ВІКТОР НЕКРАСОВ ПРО... ГОРІЛКУ - Культура - dt.ua

ВІКТОР НЕКРАСОВ ПРО... ГОРІЛКУ

3 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 3 жовтня-10 жовтня

Одного разу мені зателефонувала вдова письменника Ю.Домбровського Клара Файзуллаївна (я був упор...

Одного разу мені зателефонувала вдова письменника Ю.Домбровського Клара Файзуллаївна (я був упорядником двох книжок Некрасова, які вийшли в 90-х роках і містили майже всі емігрантські твори В.П.) і запитала, чи є в Некрасова текст, який був би одою або гімном, що оспівує горілку?

Справді, у першій книжці Некрасова «Записки зеваки» (1976), яка вийшла невдовзі після його від’їзду в еміграцію, є надзвичайний, але дуже характерний для В.П. фрагмент, написаний, безперечно, під впливом знаменитої книжки Венедикта Єрофєєва «Москва—Петушки».

У відповідь Клара Файзуллаївна розповіла мені «дивну» історію, схожу, швидше, на містифікацію. У колі своїх друзів Домбровський неодноразово читав якийсь текст, що оспівує горілку, — його він називав своїм і зі зрозумілих причин тоді не міг надрукувати. Після смерті чоловіка К.Ф. знайшла цей текст про горілку, записаний його рукою в якийсь зошит, і надрукувала його як невідомий твір Домбровського.

Таке ходіння тексту Некрасова про горілку спочатку анонімно, а потім під чужим ім’ям у друці, зрозуміло, могло лише потішити В.П. Важко нині сказати, чим був викликаний цей експропріаторський учинок Домбровського, — була це випадковість чи свідомий розіграш. Та, безперечно, ода припала йому до душі.

«О горілко! О прокляте зілля!»

Не стертий із моєї пам’яті спогад про ті дні, коли Твардовський боровся з «моєю» горілкою в книжках і аж ніяк не з «нашою» в житті, збудив у мені — ренегатові й зрадникові — бажання проспівати тобі, прокляте зілля, оду!

Я не можу не проспівати її, оскільки надто довго і вперто дружив із тобою, повергаючи в тугу й жах друзів та знайомих, не можу, оскільки тільки цим спокутую свою вину перед тобою, якщо й не забутою, та давно вже відкинутою. Чому? — інше питання. Про зраду важко писати. Не будемо...

З сумом і легкою зневагою дивлюся на людей західної культури, які смокчуть соки, аперитиви та коктейлі, які п’ють за обідом вино, які не знають щастя «продовження» (збігати ще?), муки ранкового похмілля. Вони можуть годинами сидіти за кухлем пива, читаючи газету, або з чарочкою (фужером?) у руці вести неквапливу розмову. Треті, що вважають себе знавцями «l’ame slave» (слов’янська душа — фр.), весело підморгуючи після ситного обіду, сиру та фруктів, заявляють раптом: «А тепер можна й lа vodka!» і п’ють її малюсінькими ковтками, знову ж — підморгуючи «formidable»! (чудова — фр.).

Ні, не для того, не для таких ти створена! Я пив тебе з усіх можливих посудин — із чарок, склянок (гранованих і негранованих), із мідних і алюмінієвих кухлів, бритвених стаканчиків і від термоса (тих, що загвинчуються), з тонких, китайської порцеляни чашок і товстих фаянсових із кришкою пивних кухлів, прямо з шийки («із горла будеш?»), а одного разу просто смоктав губку; пив вранці, ввечері, вдень і вночі; вдома, у гостях, на званих вечерях і бенкетах, на весіллях і похоронах; таємно, у ванній, дістаючи тремтячими руками з «загашника» спеціально недопиту четвертинку; у під’їздах, парадних, порожніх дворах, роззираючись і запиваючи пивом; у полі, у лісі, в горах, біля моря (десь там, на пляжі в Ялті, і був проведений експеримент із губкою); на пароплаві, у потягу, в автомобілі, літаку; у землянці біля розпеченої пічки або прямо на передовій, в окопі, навпочіпки, щоб не підстрелив снайпер; у гучній веселій компанії, вп’ятьох, утрьох, удвох, сам...

І з усією відповідальністю можу заявити — найкраще пити вдвох! У затхлій атмосфері прокуреної холостяцької кімнати, закушуючи ковбасою та огірком, розкладеними на газеті.

Кажу з усією відповідальністю і знанням справи людини, котра пила в палацах і найкращих ресторанах із кришталевих келихів і тикала виделкою в трепетно-рожеву осетрину, розпластану на кузнецовській порцеляні чи якомусь іншому гарднері...

Ні! Дим стовпом, точніше — пластами, недопалки в блюдечку, ковбасу чи сир складаним ножиком, хліб відламується руками і вмочається у бички в томаті, надворі ніч, обоє сидять у майках, ось тут і відкриваються такі глибини та простори, вирішуються такої складності світові проблеми, розплутуються і заплутуються такі морські й гордієві вузли людських взаємостосунків, відкриваються такі чисті, недоторкані закути й завулки душі, а перспективи такі радісні й так ваблять...

І саме тут закінчується горілка. І потрібно — і негайно — дістати, оскільки найважливіше ще не сказане, найскладніше не розплутане, найпотаємніше не відкрите, найзворушливіше не видушило ще сльозу...

День це чи ніч, відкриті магазини чи закриті, є гроші чи ні — не важливо. Відкривається і знаходиться і те, й інше — витрушуються всі кишені всіх піджаків, промацуються всі шви та подоли й — о! троячка! — зім’ята, забута, сп’яну засунута троячка, а в пальто під підкладкою солодко дзенькає ще щось металеве, і якщо не магазин, то ресторан, кафе, вокзал, із заднього ходу через якусь Свєточку чи Жанну або, врешті-решт, напівп’яного швейцара (о! це очікування, поки він кудись іде, Бог знає скільки часу пропадає, потім з’являється з заповітною нашою, загорненою в газету!) — і назад, у дим, у тютюн, плаваючі недопалки... Якщо це вокзал або далекий ресторан, якась київська «Либідь» чи московська «Советская», довго ще бредеш бульварами, опалим листям, підфутболюючи порожні пляшки й перетворюючи урни на ятряні жертовники... У цих прогулянках своя принада, свої одкровення.

Так, удвох, удвох! Третій або засинає, або вибльовує на підлогу неперетравлені ковбасу й бички і треба за ним прибирати або — найгірше — встряє у розмову зі своїми «стійте, стійте, дайте ж і мені сказати... Був у мене одного разу такий випадок...» Ні! Не треба третього! Вдвох!

А ранкове просинання. Ні, не на третій або п’ятий день, коли вже все було — і люди, і музика, і ресторани, і непотрібні дівиці, — а саме після тієї ночі, вдвох, після двох півлітрівок і пива, коли нічого всередині не трясеться і ти точно знаєш, що Борис чи Ігор Олександрович учора отримали гроші і якщо до них прийдеш... І ось тут третій уже не заважає. Він навіть подобається тобі. Подобається тим, що зненацька зрадів вам і розуміє все, що передувало вашому візитові, і справді отримав учора гроші й перепрошує лише, що не встиг ще сполоснути морду, тому, хлопці, доведеться вам самим... І ми з радістю й веселощами, стискаючи в кулаку п’ятірки, мчимо східцями вниз, у «Гастроном», і всі продавщиці нам здаються милими й гарненькими, і ми, розбігаючись по відділах, усміхаючись і пролізаючи поза чергою, наповняємо «авоську» пляшками, банками й цигарками... Попереду вогні!

…А був час, потішний далекий час, коли горілку продавали з сьомої години (тепер з одинадцятої, а до одинадцятої — лише через знайому продавщицю) і була незліченна кількість варіантів її розпивання. З одним із них у ті незабутні, райдужні часи познайомив мене Олександр Трифонович Твардовський, той самий, який боровся...

«За мною!» — сказав він одного разу вранці, розплющивши свої біло-блакитні очі й відразу ж скочивши на ноги. — «За мною!» Проїхавши пів-Москви всіма видами транспорту (крім метро — його він не визнавав, боявся, щось його душило), ми опинилися десь поблизу Київського вокзалу біля магазину, навколо якого, поглядаючи на годинник — була без п’яти сьома, — розгулювало десятка півтора таких самих, як ми, стражденних. Рівно о сьомій магазин відчинився. Тихо, з жартами, не штовхаючись, кожен узяв свої, та й — «За мною» — ми опинилися в дуже симпатичному, поленівському московському дворику за довгими, вкопаними в землю стовпами і, наче з неба, із хмар, спустилася до нас симпатична бабуся й роздала усім по кусневі хліба з сіллю та по помідору. О, мила бабусю, яка ласкава й прекрасна ти була, як вчасно ти з’явилася, роздала свій пайок і так само хутенько сховалася, зібравши всі пляшки... І як мило ми всі посиділи, перекидаючись двома-трьома словами, а через півгодини явився чемний дільничний, і ми, не заходячи в жодні суперечки (та вони й не передбачалися), так само чемно, як він прийшов, пішли... Ну, чи не казка; чи не райські часи, кисільні береги, молочні ріки? Майже комунізм...

Так, так, усе знаємо! Нищить організм, руйнує психіку, руйнує сім’ю, і взагалі країна спилася — усе це нам відомо, але, як мовиться, що вдієш, так уже на Русі заведено, й, оскільки виходу немає, давайте зійдемося на знаменитому вченні Станіславського: «Шукай у поганому хороше, у хорошому погане» — краще, стосовно надуживання, не скажеш.

Бог його знає, як це вийшло, але вийшло. Заговоривши про Париж, скотився раптом до горілки. «L’ame slave», іншого пояснення немає. Але дарма, настане час (я ще занадто молодий француз), і я складу оду найкращому у світі вину. Мадригал склянці бургундського завершить десь мої спогади про рідний Київ. Так спокутую я свою вину перед Парижем».

Крім того, у В.П. є невеличкий нарис «Еще раз о пьянстве», надрукований у «Новом русском слове» за два роки до смерті. У ньому В.П. розповідає, як Твардовський у розпал боротьби з алкоголізмом змушував його у повісті «В родном городе» замінити чим-небудь усі нагадування про горілку. Автору довелося поступитися на пиво, і потім вони відзначали цю цензурну операцію в затишному підвальчику «у милої Ніни».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво