Весна патріарха - Культура - dt.ua

Весна патріарха

27 квітня, 2007, 14:45 Роздрукувати Випуск №16, 27 квітня-11 травня

Анатолій Дімаров: «такого ще не було в світовій літературі, аби так ділили твір, замовчували тему к...

Анатолій Дімаров: «такого ще не було в світовій літературі, аби так ділили твір, замовчували тему колективізації, а премією відзначили лише «потрібну» частину»

Письменник Анатолій Дімаров відомий за багатьма творами, деякі з них сьогодні вивчають у школі. Достатньо згадати колоритні і захопливі «Сільські історії», «Міські історії», «Містечкові історії», «На коні і під конем», «Син капітана», «В тіні Сталіна», «Зблиски». Але найвагомішими творами, в яких розкрито глибини серця і душі, за власним зізнанням письменника, є роман «І будуть люди» і спогади під назвою «Прожити і розповісти». Їх із величезними труднощами вдалося видати до ювілею Анатолія Андрійовича. Ці мемуари — ціла епоха, в якій так мало було щастя. Сім’я письменника винесла на собі і колективізацію, і голодомор, і війну, і біль, і гнів, і розчарування, а після цього ще й славу. У переддень свого 85-річного ювілею патріарх української літератури розповів «ДТ» про свої життєві драми та літературні колізії.

«Я виріс на негативних рецензіях»

— Анатолію Андрійовичу, як починалася ваша літературна кар’єра?

— Починав із віршів. На всесоюзному конкурсі до війни навіть третю премію отримав за них. І після війни, вже в Луцьку, теж писав вірші. На дати писав, на річниці. Це вимагалося тоді. Головний редактор газети «Радянська Волинь» мене попереджав заздалегідь, мовляв, он буде дата, щоб написав вірша. Та що я, і Рильський, і Тичина писали на дати.

У Луцьку перейшов на прозу. Приїхав туди 1944-го, де прожив шість років. До речі, Луцьк вважаю своєю другою батьківщиною, і ось чому. Я прийшов з війни затятим сталіністом, а коли потрапив до Луцька, мій світогляд перевернувся. Як побачив, що виробляють із простим людом комуністи і червоносорочечники, які переслідування чинять українцям, як переселяють у Сибір, — був просто приголомшений. Там і став я націоналістом. Уже зовсім іншою людиною переїхав до Львова, де написав повісті «Сім’я», «Ідол» та інші.

— Ви шукали нейтральні теми?

— Я кинувся в сімейну тематику, де можна було обійтися без прославляння партії. Але й там мене побили, бо не показав ролі комсомольської організації у вихованні молоді. Вам цього не зрозуміти. Вийде розгромна рецензія в пресі — і все, у письменника зв’язані руки, його вже ніхто не друкує.

— І багато у вас було доган та негативних рецензій?

— Я виріс на негативних рецензіях. Пам’ятаю, як Рильський написав «Мандрівку в молодість». Чудові вірші! «Ластівка літає, бо літається, а Ганнуся плаче, бо пора, хвилею зеленою здіймається навесні Батиєва гора». (Цитує напам’ять.) Але ж як били Рильського за ці романтичні мотиви. Тоді як було: Рильського б’ють, а в областях давай і своїх рильських вишукувати. І мене, раба Божого, потягли на обком партії в Луцьку. І давай шпетити за вірші про кохання. Вліпили сувору догану. Отоді й почав писати виключно прозу. Вийшло вже п’ять книжок, коли я взявся за велику роботу — роман-епопею «І будуть люди». Цей роман якось по-іншому мені писався. Сколихнулося в душі оте мовне море — багатство полтавської землі. Не знаю, де воно й взялося? Прослужив же в армії, на фронті, там зовсім інша лексика, російська мова. Крім того, в попередніх п’яти книжках я видавлював із себе газетяра, а саме — газетні штампи, без яких тоді неможливо було обійтися. «З великим піднесенням…», «Партія — наш керманич», «Відгукуючись на заклик…» тощо. Так раніше писали. І ось, нарешті, почав писати «І будуть люди» — без цього нашарування, без оспівування партії та уряду, писав від серця.

— Чим нове видання роману відрізняється від видань сорокалітньої давності?

