Вечірнє світло - Культура - dt.ua

Вечірнє світло

17 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-24 листопада

Київські гастролі театру «Современник» цього тижня реанімували біля фасаду Театру ім. Івана Франка запитання, яке давно кануло в Лету: «Чи немає зайвого квиточка?» Чотири вечори поспіль — аншлаги...

Київські гастролі театру «Современник» цього тижня реанімували біля фасаду Театру ім. Івана Франка запитання, яке давно кануло в Лету: «Чи немає зайвого квиточка?» Чотири вечори поспіль — аншлаги. Театр Галини Волчек у свій ювілейний, 50-й, сезон презентував в українській столиці прем’єрну виставу «П’ять вечорів» за легендарною п’єсою Олександра Воло-діна. Саме ця постановка і викликала бажання не рецензувати її чи «оглядати» у якомусь світсько-публіцистичному стилі (у вистави й так багата московська преса), а вибухнути певним приватним монологом — на задану тему.

«П’ять вечорів» Олександра Огарьова і Галини Волчек ніколи не візьмуть на фестиваль NET (новий експериментальний театр). Або ZET — заморочений ексклюзивний театр (якщо таке організують). Його б із радістю взяли на фестиваль DET — добрий емоційний театр. Але такий захід ні в них, ні в нас поки що не передбачається.

«П’ять вечорів» у «Современнике» дивитися нервово небезпечно — відразу хочеться відродити Радянський Союз (жарт) і зробити всіх людей щасливими: розрадити нещасливих, дати притулок бездомним. А заразом змахнути скупу чоловічу сльозу, оскільки у фіналі героїня Олени Яковлєвої промовляє «Тільки б не було війни» особистісно, інтимно — звісно, без громадянського пафосу. «Тільки б не було війни...» — у наших душах, у мізках, у будинках, у наших долях...

От із цієї емоційно-почуттєвої причини «П’ять вечорів» і не візьмуть на іншу театральну «територію». І не треба дивуватися, якщо після першої дії у дверях раптом промайне лисина рецензента-втікача, котрий сприймає інший театр — деструктивний (так званий чорний), — це вже питання смаку. Адже територія «П’яти вечорів» — простір ностальгії.

Як ставитися до старої маминої сукні у громіздкій шафі? Спалити, продати, розірвати? Нізащо — хочеться просто доторкнутися до старої тканини. Як розвіяти запах давніх підшивок — часописів, газет, які десятиліттями зберігаються на наших найдальших антресолях? А неможливо — пахощі пам’яті.

«П’ять вечорів» — та ж таки сукня і те ж таке повітря. І воно не скоро вивітриться.

П’єсу Володіна поставили в «Современнике» скромно, просто, строго — як класику російської драматургії ХХ століття. Театр не вдається до жодних сильнодіючих сценічних фокусів і довіряє тільки історії Володіна. А він не обдурить, бо ж сама історія багато в чому про нього ж... Минуле з «П’яти вечорів» приходить на один вечір у наше сьогодення ходою легкою й боязкою, не залишаючи брудних слідів на паркеті, а тільки відгомін елегійних спогадів: «Чи то пристрасті стихли, чи то не було пристрастей. Загубилися в цьому вихорі і зникли безвісти — люди старих повістей...»

Володінська п’єса в інтерпретації «Современника» — у грі Олени Яковлєвої, Сергія Гармаша, Валерія Шальних, Лілії Азаркіної, молодих акторів, у сценоформленні Наталії Дмитрієвої (вулиця, ліхтар, ковзанка, будинок без стін, односпальні ліжка, двері) — із подихом легким. В усьому задушевним. Багато критиків соромляться цього слова, але ж його корінь — «душа». Багатьох підмиває порівнювати акторські рисунки — зі знаменитого фільму і прем’єрного спектаклю. Але це роботи різні, про різне. У Гурченко — пронизливий трагізм, майже документальна строгість у манері екранного існування. У Яковлєвої — драма з несподіваними переливами емоційного стану аж до миттєвого іскрометного гумору. У героїні Яковлєвої більше нерозтраченої ніжності, навіть сімнадцять років чекання не висушили в її Тамарі пристрасності, чуттєвості. Власне, вистава «Современника» більше про надію, ніж про безнадійність. І навіть натяк на новорічний антураж — як розрада, підбадьорення: і війну пережили, і цей рік мине, і новий рік настане — і все буде добре.

Актори відчувають цю тему. І в принципі вже такої, як у них, «неімітації» почуттів (без відриву від майстерності) сьогодні в театрі рідко де зустрінеш. Тандем Яковлєва — Гармаш і раніше сильно взаємодіяв у інших постановках. У «Вишневому саді» Чехова вона — Варя, він — Лопахін. І можливо, з якоїсь уже занадто асоціативної причини в мене вибудовується асоціативний ряд — від «Вишневого саду» до «П’яти вечорів» (у зв’язку з цим дуетом): минуло півстоліття; один сад вирубано, інший — посаджено; перемогли у війні, але щастя більше не стало; розлучившись, зустрілися — і так важливо це щастя втримати, схопити — хоч на день, хоч на годину, хоч на мить.

Є в спектаклі Волчек — Огарьова і ще один мотив, що здався мені смислотворним, — мотив бездомності, безпритульності. «Ось знову вікно, де знову не сплять...» — це світло в самотньому вікні на заднику сцени. Це й неприкаяність-непрописаність Ільїна (Гармаш), шоферюги з Півночі, який ненароком повернувся за старою адресою. Це і «будинок без стін-дверей», на вулиці Повстання, 22, кв.2, де живе «зірка» Тамара (Яковлєва), у котрої сирітської безпритульності, може, навіть більше, ніж у її Сашка. Це ще і лейтмотив відомої пісні (колись використаної Г.Товстоноговим у спектаклі ВДТ) — «Миленький ты мой, возьми меня с собой, там в краю далеком...»

Тільки на якій карті той край? І за якою адресою шукати це щастя?

Не секрет, що навіть театр останнім часом уже не те щоб театр, а «гральний автомат»: кинеш копієчку — і одержиш задоволення на ту ж монету чи розоришся (у своїх ілюзорних надіях). Для Волчек, у що свято вірю, «Современник» — театр-дім із міцним фундаментом піввікового замісу і дахом, який, на щастя, не став за всі ці роки «розпеченим».

І... «ось знову вікно...»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво