори. «Сумно, коли улюблений автор любовно обприскує мозок читача сечею», написала одна з російських блогерш.

Пелевін - характерний приклад російської інтелектуальної істерики в довгому переліку різних імен. Тут і талановитий Микита Михалков, і чудовий фантаст і українофоб Сергій Лук’яненко, і навіть «сірий кардинал» Кремля Владислав Сурков (з його «Околоноля»). Ці й подібні до них «воцерковлені гівнометарії», удаючись до пелевінського порівняння, передчувають і передбачать неминуче «закручування гайок» у нинішній Росії, самі безпосередньо беруть у цьому активну участь. І начебто іноді гірко журяться від такої «маяковщини», але стрілятися точно не будуть. Не в пошані така самодіяльність, знадобиться - влада пришле кого треба.

Звичайно, в романі Пелевіна іронія дуже щільно переплетена з само­іронією, і зажерливі «бізантійці» у тво­рі аж ніяк не миліші за тупих «орків».

Роман треба обов’язково читати, бо як мінімум - ненудний, як максимум - багаторівневий. Безліч прихованих і прямих алюзій перетворюють книжку на цікавий інтелектуальний квест. Єхидні й дошкульні зауваження про справжню природу стосунків між чоловіком і жінкою - фактично окремий філософський трактат, гідний Отто Вейнінгера. Чудовий стиль та оригінальні постмодерністські вигадки (словом «маніту» у світі Пелевіна позначається одночасно верховне божество, монітор і гроші). Це й лубочна пародія на весь жанр постапокаліпсису в цілому.

Текстом можна захоплюватися. Авторові треба щиро співчувати.

Але споживаючи цей культурний продукт, важливо пам’ятати: одного разу його вже їли.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі