ВІДКРИТІ НЕБЕСА Й ЗІГРІТІ ДУШІ

Новорічні й Різдвяні свята приходили в наші оселі по-різному. Чого гріха таїти — обряди та звичаї в їх первинному вигляді ми призабули, хоча останнє десятиліття активно навертає нас до історичної й національної пам’яті, і все частіше від хлопчаків-колядників можна почути справжню старовинну колядку чи щедрівку. Навіть у містах. Проте ще далеко не скрізь.

Тому картини заслуженого художника України Ніни Марченко можуть слугувати справжньою «живописною енциклопедією» звичаїв нашого народу. В них живе стільки правічно українського, що в якусь мить здається, ніби он та сільська хата схожа на рідну бабусину, і такі ж вишиті рушники розвішує на весняному сонці сільська жінка, а господар та господиня, які на іншому подвір’ї лущать кукурудзу, геть нагадують бабусиних сусідів тітку Марію та дядька Миколу... Й сама художниця говорить, що головна тема її творів — Україна та жінка.

Мало не кожен другий сюжет у неї — про народні звичаї й традиції. І різдвяні свята вона з чоловіком Олександром Волненком (теж художником) дуже часто зустрічала в різних куточках України, від Полтавщини до Галичини, а потім ці спостереження лягали на полотно.

Цикл робіт Ніни Марченко «Свята та будні» (картини й гобелени) нині експонується в київському Центрі роботи з жінками. А кілька полотен художниці в ці різдвяні свята київський міський голова подарував іншим народним майстриням-киянкам — відомій ткалі Валентині Верес, писанкарці Зої Сташук, художниці Наталії Смазі та керамістці Аллі Смазі, поетесі Ганні Чубач. Вручила їх від імені Олександра Омельченка керівник Центру роботи з жінками Галина Гончарук. Саме в різдвяні свята, відзначила вона, коли люди особливо відчувають свою причетність до правічних коренів, хочеться подякувати цим талановитим жінкам, які є провідниками національного духу, підтримати їх і привітати. Вони не тільки самі люблять Україну — вони відкривають або повертають її іншим.

Процес творчості, напружена праця душі — інтимні, наодинці з собою. Натомість мистецький твір потребує загалу, адже й створюється він для інших. Так само, як картини Ніни Марченко, захоплюють своєю красою дивовижні рушники Валентини Верес, яка продовжує й розвиває традицію матері — такої ж відомої майстрині Ганни Верес, і фірмові «вересівські» ткані вироби знає увесь світ. Від розмаїття писанок Зої Сташук розсипається веселка, і серед сотень витворів жоден малюнок на яйці не повторюється. Як не повторюються обереги — птахи, дзвіночки, свічники, цілі сюжетні панно — майстра кераміки Алли Смаги, яка працює з кольоровими глинами, відроджуючи гончарські й мистецькі традиції трипільської доби нашої історії. При цьому вона ще й професійний музикант і автор поетичних супроводів до своїх оберегів. Та й узагалі, мистецтво — родинна традиція Смаг, бо й Наталія Смага — художник-графік — розвиває рідкісну техніку «трипільського пульсара», або «безконечника», і впроваджує такий досить ще незвичний художній прийом, як графіка, створена словом, або шрифтові етюди.

Дивовижні роботи народних майстринь бачать, на жаль, не так багато шанувальників. Деколи (однак досить рідко) Ніну Марченко, Валентину Верес чи ще когось із них запрошують у виставкові зали. Частіше знайомство з творами буває камерним, у невеличких приміщеннях — наприклад, влаштувати Трипільську експозицію Аллі та Наталії Смагам запропонували працівники Центральної бібліотеки Деснянського району столиці. Самим же майстриням не часто до снаги організувати виставку — недешеве задоволення. Тому київський Центр роботи з жінками й вирішив порушити цю «мистецьку самотність», об’єднавши і привітавши берегинь мистецтва, сприяти їхньому спілкуванню, а також підготувати серію їхніх виставок. А заслужений майстер народного мистецтва України писанкарка Зоя Сташук запропонувала тут-таки, в Центрі, навчати свого самобутнього мистецтва інших жінок.