Венеціанська бієнале: «за сбычу мечт!»

Український арт-десант розбурхав художнє життя Венеціанської бієнале-2009. Проект «Степи мрійників», який курирував особисто боксер Володимир Кличко, захопив увагу не тільки арт-критиків, а й світський бомонд, представлений мільйонерами і самою Наомі Кемпбелл.

Розкішні декорації не такої вже й стародавньої, а тому все ще прекрасної Венеції кожного дня наповнюються новими сюжетами. На тих самих сходах біля якогось каналу «з краєвидом на» сьогодні цілуються закохані, а завтра розпивають свою першу граппу туристи з рюкзаками. Місцеві жителі називають своє місто салоном. Але яким! Гроші і пафос — два головні складники дозвілля. Точніше сказати, його промоушена. У таких інтер’єрах, здається, має відбуватися все найпрекрасніше і високе за своїм духом. Пропагуватися мистецтво, наприклад...

Венеціанська бієнале-2009, яка відбувалася вже 53-й раз, під гаслом «Створюючи світи» гучною і яскравою юрмою заповнила знайомі декорації. З 4 червня сучасне мистецтво привернуло до себе пильну увагу — 77 національних експозицій представили широкий і суперечливий спектр «розуміння» сьогоденного мистецтва. Як це традиційно тут і буває, моменти національної ідентифікації вступали в протиріччя з художніми завданнями: що первинно для павільйону окремо взятої країни — стереотипна етника чи обличчя художника, проблематика сучасного художнього процесу чи красиве яскраве висловлювання про вічне — завжди питання. В такій самій полярності працює і сам конкурс бієнале: гостросоціальні меседжі і ліричні атмосферні естетські роботи, як кажуть (у боксерів), — різні вагові категорії. Про категорію українського павільйону під патронатом Пінчук Арт-цетру, що відчинив свої двері в старовинному палаццо 4 ж червня, про боксерів і... високі підбори — нижче, і тільки на емоціях.

На вході в палаццо Пападополі, де вдруге представлено офіційний український павільйон, відвідувачі потопали в білосніжному піску, з якого на Мурано видувають знамените скло. Особливо страждали пані на високих підборах (а от професіоналка Наомі Кемпбелл і босоніжки з черепашками, здається, підібрала спеціально). Хай як це старомодно, але жертвувати заради мистецтва, як і раніше, доводиться. Пісок розносили далі по верхніх залах, в яких лунала музика середньоазіатських степів, мерехтіли сенсорні кольорові вогні, ввижалася дівчина на роликах і жили своїм життям два дуже дивні механізми.

Простір сну в проекті «Степи мрій­ників», інспірованому комісаром Петром Дорошенком, вибудували україн­ський герой Ілля Чичкан і японський дизайнер (із своєю малою командою) Міхара Ясухіро. Основою концепту стала легенда про мандрівників, котрі підхопили естафету Марко Поло, — слідами знаменитого мандрівника (чий дім у Венеції, хоч він і не оригінальний, так люблять показувати екскурсоводи наївним туристам) через Україну до самого Японського моря йде власник палаццо Пападополі.

Іде п’ять років із братом, осягаючи не тільки красу євразійських просторів, а й вслухаючись у внутрішню мелодію. Цей сумний мінімалістичний саундтрек на сенсорному рівні — в інсталяції. Втім, як і кольоро-світлове рішення — гра матових кольорових лампочок, установлених на старовинних люстрах палаццо. Присутність і рух людей, а також їхню кількість відбиває ритм мерехтливих вогнів (схожий інтерактив із глядачем робили два роки тому мексиканці, зчитуючи пульс серця).

Розкіш і багатство палаццо художники у прямому сенсі відсунули в тінь. У напівтемних залах панує атмосфера барочного гіньйоля в стилі італійсь­ких хорорів Маріо Бава. Ще трохи, й за сукнею з перловим намистом (один із двох експонатів-механізмів), до якого планомірно рухається пензель із червоною фарбою, майне чиясь лиховісна тінь... Невловимий важкий оксамитний сон, стан простору і рефлексії його мешканців — ілюзорний продукт, що його, як слушно прокоментував Віктор Пінчук, котрий стоїть за всім цим, «не забрати, не продати».

Від себе додам: градус позитиву й почуття значимості українського павільйону на найголовнішому арт-показі був істотним.

І тут, звичайно, вже не до міркувань, до чого японці в українському павільйоні і чи є виразний спільний знаменник між Чичканом і Ясухіро? Як і не до оцінок арту в рідному павільйоні. Мистецтво промоушена все це затьмарює. Це можна розцінювати як частину проекту — нічого кримінального. Дорошенко, проводячи екскурс по палаццо, проголосив, що в такому просторі блукання й сну людині, як і міфічному мандрівникові Пападополі, має явитися справжня сутність — хто ти є?

У контексті бієнале, «хто ми» і «що ми» — те, що у всіх на слуху.

А от погуділи цього разу українці на славу. Пісок у павільйоні? Чому б і ні? Барабани «ДахаБраха» на Гранд-каналі під прибуття великосвітських гостей на вечірку — дуже гучно.

Реклама проекту в самісінькому серці того ж таки каналу — дуже дорого й збуджує цікавість. На ній — «наше все» боксер Кличко в новій іпостасі. Напис на величезному банері «Клич­ко — куратор». На цьому тлі навіть нахабна назва російської експозиції «Победа над будущим» видавалася дуже вже інтелігентною. Величезний плакат (таких на всю Венецію — тільки Sisley на Сан-Марко та годинник, здається Rolex) у центрі туризму на Гранд-каналі — це, по-перше, просто гарно. Золото в руках у боксера — перемога не тільки над майбутнім, а й над правилами заданого тону бієнале. Виконано, так би мовити, пластично. З реципієнтами «Є контакт!». Саме цей об’єкт української інсталяції й здивував. Нові ролі? Нові ми? Тут усе як уві сні, як у задзеркаллі, де художник може бути боксером і навпаки, а, наприклад, відомий кінорежисер — гуру медитації.

До чого тут останній? Дуже вже кортить відрефлексувати на те, як дружно вітчизняна делегація побачила в темряві виставки привид Девіда Лінча. Якщо автор нутряного саспенсу може виявитися доброзичливим медитатором, то чому б Кличку не перекваліфікуватися в арт-куратора? Чого лишень не примариться в довгій мандрівці до себе.