Велич, віддана за пучок моркви - Культура - dt.ua

Велич, віддана за пучок моркви

14 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-21 січня

Так сталося, що виникнувши років зо три тому, ідея поставити п’єсу Іржи Губача «Корсиканка» втілилася 26 грудня 2004 р...

Так сталося, що виникнувши років зо три тому, ідея поставити п’єсу Іржи Губача «Корсиканка» втілилася 26 грудня 2004 р. в Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки прем’єрою «Napoleon і корсиканка». Може, тому сентенції цієї драматургії, будучи досить актуальними й у минулі часи, зараз сприймалися з особливою гостротою.

А починалося все з напою. Названого — коньяк «Наполеон». Знав би знаменитий Бонапарт, що цей напій заживе такої слави, порадів би. Але в сценічній версії він про це знає і навіть пишається. Звісно, розповідь про виникнення назви відомого коньяку — не головна в цій історії. П’єсу «Корсиканка» можна назвати притчею про владу, про відповідальність людини, владою наділеної. Не сухо-дидактично і не менторсько-моралізаторно розказано цю притчу. Повідано її винахідливо, яскраво, на прикладі життя «людини неповторної, дивовижної долі, котра назавжди збереглася в пам’яті поколінь». Сюжет історичного анекдоту, покладеного в основу п’єси, придуманий чеським автором (переклад Г.Дунди) настільки переконливо, що в його правдоподібність віриш. І фантазія Губача підстьобує політ власної фантазії.

Дія спектаклю відбувається на острові Святої Єлени за два роки до смерті французького імператора, котрий перетворився тут із владаря світу на безправного та хворого в’язня. Місце, де доводиться доживати останні місяці колишньому власнику сотень палаців, більш ніж прозаїчне, це стайня. Стилізований інтер’єр такого собі «результату всесвітніх завоювань» відтворено у сценографії Давидом Боровським. Слава цього визнаного театрального художника давала підстави очікувати цікавого образного вирішення сценічного простору, метафоричного, який переконливо підтримував момент притчевості драматургії. У конструкції ж, яка зробила сцену замкнутим простором із майже реальними стійлами для коней та розсипаним сіном, горищем, столом і єдиним кріслом, не вловлювалася оригінальна ідея сценографічного образу. Хіба що вікно, присутнє в цьому помешканні, несло в собі певний присмак образу. Воно сприймалося як бажання вирватися з несправедливого ув’язнення, можливість погляду у світ, на свободу, у минуле, у вічність, — недарма до нього увесь час прикутий погляд Наполеона. Статичність і безваріантність образності сценографії певною мірою погасила режисерську фантазію постановника Михайла Рєзніковича. Можливість існування акторів лише в одній площині, використання одних і тих же виходів і входів позбавило мізансцену бажаного розмаїття та винахідливості, змусило акторів повторюватися в знайдених прийомах.

М.Рєзнікович, у властивій йому манері психологічного театру, зосереджується на внутрішній розробці характерів. Попри присутність інших персонажів (Бертран — Б.Вознюк, Гурго — С.Озіряний, Попплтон — І.Бондаренко, Губернатор — А.Хорошко, Кухар — С.Москвін), спектакль вибудувався як дует Наполеона (Давид Бабаєв) і Жозефіни (Тетяна Назарова). Це емоційний поєдинок протиріч, поглядів, переконань, поєдинок станів. Образ Жозефіни сприймається як втілення ідеї народу, Наполеона — ідеї влади. Чудові тексти давали можливість глядачу насолодитися їхньою гостротою, гумором, афористичністю. Особливо чуйно відгукувався зал на висловлювання Наполеона, наприклад, про поливання брудом уряду, а потім випрошування у нього посад — про те, що «народ треба вести за собою залізною рукою в оксамитовій рукавичці» і що «у політиці абсурдність не є перешкодою» для досягнення бажаних цілей, що вже казати про впевненість у тому, ніби народу нічим більше займатися, як докопуватися до правди.

В акторському дуеті Наполеон — Жозефіна — видно мазки почуттів простолюдинки та царственої особи, турботливої матері та примхливої дитини, іронічної, проникливої насмішниці та чоловіка, який здається, але не переможений. Жозефіна — темпераментна, відчайдушна, що йде напролом. Акторка демонструє характер героїні в розвитку. Ось обережно спускається вона з горища, рішуча, втім, у своєму бажанні знайти Наполеона. Ставлення до нього, незнайомого, однозначно-негативне, і бажання присутнє тільки одне — забрати гроші. Чоловік її віддав життя за імператора, четверо синів названо на честь Наполеона. Гей-но, час віддавати борги, Бонапарте! Але після з’ясовування, що вони земляки, в інтонаціях Жозефіни з’являються теплі нотки, вона бачить перед собою не всемогутнього імператора, не корсиканське чудовисько, а корсиканського бранця. І наданий їй чин генерала дає право наводити в цій стайні порядки на власний розсуд. З її легкої руки, парадний мундир імператора поблискуючи золотими гудзиками, стає городнім опудалом, котре відганяє птахів, які не дають рости чудовій моркві, необхідній для здоров’я Наполеона. Другим планом звучать підтексти про істинні й удавані цінності, про відповідальність за дані обіцянки, про пісню, котру співають на батьківщині і здатну об’єднувати зовсім різних людей. Символічними стають ніжність, жертовність і великодушність Жозефіни.

Такий персонаж як Наполеон — мрія будь-якого артиста. Д.Бабаєв не домагається точної портретної подібності, це не так уже важливо, актор розбирається з психологією, особливостями характеру. На острові Святої Єлени вже не той Бонапарт, перед яким тремтів увесь світ. Змінилася поведінка, змінився зовнішній образ. Він став стриманим, замисленим, обтяженим. Зникла колишня різкість, хоча сплески непохитної волі нагадують про себе, і в погляді Наполеона—Бабаєва часом спалахує колишня напористість, самовпевненість, а крик і понині може налякати своєю силою. Бабаєв грає лише відблиски колишньої слави, котра збереглася в імператорі, мудра іронія допомагає йому справлятися з трагічною, нещадною неминучістю. І як символічно виглядає він у подобі лаврового вінка, сплетеного... із соломи. Й дедалі відчуженішим стає його погляд у вікно, за котрим свобода. І нічого вже не потрібно, прийшло розуміння чогось найважливішого. Куди ділася велич, лише накинута на плечі стара похідна шинель, а в знаменитому трикутному капелюсі Жозефіна переносить моркву!

У другій дії в тканину театру переживання М.Рєзнікович вносить елементи театру вистави. Виконанням вставних музичних зонгів (композитор Юрій Шевченко, вірші Юлії Богданової, Анатолія Навроцького, Андрія Дементьєва) актори відстороняються від своїх героїв, немов із власних позицій реагують на ситуації, емоційно їх відіграють, у брехтівській манері коментують, перекидають «місток життя, вузенький і хиткий» із того часу в сучасність.

Стрімким наближенням до сьогодення стає фінал спектаклю, де, вийшовши з образів своїх історичних героїв, Т.Назарова та Д.Бабаєв живцем виконують пісні Едіт Піаф і Джо Дассена. Але це немов з іншої вистави чи для іншої вистави. Перед цим вийшла гарна фінальна крапка. Вони залишилися такими переконливими, Жозефіна — у своєму виході із впевненістю в правильності зроблених вчинків і Наполеон — зумівши порівняти ціну влади та справжніх людських стосунків, завмерлий в останньому прощальному доторку до французького прапора і погляді в те саме вікно. Так історія знайшла своє завершення в шуканому, можливому все ж, примиренні. На такому дзвінкому закінченні, здається, притча значно пронизливіше проявила б свій вищий сенс.

А може, п’єса Іржи Губача просто про нездійснене кохання звичайних чоловіка та жінки. І ось такою, співзвучною моменту нашої історії притчею вона видалася, тому що день прем’єри був особливий?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво