Від книжкової полиці до палати: державна бібліографія України - Культура - dt.ua

Від книжкової полиці до палати: державна бібліографія України

26 жовтня, 2007, 13:05 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-2 листопада

Самоцінність цієї колоритної наукової структури України визначається дуже просто: збереження і збільшення нагромаджених людством знань, їх поширення у просторі й часі...

Самоцінність цієї колоритної наукової структури України визначається дуже просто: збереження і збільшення нагромаджених людством знань, їх поширення у просторі й часі. Орієнтир діяльності — інформаційні потреби кожного окремо взятого індивідуума. Мета — збільшення інтелектуального та інформаційного потенціалу нації, збереження національної бібліографії, централізована каталогізація видань. Таким є «нестандартний» бік життєдіяльності Книжкової палати України ім. Івана Федорова — тієї самої наукової установи, з ім’ям якої пов’язані хрусткі цифри статистики на газетних шпальтах і «розуміння» українського книговидавця.

Історія нашої Книжкової палати нерозривно пов’язана з історією розвитку видавничої справи та бібліографії України. Можливо, саме тому, пильніше придивившись до цієї наукової структури, яка займається не лише каталогізацією, систематизацією та розробкою методичних принципів державної бібліографії, а й роботою міждержавного рівня, ми зможемо зазирнути за узвичаєний «статистичний облік» і дізнатися, чим же насправді є Книжкова палата України. По коментарі з цього та інших питань «ДТ» звернулося до її директора — професора, академіка Міжнародної академії інформатизації Миколи Сенченка:

— Книжкова палата — унікальна установа, в якій зберігаються газети, журнали, плакати, книжки та інші друковані матеріали, видані на території України, починаючи з 1917 року (правда, по 1939 рік у нас не було матеріалів Західної України, бо її приєднали тільки 39-го, і з тієї ж причини по 1954 рік немає матеріалів Криму). На сьогодні ми є найбільшим сховищем друкованої продукції України. У нас зібрано понад 13 мільйонів одиниць зберігання — ні в кого стільки немає. Якщо говорити про най­більшу бібліотеку країни — Націо­нальну бібліотеку ім. Вернадсь­кого, яка також є одержувачем обов’язкового примірника, то, на жаль, велика пожежа 1964 року забрала «життя» 250 тисяч книжок. Згоріла в основному «україніка». І хоча потім ці фонди намагалися поповнювати (свого часу я був її директором), але далеко не завжди це вдавалося. Тому сьогодні Книжкова палата — єдиний державний архів, який має повне зібрання друкованої продукції України. Однак ми не лише збираємо друковану продукцію і зберігаємо її. Діяльність Книжко­вої палати забезпечує інформування суспільства про випущену видавничу продукцію через систему державної бібліографії. Щомісяця ми друкуємо так звані літописи — державні бібліографічні покажчики різних друкованих видань, наприклад, ведемо Літопис книг — це перелік усіх книжок, виданих на території України за місяць. Слід зазначити, що щомісяця до нас надходить близько ста книжок, кожну з яких ми повинні опрацювати і внести в літопис. Крім того, ми робимо літописи журнальних, газетних статей, картографічних видань, літописи нот, авторефератів, дисертацій. Для всіх бібліотек вони як лоцман у морі української друкованої продукції.

Як наукова установа Книжко­ва палата випускає журнал під назвою «Вісник Книжкової палати», зарахований ВАК України до наукових видань, проводить наукові дослідження, вивчає книгу, веде електронний каталог усіх книжок, виданих за роки незалежності (він доступний усім дослідникам). На жаль, поки що ми не можемо розпочати створення ретроспективного каталогу, до якого мають бути внесені всі книжки, що містяться у фондах Державного архіву друку Книжко­вої палати, а їх понад 855 тисяч. Передбачається, що бібліографічна ретроспективна інформація має бути влита в загальний електронний каталог, але для цього необхідні кошти на придбання комп’ютерної техніки.

Окрім цього, ми щороку видаємо близько п’яти тисяч різних довідок про те, коли і ким були створені та чи інша газета, журнал. Наприклад, недавно до нас по допомогу звернулася Розівська районна державна адміністрація, на території якої 1923 року були поселення німецьких колоністів. Її цікавило, коли і якою мовою вперше почала виходити районна газета під назвою «Штіме дес колектівістен» (Stime des kollektivisten) (із 1923 по 1939 рік це була люксембурзька) і чи існують її україномовні примірники...

— Що потрібно, аби попрацювати з вашими фондами?

— Всю інформацію ми надаємо платно. Але ця послуга недорога — така ж, як і для звичайних бібліотек. Якщо говорити про супровідні документи, то тому, хто захоче попрацювати з нашими фондами, необхідно надати офіційний лист своєї організації з обґрунтуванням і мотивацією роботи.

— Якщо йдеться про колекційне видання накладом, скажімо, 20—30 примірників, видавець зобов’язаний надавати примірник бібліотекам?

— З усіх одержувачів обов’яз­кового примірника лише Книжко­вій палаті і національним бібліотекам обов’язково має доставлятися примірник малотиражного видання (до 100 примірників). Закон не робить винятку для колекційних видань. На жаль, видавці таких книжок не утруднюють себе надсиланням обов’язково­го примірника, при цьому вони не лише порушують законодавство, а й позбавляють суспільство можливості отримати інформацію про існування таких видань, і роблять вони це або через свою непоінформованість, або з копійчаної економії. Якщо видання не надійшли у Книжкову палату, то вони не фіксуються в системі дер­жавної бібліографії, часто зникають із наукового і професійного обігу, так і не знайшовши своїх читачів. Я вам скажу, що сьогодні багато видавців, особливо молоді, не завжди розуміють значення обов’язкового примірника. Не завжди замислюються над тим, що всі книжки або журнали, котрі сюди надходять, зберігаються на століття.

Наш фонд унікальний ще й тим, що тут зберігається 32-тисячна колекція заборонених у СРСР книжок.

— Заборонених із...

— ...із різних причин. Наприк­лад, виїхав автор за кордон і став «неблагонадійним», або у виданні міститься інформація, що закликає до повалення тодішнього ладу чи відверто критикує його. У цьому фонді є твори Миколи Зерова і книжки, які він редагував, укладав, і навіть ті, для яких писав вступні статті; збірки казок і оповідання Оксани Іваненко; твори Олеся Донченка; Олександ­ра Дорошкевича; п’ять видань підручника «Історія української літератури»; матеріали з’їзду письменників України за 1927 рік і маса іншої літератури. Це справді унікальний фонд.

— А скільки коштує Україні її Книжкова палата?

— Нас зазвичай недофінансовують, причому дуже істотно. На нинішній рік наш бюджет — 2 мільйони 306 тисяч гривень, але, якщо чесно, нам потрібно удвічі більше. Мені вже набридло боротися за це фінансування. Якщо хочуть, хай закривають Книжкову палату, і не буде жодних проблем. Щодня до нас іде величезний потік літератури — близько тисячі газет, трьохсот журналів і ста книжок, і всі їх треба опрацювати, внести в ком­п’ютер. Де, наприклад, ви зможете дізнатися про те, які рецензії публікували, які видання і яким накладом виходили? Наша робота — справді незамінне джерело інформації...

Історія Книжкової палати України — це історія самої України. Попри перебування нашої країни у складі радянських соціалістичних республік, палата зуміла зберегти свою національну унікальність, тому що її фонди поповнювалися лише тією літературою, яка видавалася на території України. Тоді як у На­ціональній бібліотеці ім. Вернадського та інших національних бібліотеках цей матеріал зберігається разом з матеріалами, що надходили з усіх республік Ра­дянського Союзу. Наші фонди — це національне надбання, документальна пам’ять України.

— У вас на сайті є інформація, що Книжкова палата співпрацює з фондом «Відродження», Британською радою, — хіба вони не допомагають вам із фінансуванням?

— Коли 95-го я прийшов у Книжкову палату, у ній не було жодного комп’ютера, більше того, вона стояла у списку об’єк­тів, що підлягають приватизації. Я почав самостійно розробляти кілька проектів. На реалізацію деяких із них, наприклад проекту «Централізована каталогізація», отримав гранти від фонду «Відродження». У рамках цього проекту було створено локальну комп’ютерну мережу на 40 посадкових місць, комп’ютеризовано всі технологічні процеси, завдяки чому ми тепер можемо в будь-який час інформувати, скільки книжок, газет, журналів та іншої друкованої продукції вийшло на території України. До того ж у нас ведеться електронний каталог друкованих видань, що дає можливість видавництвам орієнтуватися в потоці книжок і працювати на перспективу. А для видавця це дуже важливо. Скажіть, як видавець (особливо початківець) може вирахувати, що видавалося, а що ні, що розкупилося, а що зовсім не продавалося? А така інформація необхідна і при складанні тематичних планів, і при формуванні видавничих портфелів. Сьогодні завдяки електронному каталогу будь-яке видавництво може отримати повну інформацію про те, що і яким накладом видавалося на території України, починаючи з 1991 року.

Перевести весь 13-мільйонний фонд Книжкової палати на електронні носії дорого. Але це єдина можливість зберегти національну історію. А з погляду збереження історії країни — це дорого? Гадаю, що ні...

— Наскільки я знаю, у середньому переведення однієї книжки коштуватиме близько 20 доларів.

— 20 доларів — це ще й мало. Але у нас є й інші варіанти. Наприклад, недавно ми почали працювати з Гарвардським університетом, у якому є Інститут українських студій і який дуже цікавлять українські газети 30-х років. Ми дали їм перелік усіх газет, які зберігаються в наших фондах. Не виключено, що в найближчому майбутньому вони захочуть перевести всі ці газети на електронні носії (у кожному разі, така пропозиція з їхнього боку вже прозвучала).

— І що? Ми не заперечуватимемо?

— Ні. Умови для нас вигідні: вони повинні виготовити і передати нам дві копії. Звісно, було б непогано всі книжки з історії України (чи з якоїсь іншої, не менш цінної галузі знань) перевести на електронні носії інформації. Повірте мені, на них був би попит.

— А ви прораховували, скільки це коштуватиме і скільки часу це забере?

— Звісно, прораховували. Це дороге задоволення. Ми прикидали: якщо глобально розпочати цю роботу, то на кожне наше видання піде три-п’ять доларів. Тобто на оцифровування нашого 13-мільйонного фонду знадобиться десь 65—70 млн. дол. Про тривалість важко казати. Все залежатиме від устаткування. Правда, не слід забувати, що термін зберігання оптичних дисків невідомий. Якщо ми знаємо, що плівка зберігається сто років, то для електронного носія інформації цього терміну ніхто не знає.

Крім того, не слід забувати ще про одну проблему, про яку тепер говорять у всіх бібліотеках світу, а в Україні мовчать, — це окислення паперу. Сьогодні документи з фондів можуть перетворитися на пил. Та ж таки бібліотека Конгресу США проводить роботи з декислотизації своїх книжок. А це значно дорожче, ніж те ж таки переведення книжок на електронні носії.

Зберігаючи документальну пам’ять України для майбутніх поколінь, Книжкова палата як найбільший інформаційно-бібліографічний центр країни не повинна забувати і про перехід від галактики Гуттенберга до світу електронних книжок, повнотекстових баз даних щодо газет, журналів та інших видів друкованої продукції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво