ВЕРЕСНЕВИЙ РЕЦИДИВ З ПРИВОДУ «НАЧЕБТО РОМАНУ-ДОНОСУ» СВІТЛАНИ МАТВІЄНКО - Культура - dt.ua

ВЕРЕСНЕВИЙ РЕЦИДИВ З ПРИВОДУ «НАЧЕБТО РОМАНУ-ДОНОСУ» СВІТЛАНИ МАТВІЄНКО

15 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 15 листопада-22 листопада

Від редакції: Стаття Світлани Матвієнко «Хто скаже МАУ наступного разу», опублікована «ДТ» у № 36 від 21—28 вересня 2002 року, викликала бурхливу реакцію в гуманітарних і, особливо, академічних колах...

Від редакції:

Стаття Світлани Матвієнко «Хто скаже МАУ наступного разу», опублікована «ДТ» у № 36 від 21—28 вересня 2002 року, викликала бурхливу реакцію в гуманітарних і, особливо, академічних колах. Не станемо приховувати, що нам теж доводилося не раз чути: «Функціонер Інституту літератури ім’ярек різко висловився з цього приводу... саме зараз пише гнівну відповідь... уже написав злісну епіграму...» Так, стаття С.Матвієнко неоднозначна, іноді провокаційна, різка й упереджена. Однак, окрім неї, ніхто з колег чи учасників П’ятого конгресу МАУ не висловив бажання написати про настільки важливу подію. Полемічна, а місцями й гострокритична стаття журналістки аж ніяк не голослівна і зовсім вже не є зброєю байдужого винищування «інакомислячих» з Інституту літератури НАН України. Так, стаття суб’єктивна, але кожен член вільного суспільства (або ж суспільства, яке прагне бути таким) має право на суб’єктивність, навіть коли його, окрім усього іншого, зачепила відсутність туалетного паперу у ватерклозеті. Зауважимо також, що жанрове визначення статті автором як «начебто роман-донос» грішить деякою метафоричністю, котра часто сприймається прямолінійно. Хочеться додати на захист позиції пані Світлани, що з почуттям відповідальності в неї усе гаразд. Для встановлення паритету поглядів публікуємо відповідь відомого літературознавця, заступника директора Інституту літератури НАН України Миколи Сулими.

Моя настільки спізніла реакція на статтю Світлани Матвієнко «Хто скаже МАУ наступного разу» пояснюється тим, що я дізнався про неї лише через десять днів після виходу газети «Дзеркало тижня», а також сум’яттям, здивуванням і в деякому сенсі навіть шоком. Спочатку вирішив не реагувати, залишити все сказане на совісті журналістки. Та все ж відгуки колег, їхнє обурення з приводу «начебто роману-доносу» змусили взятися за перо.

Слід віддати належне С.Матвієнко — жанром доносу вона володіє чудово. Чомусь згадався дивний учинок Павлика Морозова, що стався 70 років тому, та ще й у вересні... (Ось тільки не зовсім ясно, кому адресований цей «роман-донос», у чиє досьє він ляже?)

Те, що змогла побачити в Чернівцях С.Матвієнко, нагадує мені «Пародию на плохой детектив» Володимира Висоцького:

«Клуб на улице Нагорной
стал общественной уборной,

Наш родной Центральный рынок стал похож на грязный склад.

Искажённый микроплёнкой,
ГУМ стал маленькой избёнкой,

И уж вспомнить неприлично,
чем предстал театр МХАТ».

Та воно й не дивно, якщо журналістка обмежилася відвіданням однієї-двох секцій та ще інспектуванням WC.

Я був на тій секції, котру із таким захватом чорнить С.Матвієнко, і можу свідчити про упередженість, із якою вона оцінює прочитані на ній доповіді. Це називається застосуванням подвійних стандартів. С.Матвієнко вихваляє низку доповідей, підносячи їх як найвище досягнення літературознавчої думки, а я ж знаю, що, наприклад, доповідь Ростислава Семківа за півроку до Чернівців була вже один раз озвучена у маленькому німецькому містечку Люнебурзі (а навіщо аборигенам показувати щось нове?), що Григорій Грабович приїхав на V Конгрес МАУ, аби ще раз повторити те, що вже було опубліковано в його газеті «Критика» (маю на увазі статтю про те, що «Слово о полку Ігоревім» — підробка XVIII століття), що Катажина Котинська прочитала більш ніж скромну компаративістську доповідь...

Я не буду говорити про секцію, присвячену проблемам бароко, у роботі якої брав участь. Скажу про те, що досі згадую «круглий стіл», організований у рамках конгресу журналом «Кіно-театр». Там про сучасне молоде українське кіно говорили, можна сказати, юні кінознавці. Після їхніх прізвищ у дужках не стояли ні США, ні Польща, ні Канада, лише щира любов до нашого кіномистецтва, занепокоєння його сучасним станом наповняла їхні виступи, звучала тривога за нових талантів, які шукають можливості реалізувати свої проекти. Їхні доповіді були цілком професійні, сучісні, вони свідчили про ерудицію молодих кінознавців тощо. Та С.Матвієнко було не до них: вона була зайнята пошуками туалетного паперу.

С.Матвієнко, коли їй це вигідно, легко переходить із жанру доносу на жанр панегірика, дифірамба. Володіє вона і мистецтвом дипломатії. Свого часу журналістка промовчала, коли в її вузі «національній Поетесі» присуджували ступінь почесного доктора, а ось про Чернівці, від яких її наукова доля не залежить, можна говорити все, що завгодно, аж до знущань із приводу «звітного концерту Буковинського краю».

С.Матвієнко, як і слід справдешньому донощику, не гидує агентурними даними — від «американської колеги», від анонімних студентів столичного університету; із далекого минулого, так само, як і донос, запозичено і прийом «Я книги не читала, але я скажу». (Невикористаним залишився хіба що заклик розстрілювати всіх, хто не поділяє погляди Р.Барта, Ж.Дельоза, М.Фуко й інших марксистів, себто структуралістів.) Я їхав у тому злощасному автобусі, про який С.Матвієнко обурено розповідала її пуританськи налаштована американська колега, але пиятики там не було, і секцію вів гіпертонік, а не людина «напідпитку»... Бажання С.Матвієнко написати пасквіль, а не об’єктивний звіт про Конгрес МАУ, було, вочевидь, настільки сильним, що воно засліпило журналістку, і вона вже не помічала навколо себе нічого хорошого — от і постало все українське в «романі-доносі» викривленим, провінційним, примітивним.

Якщо виходити з оцінок того, що відбулося в Чернівцях у викладі С.Матвієнко, то ця зустріч україністів, користуючись футбольною термінологією, закінчилася поразкою з величезним рахунком. Голи престижу, дякувати Богу, забили Тамара Гундорова, Марко Павлишин, Катажина Котинська, Олександра Гнатюк, Ростислав Семків, Олена Галета, Віталій Чернецький, Олексій Толочко, Тарас Кознарський, Григорій Грабович (спасибі легіонерам, а так рахунок був би ще ганебнішим).

Не зовсім зрозуміло, навіщо тоді їхали в Чернівці учені з Франції, Німеччини, Італії, Ізраїлю, Японії, Росії, Румунії, Чехії, Словаччини й інших країн?..

На закінчення хочеться сказати, що поважна газета могла б розповісти широкому читачу про настільки представницький міжнародний форум об’єктивно, професійно і без такого явного скандального нальоту. Будемо сподіватися, що у «Дзеркала тижня» для висвітлення роботи наступного, шостого, конгресу знайдеться професіонал, який вирізняється як тверезістю суджень, так і почуттям відповідальності перед багатотисячною читацькою аудиторією газети.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво