ВІДСУТНІСТЬ ПОДІЙ — ТЕЖ ПОДІЯ

Редакційне завдання — підбити підсумки року — бентежить автора цих рядків. Здавалося б, чого розгублюватися, статистика «на нашу користь» — за минулий рік у Києві зголосилося до існування 120 галерей, і щось цікаве, за теорією ймовірності, там напевно мало б відбуватися. У тому й річ, що, всупереч оптимістичній теорії, усе дуже занедбано... Намагаючись зрозуміти причини, розберемося з визначенням «галерея». Тримають марку, професійно продають-купують не більше десятка рівневих закладів, але читача цієї шпальти, мабуть, не хвилюють рейтинги продажів. А щоб перерахувати галереї, які претендують на певну роль у художньому житті столиці, пальців однієї руки буде забагато. Мені добряче набридло «довбати» в одну точку — про політику невтручання комерційних структур в актуальний художній процес, про незатребуваність contemporary art в українському соціумі... Але оскільки зайшло про результати, повторюся: у тих сферах біля мистецтва, де обертаються сякі-такі капітали, головною подією року, на мій погляд, є повна відсутність подій.

Статус-кво не змінився — сучасне мистецтво перебивається під крильцем організацій, іменованих неприбутковими, — Центру сучасного мистецтва, заснованого Соросом, КIMAF (продукує однойменний фестиваль медіа-мистецтва), «Інституції нестабільних думок» (виставки «Laitlab», «For fun»), «Художньої інвестиції» (фестиваль «Dreamcatcher»), «Альтернативних візуальних студій» (виставки «DreamGamе» й «Ексгібіціон»). І чого б це йому мінятися?

Задля об’єктивності варто було б додати, що поява в Києві філії «Галереї М.Гельмана», можливо, спричинить позитивні зрушення в майбутньому. Директор «Совіарту» Віктор Хаматов і московський галерист Марат Гельман, які набили руку на ринковому просуванні актуального мистецтва, розробляють спільні плани формування ринку й адекватної цінової політики, пошуку «культурних героїв», які не примигтілися у регіонах. Загадувати наперед — погана прикмета, на рівні прожектів це звучить переконливо і своєчасно, наскільки ж просунеться їхня реалізація, поки що невідомо. Про шкідливість передчасного оптимізму нагадує завислий у повітрі проект Хаматова «Музей сучасного мистецтва», хоча хочеться вірити, що на цьому «безнадійному починанні» ще не поставили хрест...

Повернімося на землю, до вже здійсненого. У рубриці «скандал року» немає рівних малобюджетному дебюту України на Венеціанській бієнале, що потвердила її репутацію «бідної землі» (цитуючи куратора інтернаціональної експозиції Г.Зеємана) — про це вже написано стільки, що додати нічого.

Переходимо до теми новинок у сфері відео. Чи не забагато честі? — напевно подумає хтось. Не багато, оскільки на зовнішній сцені продовжують цікавитися саме цим явищем. Окрім запрошення Зеєманом Ройтбурда, заповнення певної ніші в міжнародному контексті позначила участь «Флеш-рояля» Гліба Катчука й Ольги Кашимбекової у проекті Віктора Мізіано «Відеомистецтво 90-х», представленому на останній «Арт-Москві» поруч із роботами Ширін Нешат, Кім Соойя, Бйорна Мельхуса, Яна Томміка, Мачея Топоровича...

Свіжою подією з цієї серії стало «риб’яче караоке» Іллі Чичкана з російсько-української виставки «Жартома» (Музей культурної спадщини, 12.12.01—17.12.01, куратор — Наталя Філоненко). Ексцентричний номер упадає в око серед «розмитих» жартів «Хмарної комісії», солоних жартів Арсена Савадова і Георгія Сенченка, і навіть чарівного «нового юродства» новосибірської групи «Сині носи». Він зроблений із провокуючою, але ніби інфантильною жорстокістю, мовляв, не від злоби, а від морального невідання. Офіційно робота називається «Рамштайн» — під цю музику і в блиску дискотечних вогнів риба в чиїхось руках судомно ловить ротом повітря, «співає». Фокус Чичкана дивує граничною простотою, у тому числі і технологічною, йому не довелося навіть вдаватися до монтажу... Від чого зле було тільки рибці. Втім, постраждала не лише вона. Першу спробу «садистичного анімалізму» було продемонстровано на березневій виставці «Лабораторія світла» у «Ра» — тоді на малоприємну імітацію людини Чичкан прирік кроликів, які танцювали на дискотеці у руках «ЛСД-лялькарів»...

Якщо вже справа набрала характеру «роздачі слонів», слід би відзначити постать «художника року». З природним застереженням, що мій вибір не претендує на об’єктивність. Цього року врожаю «сенсацій» не було (що пояснюється елементарно — не кожен художник, який називає себе актуальним, стане щороку завдавати собі клопоту), тому доводиться напружуватися, згадуючи, що компенсувало мої відвідини одноманітних фуршетів на вернісажах. Окрім страждальців риб та зайців, на думку спадають фотографії «гімнасток»-підлітків Чичкана (липневий «Ексгібіціон» у
«L-арті», куратор Людмила Моцюк) — їхня легка безумність кон’юнктурна не в найгіршому сенсі цього слова. Психічна симптоматичність — це десятка, у яку ціляться автори, що намагаються бути в руслі останніх інтелектуальних тенденцій. Ось і щастить декому, хто влучає в неї інтуїтивно...

Як і слід було очікувати, імена — все ті ж. Тому найперспективнішим, у буквальному сенсі, починанням року я назвала б літню виставку «Кров з молоком», у якій брали участь проекти, що виграли конкурс «Молоде мистецтво», заснований ЦСМ і фондом «Про Гельвеція», — «Ілюмінація» (куратори Ольга Соловйова, Станіслава Беретова, Тетяна Кривенко, учасники — Таня Мангейм, Енді Ганс, Пол Спайдер, Наталія Голиброда, Іван Цюпка, Ксенія Гнилицька, Євген Киктенко, Ігор Паламарчук) і «Мистецтво шепоту» (куратор Анатолій Слойко, учасники — Мар’ян Андрусенко, Сергій Гейко, Олександр і Євген Титови, Михайло Левченко, Сергій Лебедєв, Денис Дзик, Олександр Чугаєвський). З’ясувалося, за що нове покоління любить мистецтво, — глибоководне занурення в неонову стихію розваг або можливість довірчо «початитися». Поява молодого мистецтва в старіючому просторі (за минулі років десять нічого нового не з’являлося, і від безвиході «молодим» почали вважати покоління 35-літніх) само собою вже подія. Зле, що воно, попри проблиски індивідуальних талантів, у цілому видається поки що аморфною масою, — ніщо не формується відразу. Головне, що опікуючі інституції готові його підтримувати, — без чого молодому мистецтву не пробитися.

Не можна знехтувати медіа-виставками, прив’язаними до щорічних фестивалів — «Відео проти відео. Між видовищем і зором», що проходили в ЦСМ у червні в рамках «Dreamcatcher» (куратори Надія Пригодич та Ольга Жук), і «Грою» жовтневого «KIMAF» (куратори Катя Стукалова і Наталя Манжалій). У розряд подій вони потрапляють автоматично, уже хоча б тому, що ставлять за мету розширити обрії локальної публіки міжнародними контактами і просвітницькими заходами, а саме: конкурсні відеопокази, ознайомлювальні «сеанси» дігітального мистецтва з «Ars Electronika», «/d) vision». Нинішній «Кімаф», який уперто розвиває тему інтерактивних ігор соntemporary art, був непоганим. Відчуття новизни цих ігор ще не зовсім притупилося, попри те, що на торішній «Alter natura» гралися в те ж саме. І притупиться не скоро — судячи з технологічного рівня робіт українських учасників, дороге «прогресивне мистецтво із Заходу» так і залишається брязкальцем, яке заворожує аборигенів...