ВІД КОМЕТИ ДО КОМЕТИ

Жанрові літопису, мабуть, від початку притаманна фрагментована структура — навіть коли мова йде про літописи великих і могутніх держав. А що й казати про літопис життя окремої людини, ще й наділеної знанням про сповнення днів своїх у «епоху перемін». Як наслідок, очевидно, виникає хворобливе бажання фіксувати-зшивати уривки болючих вражень від зіткнень із «мінливою» дійсністю. Тому більшість хронік схожі між собою — вони коротко згадують про перемоги й деталізують поразки й біди. Епізоди про вдалі штурми, як правило, коротші, ніж епізоди про моровицю.

Можливо, саме використання літописного жанру перетворює роман Юрія Олійника «Хроніки абсурду» на площину, складену з маленьких клаптиків — дослідів, вражень, фрагментів маячні, фантазмів, спостережень. Неоднорідність тексту, сюжету і стилю — повсюдна; на початку вона вражає, згодом — трохи дратує, але врешті-решт таки привертає до читання. Рваний текст, а подекуди і рваний стиль є, вочевидь, наслідком «літописності» твору. Попри певні недоліки, зокрема чималу кількість цілком випадкових деталей, «літописність» надає тексту своєрідної динаміки й структурованості, допомагає диференціювати у романі й час, і позачасове. Подекуди автор старанний у квазінаукових викладах, дбайливий і кропіткий, а часом навіть занудний. А за мить — довірливо-відвертий в описах почуттів, спокійний і відсторонений у хронологічних переліках, блискучий у побутових сценах.

Окремий плюс роману — мова справжнього «недобитого київського інтелігента», що інтегрує в собі найкращі риси «полтавського діалекту» та сухуватий, вишуканий і точний виклад науковця. І це вельми виграшна інтеграція, бо сам лише «діалект», який вряди-годи нам намагаються представити як УСЮ українську мову любителі літературного спадку зі шкільних хрестоматій, є просто недостатнім для заповнення лінгвістичного простору — адже брак термінології в «хрестоматійній» мові поєднується з подекуди небажаною багатозначністю. І «латина з грекою», використані не тільки зі знанням, а й із чуттям, — кардинально виправляють ситуацію.

Неуникненні класики — Шевченко з Тичиною та ніби ненароком згаданий Нечуй-Левицький, — неуникненний символізм, збудований, зрозуміло, на жіночих образах, неуникненний елемент суб’єктивізму чи навіть соліпсизму — всі елементи «джентльменського набору» сучасного українського роману. Також відчутно специфічний присмак катастрофізму, підсилений зворотами «на зламі» у назві роману, появами комет як хронологічних кордонів, маяків, і густими чорними тінями сусідської війни, що мандрують із глибокого дитинства. Ні-ні, жодних геополітичних інсинуацій, кількість друзів і ворогів, які говорять українською чи російською, може, й не однакова у математичному плані, але цілком співмірна. Йдеться про значно глибшу, старшу й майже рафіновану ненависть двох сільських родин, що живуть поряд і ставляться до сусідських смертей і каліцтв як до власних свят.

Неповторний київський дух — кафе «Сім принижень» (може, мимоволі, але в автора цей епізод вийшов надзвичайно проникливим), езотерична ложа на чолі з засовковілим Воландом, мандрівки підземеллями, Бог, чорт, Смерть, і постійна метушня дрібної нечисті десь поза спиною — усе це мандрує сторінками роману незмінним, хоч і непостійним супутником читача. Ні, у книжці немає повсякчасних окультних алюзій — швидше навпаки, в більшості випадків все жахливо раціонально, правдоподібно й навіть знайомо. Проте це тільки підсилює стійке враження присутності чортівні в довколишньому пейзажі.

Специфічний післясмак прочитаного роману наштовхує на думку, що автор подекуди шукає собі виправдання за те, що пише. Він ніби просить вибачення в світобудови за те, що потрясає її черговим, хай далеко не найгіршим, текстом.

У книжці проступають три наче відокремлені рівні задекларованого в назві абсурду. Перший —побутовий абсурд, «комедія ситуацій» — на початку дещо відлякує, викликаючи підозру, що подальший текст зведеться до більш-менш удалого пошуку «гигикальних» ситуацій. Добре чи зле — але цього не відбувається, а серед звичних (сказати б, злегка неголених) дотепностей трапляються сцени, насправді майстерно вихоплені з дійсності.

Абсурд доктринальний, вибудований на цілковитій втраті змісту будь-якими соціальними доктринами чи поняттями за умов «ранньої та розвиненої перебудови», якось спроквола й непомітно перетік у сьогодення, а тому сприймається достатньо адекватно. Банки, що не можуть повернути грошей вкладникам і не банкрутують, люди, яких на підставі ніким не бачених розпоряджень виселяють із квартир, податківці, котрі полюють на найбідніших, — усе це досить життєво і вже не сприймається як абсурд.

Зображення онтологічного абсурду, гра на нелогічності уявлень про час і простір становлять достатньо ризиковане літературне поле. Ризиковане — бо дуже легко скотитися і до банальності прописних істин, і до фальсифікації у вигляді потоку хаотичного й безладного квазіпостмодерного тексту, коли наприкінці так і хочеться додати: «А перед тим, хто не зрозумів, автор не винен. Бо він і сам не зрозумів». Проте тут Юрієві Олійнику вдалося залишитися в межах доброго тону. Стриманість і несхильність до зайвого меду в куті дозволяє, за великим рахунком, призупинитися на рівні формулювання питань, не переходячи до тиражування стандартизованих відповідей чи малозрозумілої писанини, що є лише індикатором страху перед банальністю.

І попри намагання автора задекларувати свій роман як абсурдистський — він таким не є. Надто очевидно постає з тексту проста ідея. Відштовхнувшись від рятівного покрову гротеску й абсурду, вона зринає питанням: як серед термоядерного синтезу, віднайденої темної матерії, релятивних систем зчислення і глобальних комп’ютерних мереж зберегти щось мале й незначуще, може, й просто смішне, але водночас — критично, смертельно важливе. Без чого немає сенсу вставати вранці та братися до будь-якої праці. Щось, схоже на запах печених буряків.