Вечір патріарха. Донатас Баніоніс: «Усе на світі вічне... Крім дружби СРСР і НДР»

Донатас Баніоніс народився 1924 року в Каунасі. 1941 року його прийняли в трупу Паневежиського драмтеатру. У кіно актор дебютував 1947 року, зігравши маленьку роль у фільмі «Маріте». Популярність до нього прийшла після фільмів «Ніхто не хотів помирати» (1966) і «Мертвий сезон» (1968). У 1970-му він грав у таких фільмах, як «Червоний намет», «Король Лір», «Втеча містера Мак-Кінлі», «Озброєний і дуже небезпечний». На його рахунку цікаві роботи в пригодницьких телевізійних стрічках «Операція «Трест» і «Де ти був, Одіссей?» і ін. Однією з найкращих його робіт стала роль Кріса у фільмі Андрія Тарковського «Солярис». 1981 року Баніоніс очолив Паневежиський театр. 1995 року Донатаса Баніоніса було визнано гідним однієї з найвищих нагород Литви — ордена Гедимінаса третього ступеня.

Нинішнього року кумир кількох поколінь Донатас Баніоніс міг би радісно відзначити ювілеї двох своїх фільмів — «Ніхто не хотів помирати» Жалакявічюса та «Бережись автомобіля» Рязанова. Ці картини вийшли на екрани сорок років тому. Але майстрові не до веселощів: у своїй невеличкій затишній квартирі у Вільнюсі, розташованій на тихій вулиці Львівській, 80-річний актор обкладений подушками, під пахвою — градусник. Нещодавно він переніс операцію коронарного шунтування... Але все ж погодився на інтерв’ю для «ДТ».

— Скажіть, як нині сприймають у Литві видатний фільм Жалакявічюса «Ніхто не хотів помирати»? Режисер пішов із життя десять років тому... Та й за останній час стільки переоцінили... Коли можна, пригадайте ідеологічні суперечки щодо сценарних акцентів.

— Коли Жалакявічюс запропонував мені прочитати сценарій цього фільму, він просто сказав: «Почитай — що тобі сподобається». Але не сказав, що бачить мене в ролі Вайткуса. Мені текст сподобався. Були прописані дуже яскраві характери, що потрібно для фільму. І з погляду мистецтва — це добре. Сюжет був, коли можна так сказати, чудово драматургічно сконструйований, професіонально, художньо. Прочитавши, я подумав: «Може, зіграти одного з братів?». Але коли Жалакявічюс запропонував мені роль Вайткуса, я зойкнув. Адже, чесно кажучи, ніколи не припускав цього. Знявся разом із прекрасними акторами: Вією Артмане, Регімантасом Адомайтісом та іншими. Правда, коли фільм вийшов на екрани, у першій же рецензії написали: «Найбільша невдача у фільмі те, що Баніоніс зіграв Вайткуса. Не треба було йому цю роль давати». А потім посипалися призи й премії. І той же рецензент прикусив язичка. Але це буває, це не страшно.

Уважаю, що пощастило всім і з оператором — Грицюсом. У нього був свій метод, який нам подобався. Він говорив: «Ви, будь ласка, зіграйте цей епізод, а я подивлюся збоку». Я граю зі своїми прекрасними партнерами, і лише після цього Грицюс командує: «Рейки тут, світло сюди, рухаємося так!..» І народжується чудовий кадр. Це був дивовижний оператор. Адже більшість його колег спочатку ставлять рейки, освітлення, компонують кадр і тільки потім втискують туди акторів, як механічних ляльок. Де ж тут мистецтво, акторська і художня ініціатива?

Що стосується політики... Пам’ятаєте епізод, коли Філін розмовляє з Бруно Ойя (він грав головного героя Бронюса). Він говорить: «Ну навіщо нам воювати проти радянської влади? Який сенс? Адже всім ясно, що вона — навіки, назавжди. А ви тут дарма кров проливаєте». Тепер, коли я це дивлюся, мені трохи смішно. Бо бачу — все на світі вічне, крім дружби СРСР і НДР. Але таке буває. Це — КІНО. А решта — дуже гарна драматургія, чудові сцени. І те, що Вайткус гине, закономірно: він хотів жити, але час був такий, що його убили. Жалакявічюс, сценарист найвищого рівня, це добре розумів і прекрасно втілив у фільмі.

— Президент Росії Володимир Путін не раз говорив, що один із найулюбленіших його фільмів — «Мертвий сезон» Сави Куліша з вашою участю. Чи доводилося вам безпосередньо спілкуватися з Путіним, яке у вас ставлення до цього політика? (Баніоніс спочатку мовчки показує на стіл, де стоїть фотографія, на якій Путін із радісною усмішкою тисне артистові руку.)

— Путін — хороша людина. А щодо політики, вважаю, художникові політика не потрібна. Хочу нагадати сцену з фільму «Гойя», у якому я знімався. Там інквізитор викликає художника, показує йому його ж офорт і запитує: «Слухай, це твоя робота?» (А роботи Гойї були спрямовані проти інквізиції, і переляканий художник тремтів і вже бачив себе на вогнищі). — «Ну так, моя, моя...» — «А кому служить твоє мистецтво?» — «Але це ж мистецтво!» — «А кому воно служить?!» — «Правді». — «Правді? Не політиці? Не інквізиції?» — «Але інквізиція і партії завжди вище правди».

От і я засвоїв, що партія і політика завжди вище правди. І компартії були вище правди, й інквізиція. Але я як художник визнаю тільки правду. Так, я вступив у партію 1962 року, але мені до цього кілька років викручували руки. А от Мільтініс не вступив у партію, заявив: «Для художника єдина партія — це людина! Він має дивитися на людину, а не на її політичні погляди».

— А як ставляться до вас литовські політики, з огляду на те, що ваша велика слава немислима без радянських картин?

— Не картин! Режисерів! Адже в мене понад 80 ролей у фільмах. Але більшість із них — лайно! А справжніх фільмів — не більше десятка. «Ніхто не хотів помирати», «Мертвий сезон», «Гойя» і «Бетховен» (останні два — німецькі), «Солярис», італійські картини... Коротше кажучи, не більше десятка. І не важливо — радянські чи інші. Успіх був там, де було мистецтво. А де була сама політика — тьху! Хоча в ті часи це мало велике значення. Мене ж ледве не зняли з ролі в «Мертвому сезоні», тому що я не вкладався в «політичну схему». Адже я негарний, невисокий. А який же це радянський розвідник, коли він нестрункий і неясноокий? На два тижні зйомки зупинилися, а потім на мій захист стали Конон Молодий (прототип мого героя, якого на Заході називали Лонсдейлом), Сава Куліш і Михайло Ромм. Вони відстояли мене, і тоді посипалися нагороди. От усе, що можу сказати відносно політики. Ніяких інших думок із цього приводу в мене немає.

— Чи задоволені ви режисерськими дослідами свого сина і чи є в нього нині вихід на міжнародну театральну арену?

— Так, я задоволений режисерськими дослідами сина. Але який може бути вихід на міжнародну арену? Нині не грає ролі — який він художник — сильний чи ні, а коли він ще й академічний... Литва дуже маленька, грошей немає. А якщо є, їх дають тим, хто показує, пробачте, голі зади. Бо, якщо мистецтво без грошей можливе, то халтура — ні.

— Яка, на ваш погляд, литовська театральна аудиторія й яке ставлення до російського театру в Литві? Як приймають російські театральні антрепризи, якщо вони, звичайно, до вас приїжджають?

— Звичайно, литовська театральна аудиторія змінилася. Як і все навколо змінилося. Немає Мільтініса, Товстоногова... Тих людей, що створюють мистецтво. Фактично немає старого Любимова — його уславленої «Таганки». Без Фелліні не стало старого рівня фільмів (навіть Джульєтта Мазіна без нього тихо пішла). Є режисер — є фільм і спектакль. Адже з появою Станіславського поступово зникли антрепризні трупи. Зате у свій час з’явився МХАТ. А згодом — театр Товстоногова й інші. Мільтініс їздив учитися в Париж до Шарля Дюлена. Зате, коли він створив театр у Паневежисі, туди приїжджали театрали з усього світу. Але колись творили Софокл і Шекспір, про котрих, на жаль, нині багато хто знає тільки з тих «римейків», де блискають лише зади... Мода, мода...

До російського театру в мене ставлення хороше. Звичайно, і він послабшав, беручи до уваги той же тиск моди. Але він поки що непоганий. І російські спектаклі в Литві приймають добре, коли вони тут бувають. Хоча, на жаль (знову ж данина моді), і на російській сцені більше — непристойна лайка.

— В інтернет-магазинах, судячи з Мережі, найбільший попит і пропозицію має телефільм із вашою участю «Пригоди принца Флоризеля» режисера Євгена Татарського. Наскільки вам цікаві такі популярні авантюрні сюжети? Як вам працювалося в цій картині з Олегом Далем?

— Помиляється той, хто вважає сюжет «Принца Флоризеля» авантюрним, популярним. Це комедія ситуацій, де є гострохарактерні персонажі. А режисер Татарський дуже тонко відчуває комедію ситуацій (чим, до речі, мені й сподобався). І я теж грав у комедіях у Мільтініса, грав у «Солом’яному капелюшку». Коли мені було років з десять, надзвичайно подобалися Пат і Паташон. А от з Олегом Далем над «Флоризелем» працювати було важко. У цього чудового актора вже тоді починалася депресія, а чим усе скінчилося, відомо...

— Чи задоволені ви творчим результатом екранізації творів Рекса Стаута про Ніро Вульфа, яку продюсував Сергій Жигунов? І що можна сказати про сучасну продюсерську школу в литовському кіно, чи з’явилися нові імена?

— Коли я почав зніматися в «Ніро Вульфі», було цікаво — там був психологізм. Але потім автори і спонсори пересварилися, розгубилися, почали шукати модні штучки. А це вже був не мій рівень, і я пішов.

Про сучасну продюсерську школу в литовському кіно не можу сказати нічого, оскільки я її не знаю. І нових імен у литовському кіно поки що, на жаль, не бачу.

— Ви працювали з Андрієм Тарковським над «Солярисом». Розкажіть про цього режисера.

— Це — особлива тема. Першим його фільмом, який я побачив, було «Іванове дитинство». Картина мене вразила. Ну, а «Андрій Рубльов» — просто шедевр. Не знаю, чи зможу за все своє життя побачити ще щось на такому рівні. Він був важким режисером, з абсолютно індивідуальним творчим почерком. Мені доводилося виконувати його творчі задуми, які не завжди були мені ясні. Зате результат завжди був прекрасний. Він увесь час «створював кадри». А я мав у цих кадрах брати участь. Наприклад, він говорить: «Ось тут стоїть склянка. Ти підходь до неї, поклади тут руку. А навколо ходить бджола, і ти поведи пальцем, потім склянку відсунь. Камера ще на бджолі, але ти вже маєш швидко-швидко бігти до дверей і зупинитися. А тепер камера повертається, і ти біля дверей стоїш спиною. І в цю секунду має прийти кінь: стук-стук-стук...». Таке от акторське завдання. Так що, вважаю, творили Тарковський і оператор Юсов. Коли в «Солярисі» я з Наталією Бондарчук плаваю в невагомості й звучить прекрасний хоральний прелюд Баха — краса, відразу дух захоплює...

Щодо американської версії «Соляриса» (я бачив цю картину з Джорджем Клуні в головній ролі), то наведу текст із нью-йоркської газети, де написано: «Клуні хотів наслідувати Баніонісові в «Солярисі», але йому не вдалося. Баніоніс кращий». Звичайно, я реготав, адже треба було не мені наслідувати, а Тарковському. Я ж то розумів, у чому річ.

— Торік разом із Адомайтісом ви грали на сцені київського театру імені Івана Франка і спілкувалися з Богданом Ступкою. Чи не виникло тоді спільних творчих задумів? Чи знайомі ви з українською акторською театральною школою і кого в ній могли б виділити?

— Богдан Ступка — прекрасна людина і надзвичайний актор. Що ж до творчих планів, то якою мовою грати — литовською чи українською? Я добре знайомий з українською театральною школою і ціную її високо. Колись ми з Мільтінісом приїжджали в Україну, зустрічалися з колегами — і рівень української театральної школи був надзвичайно високий. Я можу назвати десяток прізвищ (природно, на чолі зі Ступкою), але суть навіть не в тому... Головне, на мою думку, щоб український театр не загубив своїх чудових традицій, а продовжував їх розвивати. Адже люди йдуть, а традиції залишаються…