«ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС» НА ДЕШЕВІЙ ГАРМОШЦІ

Початок літа приніс Чернівцям дві жахливі трагедії. На центральній вулиці імені О.Кобилянської (за австрійських часів вона промовисто називалася Панською) вранці 22 червня, що досить символічно, обвалився житловий будинок, поховавши під собою кількох його мешканців. Причиною завалу місцева влада спочатку оголосила землетрус в Румунії, а потім таки змушена була визнати, що до трагедії призвело перепланування першого поверху будинку, коли, розширюючи площу для магазину, позносили перегородки, ослабивши тим всю конструкцію будівлі.

А кількома тижнями раніше мало не завалився за схожих обставин ще один елітний старовинний житловий будинок по вулиці Шевченка. Власник квартири номер один (між іншим, квартири в таких будинках ще досі називають гарним забутим словом «апартаменти») зірвав підлогу, викопав на два метри котлован чи то під сауну, чи під пивницю, та ще й у кімнатах розібрав стіни. І усе це — на очах у ЖРЕПа, який знаходився через дорогу. Дім дав страшні тріщини і почав стрімко «присідати». Мешканців негайно евакуювали.

Де прихована істинна причина цих схожих прикрих фактів?

Ми сидимо в затишній, по-сучасному облаштованій кухні старовинного будинку ще австрійської епохи, п’ємо каву і розмовляємо — як у старі добрі часи. Кава надзвичайно смачна, такої не варить жодна чернівецька кав’ярня. Та й у кав’ярні не дуже поговориш. Якось ми з художницею Ірою Каленик зайшли в один бар, що в самому центрі історико-заповідної території Чернівців. Вона тоді щойно приїхала з чергової європейської виставки, цього разу краківської, й ділилася свіжими враженнями. Так нас звідти буквально випхали — нахабно і безпардонно. «Директор сказал, чтобы вы уходили, — промовила, закотивши очі, офіціантка, яка подавала нам каву. — У нас тут не место для разговоров». Каленик почала було обурюватись, мовляв, такого моветону не дозволили б собі в жодному європейському місті.

— А для сьогоднішніх Чернівців це цілком нормальна ситуація, — сказав на те господар кухні, відомий чернівецький архітектор, нині керівник проектного відділу ТОВ з промовистою назвою «А.С.» Микола Фелонюк. — Культурно-етичне середовище міста дуже змінилося на гірше. От якби ви в тому барі замовили пляшку коньяку (дарма, що була лише десята ранку), дали хороші чайові та ще й матюкнулися пару разів — повірте, до вас було б зовсім інше ставлення. Усі наші негаразди, між іншим, починаються з падіння культури і моралі. А потім вже, як наслідок, падають будинки.

— Ви до того, що обвал будинку на вул. О.Кобилянської також для сьогоднішніх Чернівців нормальна ситуація?

— Не нормальна, звичайно, але закономірна. На жаль, ми ніяк не можемо усвідомити, що матеріальний світ, який нас оточує, прямо залежить від світу духовного, творцями і носіями якого є ми самі. Для мене, архітектора, а я довгий час працюю у будівничій сфері міста і знаю увесь її підспідок, трагедія з житловими будинками на вулицях О.Кобилянської і Т.Шевченка зовсім не є несподіванкою. Ми до того свідомо йшли усі разом — і архітектори, і влада, і журналісти, і міська громадськість — і прийдемо ще до чогось страшнішого, якщо не схаменемося і не візьмемось нарешті за розум, коли в містобудуванні пануватиме професіоналізм і закон, а не дилетантство і дешеве політиканство помножене на велику жадобу чиновників до хабаря.

Микола Фелонюк приїхав із сім’єю в Чернівці у 1986 році, коли місто якраз потребувало професіоналів. А роком раніше тодішній господар Чернівців, покійний нині Павло Каспрук (ще не було в ужитку слово «мер»), стурбований міськими архітектурно-будівельними проблемами і прагнучи їх якнайкраще вирішити, вчинив мудро і далекоглядно. Він звернувся в Київ, у Держбуд, з проханням направити в Чернівці хорошого спеціаліста на посаду головного архітектора. У Чернівцях таких не було і досі немає своєї архітектурної школи — ні щодо традицій, ні щодо належної професійної освіти. Київ порадив Сергія Зубарєва. На той час Зубарєв, пропрацювавши 12 років головним архітектором Дніпропетровська, опинився в немилості у тамтешньої влади: він не давав згоди партійним бонзам зводити нову споруду там, де вони хотіли, бо на тому місці вона «не ліпилася» з точки зору архітектурних законів.

Зубарєв приїхав не сам — разом із командою. (До речі, після його від’їзду той будинок таки побудували, схопившись через кілька років за голову: що наробили! Було пізно.) Дванадцять дніпропетровських архітекторів погодилися працювати в Чернівцях разом із ним. Серед них і Микола Фелонюк із дружиною Людмилою.

— Не забуду свій перший приїзд у Чернівці, — розповідає пан Микола. — То було щось неймовірне! Ходив вулицями, розглядав будинки і не міг повірити, що в Україні є таке диво. Я бачив безліч міст, але такого — не доводилось. Ми всі були у захваті і з величезним ентузіазмом, помноженим на молодість і творчий азарт, взялись за роботу. А роботи було багато. Місто потребувало капітального ремонту житлово-комунального сектора, реставрації старих будинків і будівництва нових, сучасних, упорядкування архітектурних ансамблів, вивчення історичної спадщини, врешті, наведення елементарного порядку в організаційній структурі містобудування з її інститутами, проектними відділами, будівельними підрозділами. Вивчали архіви, затверджували документи на створення в центрі Чернівців історико-архітектурного заповідника.

— Хто був у команді «зубарєвців»?

— Приїхали Анатолій Нестеров, Микола і Катерина Дудченки, Олег Сазонтов, Лариса Вандюк, Олександр Матяш, Валерій і Наталія Фоміни, Юрій Магилевич. З нами разом працювала чернівецький архітектор Ірина Коротун, яка зараз обіймає посаду директора історико-архітектурної зони міста при управлінні головного архітектора. Вона тоді ще була незалежною, ніхто за мотузочки не смикав, не наказував — роби отак і отак, як ми говоримо, а не як треба.

Починали з реставрації Театральної площі. Підняли архівні документи, фотографії, накреслили план, зробили макет. І тут сталося те, про що нас, врешті, попереджали у Дніпропетровську: дивіться, хлопці, у Чернівцях свої закони, там чужинців не люблять. Хоча, здається, корінних чернівчан, тим більше серед інтелігенції, тут вже практично немає, усі приїжджі і в основному з села.

Особливо важко було Зубарєву. Проти нього ополчилася обласна архітектура, почалася гризня, яка триває досі між містом і областю. Залучили до того пресу, в газетах з’явилися статті обуреної громадськості: де наші улюблені ліхтарі, де відполіровані нами совдепівські лавочки, куди ви забираєте ялинки! А які ялинки в центрі европейського міста?

Театральну площу ми таки більш-менш довели до пуття, щоправда, з великими нервами. Паралельно група наших колег-однодумців розробила всю необхідну проектно-кошторисну документацію на будівництво нових мікрорайонів західного зразка, яких ще не було ніде в Радянському Союзі, — блочні двоповерхові будиночки в районі Роші, вулиці Сторожинецької. Сотні молодих чернівецьких сімей мали там уже через рік-два отримати прекрасне комфортабельне житло. Але повіяли нові вітри, влада змінилася, нові господарі привели з собою своїх архітекторів — ручних і поступливих, які розуміли кон’юнктуру ринку. Зубарєв змушений був піти з посади головного архітектора міста, його команда розійшлася. З тих, хто тоді приїхав услід за ним, лишилося в Чернівцях кілька чоловік.

— А де зараз Зубарєв?

— В Австрії працює, його там цінують. Професіоналів скрізь цінують, де розуміють, що таке справжній досвідчений спеціаліст.

— Здається, ви його трохи ідеалізуєте або сумуєте за тими роками — молодість, ентузіазм.

— А я і зараз вважаю себе молодим і сповненим ентузіазму. Якщо і сумую, то не за прожитими роками, а за тією атмосферою порядності і професіоналізму, яка панувала при Зубарєві. Тоді якщо головний архітектор міста казав «ні» — то це означало «ні», «так» — то «так». І не мало значення, що там хоче перший секретар обкому, мер, кум, сват, брат. Бо містобудування — це не волюнтаризм чиїхось бажань, а ціла наука, що базується на своїх законах — архітектурних, юридичних, естетичних. Зубарєв був асом своєї справи, знав ті закони і суворо їх дотримувався, вимагаючи того ж від інших. Він відчував душу міста і водночас прекрасно знав, що робиться з його каналізаційною системою. Зараз, на жаль, таких спеціалістів і керівників в архітектурному секторі Чернівців немає. Прийшли ті, кому закони неписані. З одного боку, вони їх не знають — не той професійний рівень, з іншого — можуть через них легко переступити на догоду начальнику, крикунам-політикам, врешті, своїм власним меркантильним інтересам. А в архітектурі, в містобудуванні споконвіку діє непорушне правило: сьогодні знехтували законом — завтра завалився будинок. Що і маємо.

Найголовніша заслуга Зубарєва перед Чернівцями якраз і полягає у тому, що він зумів організувати тут чітку виробничу систему, за якою велося містобудування і яка базувалася на обов’язковому дотриманні всіх необхідних вимог, нормативів. Жодне будівництво, перепланування, розбиття нового скверу чи встановлення пам’ятника не могло відбутися без проектної документації, узгодженої на всіх рівнях, з усіма потрібними спеціалістами. І ніхто з тих спеціалістів не посмів би поставити свій підпис на сумнівному, неперевіреному документі, на недосконалому проекті. Усі розуміли: раптом, боронь Боже, з тим об’єктом щось трапиться, знайдуть таки винного і притягнуть до кримінальної відповідальності. Проект, а це величезна кіпа документів, як правило, ще й проходив Державну будівельну експертизу. Це було своєрідне будівельне КДБ — перед державними експертами тремтіли, їх слово було непорушним. Їм було байдуже, хто замовник, хто проектувальник, головне — дотримання норм і букв закону.

— Сьогодні ця експертиза існує?

— Певна річ. Але сьогодні там можуть запитати: вам яку експертизу — хорошу чи погану? Уся наша біда в тому, що ту далеко не ідеальну, але надійну систему, яка забезпечувала якість будівництва, зруйновано вщент. Вона виявилась невигідною — ні, не замовникам, не споживачам (тобто усім нам), а чиновникам. При ній вони були відірвані від фінансових потоків, бо коли є законне виконання і дотримання всієї проектної документації — немає за що вимагати і давати хабар, йде цивілізований розрахунок між замовником проекту і його виконавцями — архітекторами, дизайнерами, будівельниками, експертами. Знаєте, коли я зрозумів, що Чернівцям — завал? Коли кілька років тому випадково побачив, за якими проектами сьогодні працюють: три нещасні папірці з підписами високих посадових осіб і все. Взагалі незрозуміло, хто і як слідкує за усім цим будівельним потоком у приватному секторі, хто ним керує? Нещодавно звертається до мене один чоловік, питає: «А як мені на асфальт покласти паркет?» Який асфальт? Виявляється, він будує собі будинок і перший поверх залив асфальтом — хтось так порадив. А потім рватиме волосся на голові, звідки у дітей важкі хвороби: асфальт — це ж страшний канцероген. Або зводять триповерхові особняки зі стінами в півтори цеглини у нашому сейсмічному регіоні (за стандартами, стіни повинні бути не менше, ніж півтора метра завтовшки). Яка їх безпечність, який в них може бути здоровий мікроклімат?

— Мені сумно вас слухати.

— А мені сумно і боляче усе це бачити. Хоча інколи буває смішно, коли вирішення серйозних проблем містобудування віддається на поталу дешевому дрібному політиканству, як у випадку з багатоповерховим житловим будинком на вул. Червоноармійській. Був оголошений конкурс, як того вимагає закон, — наші чернівецькі архітектори його виграли, запропонувавши прекрасний проект забудови тієї території. Аж тут навесні, напередодні парламентських виборів, з’являються раптом кияни, їхній мер обнімається з нашим, і замовлення разом з грошима іде у столицю. Або пригадайте, як встановлювали пам’ятник Тарасові Шевченку. Я не говорю про його скульптурне вирішення. У пам’ятнику не дотримано пропорцій чоловічої статури — схоже, «ваяли» з якоїсь довгоногої балерини. Портретна схожість взагалі вражає — Кобзар один до одного Михайло Лєрмонтов або наш перший чернівецький мер Віктор Павлюк. І разом з тим спотворено архітектурний ансамбль самого серця Чернівців — Центральної площі. На тому місці повинен стояти будинок. Між іншим, він там колись і був.

— Чому — повинен?

— Тому що, як я вже казав, існують певні архітектурні закони у забудові міста. І за всіма цими законами це місце призначено будинку — він ідеально вписується в ансамбль площі і завершує його. Без нього площа виглядає негармонійною, недосконалою. Це сьогодні уже визнали не лише професіонали-архітектори. Але на тоді то було політичним питанням, а його вирішення вийшло політично недалекоглядним. Бо ми не тільки зруйнували історичний архітектурний ансамбль найголовнішої частини міста, але й втратили чудовий шанс утвердитись у ньому своєю присутністю — Української держави.

Річ у тому, що Австрія, Румунія, забудовуючи Чернівці, робили це не просто надзвичайно грамотно, красиво, але й етично щодо наступних поколінь, яким тут жити. Вони лишали нам, нащадкам, право і можливість сказати своє слово в містобудуванні, залишити в Чернівцях свій архітектурний слід, по якому потім уже наші нащадки згадуватимуть про нас. Ми захоплюємось австрійською епохою в історії Чернівців у плані архітектури, захоплюємось румунським періодом, який тривав тут не так довго, але залишив дивовижні пам’ятки архітектури. Скажіть мені, що за десять років нашої державності побудували ми тут, у Чернівцях? З чого видно, що це — українське місто?

— Але ж центр Чернівців — заповідна територія, в яку не можна втручатися, тут не можна будувати.

— Тут не можна руйнувати! А будувати — чому ні? Вся Європа будується — поруч зі старовинним будинком виростає новий, сучасний, гарний. На тій же вулиці О.Кобилянської австрійці залишили нам порожні вставки між будинками, або ж маленькі одноповерхові будиночки, які легко демонтувати, а на їхньому місці звести щось красиве і величне — на віки, на згадку про нас в історії. Але, схоже, нащадки нас будуть згадувати в іншому контексті й іншими, далеко не вдячними словами.