— Третину твору цензура тоді скоротила. Якби ви знали, як мене били за цей роман. Казали, що це антирадянська річ, антипартійна. А ще в романі є два персонажі — один позитивний, секретар райкому партії, другий негативний — начальник ГПУ. Але обидва євреї. Тож і приліпили мені ярлик антисеміта. Чомусь саме негативний герой обурив моїх критиків, а позитивного наче й не було. Санов із компанією написали на мене аж в ООН! Довелося доводити, що не антисеміт (переконаний, що комусь вигідне існування такого явища, як антисемітизм), і погодитися на куций, обрубаний варіант роману. Це сталося 1964 року. Тепер я його перевидав у первісному вигляді.

— Били-били, але ж все-таки дали Шевченківську премію…

— А ви зверніть увагу, за що дали премію.

— Читаю: «Другий том епопеї «Біль і гнів», присвячений Другій світовій війні, відзначений Державною премією імені Т.Г.Шевченка»…

— Тепер ви зрозуміли, що премія — лише за другий том? А першого тому, де я описую долю села і селян від революції до примусової колективізації, яка розорила село і призвела до голодомору 33-го року, наче й не існує! Такого ще не було в світовій літературі, аби так ділили твір, замовчували тему колективізації, а премією відзначили лише «потрібну» частину.

— Якщо не помиляюся, ви були вже членом Спілки письменників України і мали неабияке визнання на момент початку роботи над романом?

— Не зовсім так. Рекомен-дацію на вступ до спілки я отримав від Максима Рильського і Павла Тичини за поезії. Один із віршів навіть прозвучав на радіо у виконанні самого Тичини. Третю рекомендацію я справді мав за прозу — за повісь «Гості з Волині» — від Леоніда Новиченка.

— Здається, у вас був цілий прозовий цикл про Волинь?

— Був, але я не хочу про нього згадувати. Тоді я ще був сталіністом і багато чого не знав. Правду про Волинь я написав пізніше у своїх спогадах «Прожити і розповісти».

— А лірика тоді дозволялася?

— Ось послухайте. Начи-тавшись творів раннього Олеся Гончара, спробував і сам написати щось ліричне. Пам’ятаєте, є в нього «Мудрий камінь»?

— Ні, в шкільній програмі такого твору не було.

— Розумію, бо Гончара за нього добре молотили. Той-таки Санов старався. Олесь Терентійович показує кохання радянського солдата й іноземки, чешки, здається. Бачите, який космополітизм. Але ж який романтичний твір! Я просто був хворий ним. Новиченко це помітив і каже: «Не пиши а-ля Стельмах чи а-ля Гончар! Шукай свій шлях».

— І ви знайшли свій, дімаровський, шлях?

— Та не Дімаров я…

«З 90-го року вийшло п’ять моїх книжок — і жодного гонорару»

— Не Дімаров кажете?..

— Моє справжнє прізвище Гарасюта. Мої предки жили на хуторі Гараськи під Миргородом. Мали велике господарство. Це був один із так званих столипінських хуторів. Батько був добрий хазяїн, працьовитий, через що й втрапив до розряду куркулів. Добре, що голова сільради завчасно повідомив його про небезпеку. А то не було б нас серед живих. Батько вночі відправив маму з дітьми подалі від хутора. А сам загинув. Мама несла молодшого братика на одній руці, за другу тримався я. Мені тоді п’ять рочків було. Мама закінчила єпархіальне училище в Полтаві і могла вчителювати. Її батько, тобто мій дід, був священиком. Довелося мамі тікати з нами аж на Донеччину. Прізвище взяла дівоче — Дімарова, болгарське, до речі. Мала його в суді відстоювати: підмовила знайомих із Миргорода, мовляв, її чоловік був учитель Дімаров. Адже дружину куркуля і дочку священика до школи і близько не підпустили б. А нам, куркульським дітям, і поготів лиха доля світила. Отак я з Гарасюти став Дімаровим, а з Андрониковича — Андрійовичем. Про це я писав у автобіографічній повісті «Прожити і розповісти».

— А як вам вдалося видати спогади?

— Та я ж усе в стіл писав. За комуністів посадили б за такі спогади. Видав тільки в 1998 році. І то добре, що спонсор знайшовся з Канади.

— Важко з меценатами?

— Ви знаєте, були спочатку… А тепер немає, бо ті, що з діаспори, розчарувалися в нас, а наші просто не цікавляться літературою і не читають.

— Ви пишете в місті чи для натхнення обираєте інші кутки?

— По-різному. Ось «Прожити і розповісти» писав у Мохначі. Це реліктовий хутір у Черкаській області на кордоні з Полтавською. Там збереглася така чудова мова, незаймана, барвиста. Просто омиваєшся нею.

— Анатолію Андрійовичу, як раніше жилося письменникові і як зараз?

— Знаєте, і раніше, в ті страшні часи, ми могли писати, могли обговорювати заборонені теми між собою, оцінювати стан суспільства і кидати погляд у майбутнє. Могли щиро радіти за успіхи колег і сумувати разом, коли когось били, знищували, не друкували. Влада хитра була! Підтримувала письменників і навіть квартири давала, премії, але — за послушаніє! Я бачу за собою цілий цвинтар похованих задумів, бо і того не можна, і цього не можна. Тепер воля — пиши, не пиши, хіба ж хто видасть?! Тому зараз письменники живуть не заради гонорарів, а заради своїх читачів, якщо їх мають. У мене з дев’яностого року вийшло п’ять книжок і — жодного гонорару!

— А як письменникам вдавалося обходити цензуру?

— Доводилося писати не всю правду, а напівправду, обходити гострі кути. Доводилося погоджуватися із усіма правками цензорів, аби тільки твір побачив світ. Бо тоді якщо видавали — то десятками, а то й сотнями тисяч примірників. Отакі наклади були, не те що сьогодні — півтисячі, тисяча. Пам’ятаю, приносить Павличко в редакцію збірку, а йому: «Ні. Пишіть кілька віршів про партію. Тоді видамо». І змушений був писати. Та хіба тільки він?

— У вашому творчому доробку чимало творів про війну, і прозових, і віршованих. Пройшли всю війну?

— Всю війну пройшли тільки писарі великих штабів, завїдалень та інші тиловики. Солдат-піхотинець живе дві-три атаки. Або поранять, або вб’ють. У мене німець сім куль всадив, і я в двадцять років став інвалідом війни другої групи.

— Як це сталося?

— Це була моя перша атака під Могилевом-Подільським біля села Садківці. Там клятий німець мені гранату під ноги кинув. Я потім довго лікувався в Сталінграді. Після шпиталю направили до нашої частини, знову в наступ, викинули в Азовське море за 500 метрів від берега під Каменем-Буруном. Наступали по коліна у воді. А німець смалив у нас з берегової артилерії таким вогнем, що можна було ним корабель перевернути. Хлопців багато поглушили, так вони у воді й залишилися. Мені пощастило. Оглушило вже на суші, коли встиг окопатися і зайняти оборону. Як мене виносили з поля бою і як рятували, не пам’ятаю. Була сильна контузія, після чого мені й припечатали інвалідність.

— Вже більше не воювали?

— Воював. Повернувся в село Студенок на Дінці, що на Харківщині. Трохи побув удома, аж коли це німці наступають. Вони саме на Сталінград ішли. Ну, ми з друзями і давай тікати в напрямку Сталінграда. Підійшли до Дону, а по нас «катюші» — ба-бах!

— Свої вдарили по своїх із-за річки?

— Так, але не навмисне. Думали, німці підійшли. Що робити? Знов утекли в тил. А там, у селі, я партизанський загін організував. Сам командиром був у 20 років, та ще й сопляків сімнадцятилітніх позбирав. І партизанили в тилу ворога. А коли вже звільняли село в 1943-му, то як же ж раділи наші частини, коли вперше живих партизанів побачили. «Синочки мої ріднесенькі!» — примовляв, пам’ятаю, полковник. А ми всі зі зброєю, з кулеметами, гранатами. А тут звідкілясь узялася ота падлюка, комуністка. Вона ще за колективізації завзята була активістка. А в окупацію залишилася в селі. Коли в гестапо про неї дізналися, взяли на допит. А на третій день… випустили. Думаєте, чого? Бісова істота. А визволителі прийшли — то вона і тут як тут, мовляв, я комуністка, мене органи залишили в тилу ворога. Каже, я тут у підпіллі була, а оті з кулеметами поліцаями служили. Отака клята баба. А ми одного партизана, хлопчика, справді в поліцію прилаштували. Він нам цінні розвіддані приносив! Потім його забрали з собою в наступ наші визволителі, які йшли на захід. Він продовжував бути розвідником і заслужив орден бо-йового Червоного Прапора. Уже посмертно.

Ну а нас, рабів Божих, у батальйон забрали необмундированих. В атаку кинули, та ще й без зброї. Цеглини дали в руки. Командир наказав досягти цілі — а це мур на іншому березі озера. «Добіжите до муру, цеглини жбурляйте і мерщій лізьте через нього на німців — зброю собі здобувайте». Бігли ми по кризі озером, а німець січе з кулеметів. Мало хто й добіг… Мене врятувала міна. Так-так. Вибухнула поруч, я впав. Отямився вже в шпиталі.

«Будинок спілки
хотіли продати Кучмі
і його канцелярії»

— Зараз багато дискусій з приводу оцінки діяльності українського визвольного руху на Західній Україні. Хочу запитати вас як фронтовика про ваше ставлення до воїнів УПА.

— Я ставлюся до них як до патріотів України. Їх необхідно реабілітувати. Місцеве населення відчуло на собі гуманізм радянської влади відразу після вторгнення Червоної армії в Західну Україну. Інтелігенцію почали знищувати, нав’язувати колгоспи. Люди опиралися, почалися репресії. Совєти стільки горя принесли людям! Українців зі сходу переселяли на Волинь для організації колгоспів, бо на сході вони вже давно були. Так і вийшло, що українців — братів рідних, пересварили так, що й досі не порозуміються. Ми ж там окупантами були. Пам’ятаю, як у Луцьку після війни на базарі катували борців за волю. Тричі вішали одного з вояків, а він усе зривався. Люди кричали: «Зупиніться, його ж сам Бог помилував!». А кат знову ставив його під зашморг. Той нещасний перед смертю «Слава Україні!» вигукував. Мені він довго снився…

— Вас називають батьком «шістдесятників»…

— Розумієте, хрущовська відлига настала так раптово. Здається, що сам Бог так зібрав таланти, щоб їхня молодість і творчий злет припали саме на ці роки. Не раніше, не пізніше, а саме зараз! Багато з них пройшли через мої руки. Я писав їм відгуки, закриті рецензії, редагував. Коли ознайомлювався з їхніми творами, був просто в захваті від них. Серед них не було учнів. Твори були зрілі, абсолютно довершені. А це і брати Тютюнники, і Валерій Шевчук, і Женя Гуцало, Дрозд, Іваничук, Драч, Павличко, Вінграновський. Зараз почитаєш перші новели Григора Тютюнника чи твори Дрозда, поезії молодої Ліни Костенко і бачиш, що це класика з великої літери. Де вони, ті таланти взялися, та ще й таким гуртом? Дивовижне покоління.

— А потім настали брежнєвські роки, і письменники пішли в дисиденти. Як ставилася до дисидентів в ті часи Спілка письменників?

— Ну, знаєте, що таке спілка? Це дуже різні люди. У душі, звичайно, дехто підтримував Стуса, інших. Дехто підтримував сім’ї ув’язнених, я це добре знаю. Але ж дев’яносто процентів письменників були… Бог їм суддя. Люди, які охоче проклинали тих, на кого партія покаже. Повилазять на трибуну й клянуть. У таких усе було, і на «волгах» вони роз’їжджали, і посади мали, і секретарями парткомів, місцевкомів служили. А ось, наприклад, у Григора Тютюнника, новели якого на вагу золота, не було навіть «Запорожця». Не міг, бідолаха, черевики справити собі нові.

— Але серед тих дев’яноста процентів, як ви кажете, і класики були.

— Ну які вони класики? Корнійчук, Левада, Козаченко… Усі вони були партійні функціонери. Василь Козаченко колись кричав: «Та Тютюнник то ж г…, а не письменник». А час усе розсудив. Та хіба ж сьогодні інакше? Ось за Кучми хотіли спілку захопити у 2004-му, знайшлися зрадники серед літераторів. За можливість видатися ґвалт зчинили. Будинок спілки хотіли продати Кучмі і його канцелярії. Але ми відстояли. Особливо мужньо повівся Яворівський. Діяв сміливо, публічно і по-депутатському. Запросив усіх письменників України на з’їзд в орендований зал у Політехнічному інституті, уже й гроші перерахували. Коли за два дні ректор інституту відмовляється нас приймати, каже, що ремонт розпочинає. Видно, подзвонили з канцелярії, так він і наклав у штани. Так ми провели з’їзд прямо на вулиці біля будинку спілки.

— Розкажіть про свою родину?

— Дружина моя Євдокія Несторівна — кандидат фізико-математичних наук, доцент. Усе життя допомагає мені в творчості. Сама дещо пише. Ось видала книжку «Неспокійне наше життя». Я радий, що мій син і онук не стали письменниками.

— Ви це щиро кажете, Анатолію Андрійовичу?

— Так. Тому що література — це каторжна робота. Щоб ось цей роман написати (береться за палітурку тому «І будуть люди»), треба було відмовитися від вихідних, від свят. Я багато років день і ніч був працював над цим романом. Думав, писав, викреслював, знову писав. Уночі разів п’ять уставав, щоб записати думку. Але як сьогодні письменникові прожити? Ніхто ж не видає.

— Це підтвердження того, що патріотизм та ідеологічне виховання майбутніх поколінь у нас лише на папері. Без літератури не може бути виховання. Виховання на макулатурі, яка на розкладках, то не виховання, а деградація. Що б ви побажали молодим авторам?

— Здобувати освіту, не пов’язану з літературою. Якщо є щось у голові, то й писати навчишся. Бо навчити таланту неможливо. Побільше треба читати класиків, тоді й прийде розуміння літературної творчості. Ніякі інститути вас письменником не зроблять. Але обов’язково має бути тема. Про що писати! Я зараз частенько проглядаю твори молодих авторів. І, на превеликий жаль, бачу, що писати вміє, але нема про що. Ото як каву пили, коньячком запивали та дівку кохали — і все. Не цікаво! Для цього потрібен життєвий досвід. Подивіться, скільки Чехов написав на медичну тему. Бо мав досвід. Чому молоді фронтовики писали про війну? Був досвід. А спробуй-но так без досвіду написати. Не вийде. Тому молодий автор не той, хто літами юний, а той, хто починає творити в будь-якому віці з набуттям життєвого досвіду.

—А над чим зараз працюєте?

— Пишу «доноси».

— А хіба їх читають?

— А я підписуюсь... Знаєте, я намагаюся передивитися всі мої покалічені твори і спробувати їх перевидати без купюр. Саме зараз працюю над відновленням повісті «Син капітана». Мене тоді примусили написати цілий епізод про те, як селяни зібралися і кажуть: «Ось коли Сталін прийде…» і таке інше. Але це ж фальшивка. Без цього книжка не вийшла б. Треба реанімувати цей твір. Отак ми жили колись. А ще жду літа, щоб поїхати на Черкащину, де мене вже котрий рік чекають читачі. Може, яку тему знайду. Не люблю висмоктувати сюжети з пальця. Мені треба бачити. Треба доторкнутися до життя, щоб про нього писати.

Письменник Анатолій Дімаров відомий за багатьма творами, деякі з них сьогодні вивчають у школі. Достатньо згадати колоритні і захопливі «Сільські історії», «Міські історії», «Містечкові історії», «На коні і під конем», «Син капітана», «В тіні Сталіна», «Зблиски». Але найвагомішими творами, в яких розкрито глибини серця і душі, за власним зізнанням письменника, є роман «І будуть люди» і спогади під назвою «Прожити і розповісти». Їх із величезними труднощами вдалося видати до ювілею Анатолія Андрійовича. Ці мемуари — ціла епоха, в якій так мало було щастя. Сім’я письменника винесла на собі і колективізацію, і голодомор, і війну, і біль, і гнів, і розчарування, а після цього ще й славу. У переддень свого 85-річного ювілею патріарх української літератури розповів «ДТ» про свої життєві драми та літературні колізії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво