Велика цехова процесія - Культура - dt.ua

Велика цехова процесія

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

Це була найвеселіша за всю свою історію «Книжка року». Ніщо не віщувало таких веселощів, коли на с...

Це була найвеселіша за всю свою історію «Книжка року».

Ніщо не віщувало таких веселощів, коли на сцені Київського театру оперети, який недавно відсвяткував 70-річний ювілей, з’явилися респектабельні ведучі — всім відомі обличчя «Студії «1+1» Ольга Герасим’юк і Юрій Макаров. Усе могло пройти статечно-шляхетно, уторовано, як завжди, — якби не втрутився невидимий Голос зверху (достеменно як пан круп’є з телевізійного «Що? Де? Коли?»), повідомивши «плюсам», що вони все роблять не так. Він знав, як треба. Оскільки виявився не кимось, а режисером-постановником церемонії Сергієм Архипчуком. Кажуть, він пропонував узагалі провести «Книжку року» на Сінному ринку. Але і в Опереті знайшов де розгулятися.

І пішло-поїхало. На сцену то виносили не ті дипломи, то виходили не ті люди, то не вдавалося дочекатися запрошених. Музиканти чомусь відмовлялися грати зазначені у програмі п’єси, у кожному разі тоді, коли ведучі їх оголошували. А виконували, до речі, не якусь класику чи попсу, а дуже сучасну музику Володимира Рунчака, Івана Тараненка й інших просунутих композиторів. І нехай недосвідчене вухо з труднощами вловлювало якісну відмінність деяких творів від п’єси для гітаристів-початківців «Кроки по кладовищу» — зате можна було відчути себе естетом!

Макаров і Герасим’юк постійно відлучалися порадитися за лаштунки, після чого церемонія щоразу набувала кардинально іншого напряму. Зрештою ведучі махнули рукою на традиційну респектабельність акції, відверто віддавшись духу імпровізації та спонтанності. Слово честі, я готова повірити, що все так і було задумано. Знахідка режисера — як собачий гавкіт, під який вручали Гран-прі. Чому б і ні?

Я не іронізую, мені справді сподобалося. Та все ж у якийсь момент упіймала себе на думці: мені (і, гадаю, не тільки мені) хотілося б дочекатися від Всеукраїнської благодійної акції «Книжка року» чогось більшого, ніж те, чим вона сьогодні є. Того, що потенційно закладене в її ідеї, але ніяк не може реалізуватися. І критична маса нереалізованого рік у рік наростає.

Не торкатимуся власне результатів рейтингу: про них докладно написав у «ДТ» №9 (537) від 12.03.05 сам Костянтин Родик, головний редактор журналу «Книжник-review» і головний натхненник-організатор «Книжки року». І тим більше не збираюся їх оскаржувати: протиставляти власну суб’єктивну думку колективному вердикту експертів, серед яких і письменники, і критики, і літературознавці, було б із мого боку, як мінімум, нескромно. Та й приводу нинішнього року не дали: у кожному разі, в тому, що Гран-прі здобуде саме біографія Василя Стуса, викладена Дмитром Стусом, не сумнівався, здається, ніхто. Головний редактор видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн приймав вітання ще при вході.

Об’єктивність рейтингу доводить також те, що деякі його лідери регулярно стають і лауреатами Шевченківської премії (нинішнього року — Михайлина Коцюбинська за двотомник «Мої обрії» та Марія Матіос за роман «Солодка Даруся»). Згадую, рік-два тому пані Марія скаржилася на шпальтах якогось видання: «Книжка року» впритул мене не помічає, присуджуючи, в кращому разі, -надцяте місце...» Можна її привітати?

Стоп-стоп-стоп. Вручаючи дипломи в номінації «Красне письменство», традиційно найбільш інтригуючій (здогадуєтеся, чому?), експерт Юрій Чекан заявив, що принципово назве книжки-лауреати, починаючи не з автора, а з видавництва. «Книжка року» — видавничий рейтинг і, відповідно, видавниче свято. Письменників, мовляв, нагороджують в інших місцях... До речі, і справді ж нагороджують. Мені зовсім не прикро за письменників. Але...

Корпоративні, цехові нагороди існують у будь-який фаховій сфері. Премії своїм героям вручають міліціонери й залізничники, вчителі та бібліотекарі, працівники торгівлі або пошти. Все це потрібно і похвально, однак навряд чи претендує на якийсь резонанс за межами цеху. А ось «Оскар» магнітом притягує увагу широкої світової громадськості. І «Букер» — хай не такої широкої, але теж притягує! І навіть певною мірою (тільки не смійтеся) та ж таки Шевченківська премія...

Якщо «Книжка року» піде найлегшим шляхом, позиціюючи себе як церемонію нагородження найкращих у видавничому цеху, і тільки, — розраховувати на соціальну значимість їй не варто. На жаль, за такої розстановки акцентів акція ризикує знецінитися і в очах самих видавців. Занадто помітною стала відсутність на цьогорічній церемонії Івана Малковича: якщо сам не зміг прийти з поважних причин, то надіслав би когось зі співробітників! Може, панові Івану прикро, що, за версією рейтингу, він уже не є безумовним лідером серед видавців дитячих книжок — але ж конкуренція, за ідеєю, тільки підвищує цінність нагороди. Чи не так?..

Уже шосте проведення «Книжки року» дедалі переконливіше доводить: в Україні існують професійні видавництва, які випускають якісні книги. І навіть цікаві! Припустимо. Заминка відбувається на наступному етапі: шляху цих книжок до читача. Тема окрема, багатоаспектна і болюча. І «Книжка року» (гадаю, її організатори чудово це розуміють) просто не має права залишатися осторонь. Інакше вручення книжкових «слонів» остаточно перетвориться на велику цехову процесію, покликану демонструвати досягнення галузі, але по-справжньому цікаву тільки своїм.

Першими кроками в потрібному напрямку «до назовні» можна вважати Київську міжнародну книжкову виставку-ярмарок, яка пройшла в рамках VII Європейської конференції міністрів інформації тоді ж, що й «Книжка року» (правда, на протилежному березі Дніпра, що робило зв’язок між двома подіями не дуже очевидним, та й широкі читацькі маси до Лівого берега навряд чи добралися). Лауреатські стрічки, які прикрасять у книгарнях обкладинки переможців рейтингу (мені як потенційному покупцю хотілося б бачити їх якомога яскравішими... ну, не помаранчевими, а все ж!) і, за ідеєю, мають сприяти активнішим продажам. Чи спрацює ця технологія в наших реаліях?

Хотілося б, щоб спрацювала. Хотілося б, щоб «Книжка року» справді стала нашим «Оскаром» чи хоча б «Букером». І не хотілося б — у цьому контексті — згадувати, що робить цю акцію, по суті, невеличка команда ентузіастів: тісний колектив «Книжника-review» на чолі з Костянтином Родиком і Центр рейтингових досліджень «Еліт-профі» Галини Родіної. І сам Сергій Архипчук, і Ольга Герасим’юк із Юрієм Макаровим брали участь у церемонії, за словами постановника, «із солідарності». Не те щоб занадто часто, але з відчутним надривом повторювалися слова вдячності на адресу єдиного мецената «Книжки року» Анатолія Толстоухова... І якось уже дуже тривожно прозвучали у фіналі церемонії слова пані Галини, що тільки час покаже, чи потрібне комусь те, що вони роблять.

То, може, це була найсумніша за всю свою історію «Книжка року»?

Але, так чи інакше, під фанфари чи собачий гавкіт, премії головного книжкового рейтингу країни було вручено. Ведучі до кінця зберегли на обличчях телевізійні усмішки, і, якби на сцені зірвався софіт, ми б не засумнівалися, що це така режисерська знахідка Архипчука. Але софіти в Київській опереті тримаються міцно; це тішить. Тішать і обіцянки нового (і першого) партнера «Книжки року» від влади, першого заступника голови Комітету з питань телебачення та радіомовлення Василя Шевченка: за його словами, з наступного року акція стане справді загальнонаціональною. Цікаво, що конкретно він мав на увазі? Доживемо.

На цій оптимістичній ноті... хоча ні, жаль закінчувати. Було ще багато цікавого.

Другом «Книжки року» чомусь відрекомендувався «народний бард» Тризубий Стас, який виник на сцені під кінець церемонії (з морально застарілою «Піснею про яйця» і ще чимось, від чого тхнуло соромітництвом); мимоволі згадався епізод із «Собачого серця»: «Він усе ще танцює?» — «Танцює, професоре...»

Зате щиро тішить поява на обкладинці щорічного збірника «Український best» репродукції з картини Сергія Пояркова. Теж дуже одіозна особа, і фанатіти від його творчості, як на мене, вже не заведено в пристойному товаристві.

Однак одне незаперечно: в цієї людини феноменальне чуття на успіх і удачу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво