ВЕЛИКА СКІФІЯ—УКРАЇНА ЯК ЄВРОПЕЙСЬКА КРАЇНА

Постійно cтежу за інтернетівськими випусками «Дзеркала тижня», використовуючи комп’ютерні можливості для порівняльно-аналітичного погляду на опубліковані матеріали. Після публікації М.Метьолкіна «Археологія «чорна» і «біла»» (№23) вирішив, що час включитися в дискусію.

Я належу до тієї «меншості», яка, за переконаннями Віктора Лопатіна, автора статті «Зовсім не та історія» (№5), перебуває «в полоні національної парадигми», однак ніякого комплексу меншовартості — ні людської, ні історичної — за приналежність до «колишньої колонії, яка триста років була в ярмі і в якої окрадена історія», не відчуваю. Перш за все тому, що для оцінок з погляду всесвітньої історії чи навіть тільки історії Європи та її народів це надто вузькі хронологічні рамки. Мало не кожен європейський народ може згадати 200—300-літній (у кращому разі — коротший) схожий період.

Тим паче не збираюся відгороджуватися від західної цивілізації в пориві самовиправдання щодо різних побутових та політичних аберацій «іншим типом цивілізації чи культурно-історичним типом, приміром євразійським, східноєвропейським, східнослов’янським», як це робить у статті «Так, скіфи — ми» (№8) Вадим Новиков, беззастережно підводячи український народ під Бердяєвський постулат про народ російський як «не чисто європейський і не чисто азіатський».

Обидва названих автори, наскільки можна судити з текстів, носії російських культурологічних схем, які вони прикладають до українського сьогодення і до минулого, супроводжуючи його присвійним займенником «наше». Виправдання обраній методиці В. Лопатін шукає у твердженні, що в «українській культурі з цього питання немає великої філософської літератури» — жодним словом не згадуючи ні «Самостійної України» М. Міхновського (1900), ні праці С. Рудницького «Чому ми хочемо самостійної України» (1916), ні «Призначення України» Ю.Липи (1938), ні найновішого дослідження доктора філософських наук В. Крисаченка і О. Мостяєва «Україна: природа і люди» (2000), в якому на філософському рівні проаналізовано всі існуючі геополітичні доктрини саме щодо України. Наявне, правда, невиразне усвідомлення, що «відокремлювати себе від європейців погодяться не всі українці». О’кей, я серед тих, хто ніколи з цим не погодиться, і далі доведу чому.

Шановні автори зараховують себе до «нашої політичної нації» або до «більшої частини суспільства» країни, писана історія якої їм не подобається, між іншим і тому, що в ній більше відзначаються поразки, ніж перемоги. Час, на думку В.Новикова, перейти від неприємної йому формули «Геть від Москви» до спокійного «академічного русла», щоб стали загальновідомими якісь надихаючі події, роки, окрім 1991-го і Дня незалежності, відколи «маємо те, що маємо». Наприклад, за «збирання територій — хай і в рамках колишньої імперії» у новій «конструктивній історії», неспотвореній «синдромом скривдженої історичної пам’яті», слід би відновити щире спасибі батькові народів Сталіну за Західну Україну і Бессарабію та Хрущову за подарований Крим, не кажучи вже за Новоросію і князя Потьомкіна, якщо я правильно зрозумів думку.

І все ж деяке раціональне зерно в заклику відійти від «історії поразок» чи «надривного ряду» є. Мені як автору монографії «Велика Скіфія-Оукраїна» (К., 2001. — 432 с.) це дає привід ознайомити читачів із власними історичними поглядами. Як і В. Новиков, я скептично ставлюсь до твердження, що «віковічна традиція державотворення» на українських землях існувала від «могутньої держави Аскольда» (така теза справді присутня в багатьох виданнях з історії України), проте з інших міркувань — на мою думку, це надто мілко в хронологічному плані.

За роки незалежності у науковий обіг повернулася історіографічна концепція М. Грушевського «України-Руси», в межах якої достатньо повно і чітко роз’яснено те, «що ж було тут у сенсі території, державності й національної свідомості до XVII століття» і в чому полягали проблеми Б. Хмельницького, І. Виговського та І. Мазепи. Початки українства Грушевський виводить принаймні з доби слов‘яно-антського розселення і утворення літописних племен дулібів, волинян, бужан, полян, сіверян, уличів, тиверців і хорват білих, тобто з часу, до якого дотягують міфологічні засновники держави і її столиці Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, прославлені вже у двох київських пам’ятках.

Цю концепцію було створено під впливом конкретно-історичної ситуації кінця ХІХ — початку ХХ століття, і вона продовжує відігравати позитивну роль у науковій боротьбі за культурну спадщину Київської держави. Але з часу смерті видатного вченого-історика українські археологи нагромадили величезний матеріал, який незрівнянно поглибив і розширив знання стародавнього (античного) та ранньосередньовічного періодів, не кажучи вже про перед-, прото- чи праісторію України. Все це закономірно підвело до необхідності зміни історичної парадигми з «Історії України-Руси» на «Історію Великої Скіфії—України».

Даремно нарікає В. Новиков, що О. Шпенглер у «Занепаді Європи» на початку ХХ століття не згадав «нашу культуру», маючи, як завжди, на увазі «всю тодішню Росію». Що стосується України, то батько європейської історії Геродот описав її найдокладнішим чином у IV книзі «Мельпомена» своєї «Історії», більше відомої у науковому світі як «Скіфський логос», і жодна інша країна континенту, зрозуміло, окрім Греції, не може цим похвалитися. Скажімо, «Записки про галльську війну» Юлія Цезаря (що стосуються кельтської доби в історії Франції) були написані чотирма, а «Германія» Таціта аж п’ятьма з половиною століттями пізніше.

І коли порушувати філософське питання про початок української історії та визначення геополітичного становища України і її місця в Європі, то не зайве згадати й теорію «осьового часу» видатного німецького філософа ХХ ст. Карла Ясперса, який у ґрунтовній праці «Витоки історії та її мета» (1948) чітко показав, що приблизно з VII, а особливо бурхливо з V і до ІІ ст. до н.е., на просторах географічної Євразії, від Китаю й Індії до Середземномор’я, майже водночас відбувся щонайрізкіший поворот всесвітньої історії, почалося піднесення всіх культур і наук, власне кажучи — становлення сучасної людини. У цей гігантський цивілізаційний процес була втягнута і циркумпонтійська зона від Балкан і до Кавказу, охоплюючи основну територію України (степ та лісостеп). Його результатом було формування стабільних геополітичних територій: на західному березі Понту — Фракії (нинішньої Болгарії), на північному від Істру (Дунаю) до Танаїсу (Дону) — Великої Скіфії (України), на східному — Іберії (Грузії).

Утворення і розквіт Великої Скіфії припадають якраз на VII—IV ст. до н.е. і повністю синхронні з класичним періодом в історії Еллади та царським періодом Римської держави, отже хронологічно щонайтісніше пов’язані з початками європейської історії. Географічно ж північно-припонтійська країна була частиною Європи «за визначенням». Поділ на материки, і особливо питання їх розмірів, за життя Геродота в V ст. до н.е. ще дискутувалися, але кордон між Європою та Азією по Танаїсу (Дону) усталився на весь античний час. Країнотворною рікою у Скіфії—Україні завжди був Дніпро (Борисфен), одна з найбільших річок Європи. Античне і середньовічне минуле розгорталось по обидва його береги. Навіть коли М. Міхновський висунув гасло «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж до Кавказу», то він керувався не теоретичним євразійством, а гарячим бажанням бачити в складі України козацьку Кубань. Але тисячоліттями усталені закони геополітики і тут виявилися сильнішими — Мала Скіфія (Крим), як одвічна скіфська територія, залишилася з Великою Скіфією (Україною), а майбутнє Кубані пов’язане з долею всього Північного Кавказу.

Коли Бердяєв, якого цитує В. Новиков, каже, що «Росія є ціла частина світу, величезний Східно-Захід, вона з’єднує два світи. І завжди в російській душі боролися два початки, східний і західний», — то він мало чим відходить від колишнього стану душі британської, коли вона носилася з відомою формулою, за якою, «в Британській імперії ніколи не заходить сонце», і все це видавалось за глибоку «філософію» — до пори до часу. А українській душі, скажіть, будь ласка, навіщо себе манити такими пустопорожніми сентенціями?

Розробляючи принципи побудови майбутнього «Комп’ютерного атласу історії України» та методи територіального моделювання, мені довелося зайнятися виявленням реальних просторових алгоритмів для картографічного відтворення історичних процесів у динаміці. Такий підхід об’єктивно змусив відмовитись від традиції російської історіографії все починати з держави і від традиції української — з народу і трансформувати відому тріаду в таку послідовність: країна — народ (народи) — держава. Звичайний алгоритм розширення з ядра в експансіоністський період та звуження в часи занепаду і розпаду (наприклад, від невеликого бейлика Османа до величезної Османської імперії на трьох континентах і до нинішньої євроазіатської Туреччини; аналогічно з Іваном Калитою і Московським князівством), зводив світову історію до списку імперій. Тільки в окремі періоди, як, скажімо, Київської держави з ХІ по ХІІІ століття, він діяв і в нас. Але виявляється, що впродовж хронологічного періоду у 2700 років глибинним алгоритмом української історії є утримання або відновлення цілісності території країни, яка ще в античний час стала невід’ємною частиною світу стародавніх цивілізацій. Алгоритм цей властивий і іншим країнам навколо Чорного моря: крім уже названих — Дакії (держави Буребісти і Децебала), на місці якої нині сусідня Румунія, з небуття виринула навіть слов’янізована (як і Скіфія) Македонія, проти назви якої так довго боролась в ООН Греція, оберігаючи пам’ять про Александра Македонського. До речі, саме його батько Філіпп ІІ спричинився до занепаду Великої Скіфії, перемігши в бою скіфів на чолі з престарілим, майже столітнім царем Атеєм. Історичною усмішкою є те, що саме Україну і Македонію одночасно було прийнято до Ради Європи, і вони й тепер мають тісні стосунки, аж до військових.

З усього цього можна зробити висновок, що територіальна сталість — одна з найголовніших характеристик світопорядку, а використання добре відомих історичних назв як фірмових знаків сприяє престижеві, доброму іміджу та розпізнаванню на міжнародному рівні сучасних держав і народів. В нашому випадку ці імена повинні рекламуватися не тільки фестивалем «Золотий Скіф» чи пивом «Сармат», а й на науковому, дипломатичному і туристичному рівнях.

У неперервному рухові української історії виділяються чотири періоди, які на основі територіальної спадкоємності утворюють зв’язану проміжними етапами послідовність. Початковий, як уже було сказано, — це Велика Скіфія, поліетнічна за складом населення, синкретична за віруваннями, але об’єднана спільною долею і єдиною скіфською культурою країна. Ретельне дослідження праці Геродота з використанням досягнень археологів дало можливість відтворити її географічну карту, окреслити зовнішні кордони, ідентифікувати важливі топографічні орієнтири.

Західний кордон, починаючись від Чорного моря на межі з Фракією, йшов нинішнім озером Синім, далі неіснуючим нині гирлом Дунаю (залишок — р. Таїця), потім течією Дунаю до сучасної румунської р. Арджеш (трохи західніше Бухареста), далі, охоплюючи степи, попід Карпатами на схід і північ вздовж р. Сірет (Серет) до Буковини, потім по однойменній р. Серет на Тернопільщині до гір Вороняків (чорноморсько-балтійського вододілу) на Волині. Звідти починався північний кордон, який проходив приблизно по межі лісостепу і лісу на Правобережжі до гирла р. Ірпеня вище Києва, а на Лівобережжі — на схід до Слобожанського вододілу, захоплюючи середню частину Сейму, до витоків його, Псла, Ворскли, Сіверського Дінця і Осколу (колишня Слобожанщина, тепер — Білгородська область, заселена переважно українцями).

Південний кордон від гирла Дунаю йшов Лукомор’ям до Дніпра і далі продовжувався до мису Сарича, де й сьогодні фіксується найпівденніша точка Скіфії-України. Рівень Чорного моря в часи Геродота був на 5 м нижчий за нинішній, Сивашу не існувало, Меотида (Азовське море) вважалась прісноводним лиманом, а нинішній Крим не виділявся у півострів і був просто крайньою частиною європейського материка, який відокремлювався від азіатського Боспором Кіммерійським (Керченською протокою). Лінія м. Сарич (Баранячий лоб) та м. Карамбіс на південному (нині турецькому) березі ділила Понт Евксинський на два моря — західне і східне. Тому з виступу Таврійських гір, м. Сарича починався східний кордон Скіфії, спочатку приморський, потім через Меотиду до гирла Танаїсу (Дону), далі його течією до Цимлянського броду, а звідти вододілом між Танаїсом Скіфським (Сіверським Дінцем) і Танаїсом Сарматським (Доном), фактично по межі нинішньої Луганщини та Воронежчини до вже вказаного Слобожанського вододілу, де й змикався з північним.

Як бачимо, в основному це територія степу і лісостепу нинішньої України.

Як тільки Римська імперія охопила більшу частину Західної Європи і просунулась у її центр та на схід, перетворивши Паннонію і Дакію на власні провінції, та закріпилась на північному березі Понту, в тому числі у Тавриді в грецьких полісах, в період з ІІ до V ст. н.е. почалося друге піднесення Скіфії, за римською термінологією — Європейської Сарматії, і в тих самих кордонах. Була вона тоді також поліетнічна і синкретична, але досягла високого рівня інтеграції, виявом чого була яскрава Черняхівська археологічна культура. У степовій Тавриді і Нижньому Подніпров’ї (на Запоріжжі) в цей час ще досить сильними залишались культурні традиції Малої Скіфії.

Микола Метьолкін пише про розграбування в Криму готських могильників; що лише орлиноголова поясна готська пряжка коштує близько двох тисяч доларів. У злодіїв сумління, як відомо, нема, але десь у думках виправдання типу «однак усе це чуже і не наше», мабуть, живе. Тоді чому ж усерйоз не подивитися на прихід готів у Причорномор’я не з традиційної позиції «ми, брати-слов’яни, вже тоді готам давали відсіч», а з точки зору інтегральної ранньосередньовічної європейської історії (та провести наукові розкопки на міжнародному рівні, поки ще не зовсім пізно). Бо ж її найважливіший етап — період Великого переселення народів — розпочався саме з території Скіфії (Європейської Сарматії) — і навряд чи якийсь солідний європейський вчений-історик може оминути цей факт.

Широке розселення антів і слов’ян у VI—VIII століттях на певний час розмило контури стародавньої геополітичної структури. В результаті князівський період, попри багато ознак ірано-слов’янського симбіозу, явним виявом чого був склад пантеону богів Володимира Великого (наявність серед них іранських Хорса і Сімаргла), а також традиційні тісні зв’язки з Кубанню, Тавридою і Подунав’ям на півдні (візантійські джерела навіть іменують князя Святослава тавроскіфом), не може бути номінований як третій щодо Скіфії, оскільки територіально Київська держава аж надто далеко відсунула свої кордони на північ від колишніх скіфських, тобто виходила за межі скіфської територіальної моделі. Грецька назва «Великая Скуфь», судячи з повідомлення Нестора, стосується тільки південної частини держави, тобто нинішньої України, і згадується у зв’язку з розселенням уличів у Причорномор’ї від Дніпра і до Дунаю.

Тільки запорожці, як справжні степовики, в кінці XV — на початку XVI століття втретє розпочали процес відродження власне Скіфії — Козацької (Сарматської) України з центрами у Нижньому і Середньому Подніпров’ї. Характерно, що Запорозькі Січі розміщувались на священній землі Герри і поблизу давньої столиці Великої Скіфії в Кам’янці-Дніпровській, а гетьманська столиця Чигирин — у землях скіфів-орачів. Козацька духовна культура, що склалась в умовах військової демократії, з глибоким пошануванням і оспівуванням величних степових могил, пошуками військової слави, дуже близька за своїм характером до скіфської. Козацький Ренесанс здійснювався і в боротьбі, і в союзі з Кримом уже як середньовічною тінню Малої Скіфії.

З кінцем XVIII століття цей процес припиняється. Обидві колишні Скіфії, і Велика, і Мала, не в останню чергу з причини взаємної боротьби, на два століття знову зникають за імперською завісою у всесвітньому історичному театрі. Але терміни «Скіфія» і «Сарматія» в добу Відродження, на хвилі глибокої цікавості і поваги до античності, широко вживалися в усій Європі щодо українських земель (включно з кримськими), у тому числі козацькими літописцями, і лише на початку ХІХ століття вони були витіснені з ужитку.

Нарешті, минуле століття завершилось появою в 1991 році на географічних мапах світу вчетверте великої причорноморської країни під назвою Україна в межах, які в основному збігаються з прадавніми кордонами Великої Скіфії, включно з Малою Скіфією — Кримом.

Виділення цих періодів доповнює усталену зараз тричленну схему українського державотворення протягом останнього тисячоліття (князівський період, козаччина та відновлення державності в ХХ столітті), бо проявляється на значно довшій хронологічній послідовності і на основі об’єктивного територіального принципу. Такий підхід утверджує історичні права України на існування, спираючись на тритисячолітню традицію, і не залишає місця євразійським ілюзіям. Скіфсько-українська геополітична концепція є переосмисленням концепції «чорноморської», яку свого часу розробив Юрій Липа, базуючись на спадщині Боспорського царства, і з якою, на жаль, не обізнаний В. Лопатін.

Привернення інтересу до Великої Скіфії, на мою думку, сприятиме утвердженню в історичній свідомості жителів різних регіонів України відчуття причетності до її величі й значимості у світовому контексті, гордості за свою Батьківщину, до чого, сподіваюся, прагнуть і В. Лопатін та В. Новиков. Сприймаючи критику останнього щодо апології поразок і необхідності вшановувати перемоги, додам — з чого треба, на мою думку, починати.

Геродот, пишучи першу всесвітню історію, з величезною пошаною ставився до Скіфії і до скіфів, які, завдяки застосованій ним тактиці випаленої землі, перемогли чисельно значно більшого ворога — перське військо Дарія. Перебуваючи в Ольвії, він спеціально поїхав у священну місцевість Екзампай, щоб на власні очі побачити скіфське диво — великий Священний соборний казан, встановлений там царем Аріантом. Цей казан було виготовлено з наконечників скіфських стріл, принесених за наказом царя кожним скіфом. Таким щонайоригінальнішим чином було проведено перший перепис війська і населення Скіфії. Але не тільки.

Скіфський казан Геродот порівнює з грецьким кратером, встановленим еллінами «на честь богів» у гирлі Понту Евксинського поблизу м. Візантії після перемоги над персами у Дельфах, священному центрі всієї Еллади. Тобто в обох випадках ідеться про пам’ятники Перемоги, причому над одним і тим самим ворогом. З великого ритуального казана скіфи пили спеціально приготовлене «вино слави».

Крім того, цар Аріант своїм першим наказом — кожному скіфу здати по наконечнику стріли — фактично виставив «громадянський», а не племінний, ценз для незвичайного перепису (це до поняття про коріння політичної нації в Україні), а другим — виготовити з них постійну пам’ятку — надав їй соборного характеру — символу державної єдності.

Геродот каже, що «царі скіфів, щойно почули слово «неволя», страшенно розлютилися», і цитує горді слова скіфського царя Ідантірса «Моїми володарями я вважаю лише Зевса [Папая], мого предка, та Гестію [Табіті], владичицю скіфів». Соборний казан, на думку царя Аріанта, мав втілювати ідею незалежності Великої Скіфії і був не тільки пам’ятником Перемозі, а й пам’ятником Незалежності.

Гадаю, годі й придумати кращий символ перемог України та її незалежності. Час замислитися над відродженням цієї унікальної пам’ятки і утворенням у місцевості Екзампай, на межі Кіровоградщини та Миколаївщини, спеціального національного парку. Певний, що за скіфським «вином слави» з великого Священного соборного казана негайно вишикується черга, у тому числі туристів з усієї Європи.