ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ - Культура - dt.ua

ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ

1 грудня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 1 грудня-8 грудня

На вечорі в Театрі російської драми, присвяченому 115-річчю від дня народження художнього керівник...

На вечорі в Театрі російської драми, присвяченому 115-річчю від дня народження художнього керівника й духовного батька театру Костянтина Павловича Хохлова, Михайло Рєзнікович назвав його представником «зникаючої раси», раси російських інтелігентів, із «іншою, аніж нині, шкалою моральних цінностей» і іншим ставленням до свого покликання, своєї професії. Справді, судячи зі спогадів очевидців — акторів театру, які виступали на вечорі і яким пощастило грати у виставах Хохлова, — в усьому, що робив Костянтин Павлович, була якась піднесена серйозність, серйозність «зникаючої раси», що не дозволяла перетворювати театральне священнодійство на ігри більш-менш професійні, але які не претендували на значущість.

Спілкуючись із Хохловим, не важко було повірити, що театр — це всерйоз, і перейнятися полум’ям конфірманту. Саме ця висока наснага допомагала театру довгі роки триматися на висоті, а акторам, які отримали крихітні ролі, бути присутніми на тих репетиціях, у яких вони не були задіяні, з однією лише метою — поспостерігати за метром.

Виступаючи на вечорі, «годованці» Хохлова — Людмила Іванівна Джигуль, Анатолій Георгійович Решетников, Ганна Тимофіївна Ніколаєва, Олександра Захарівна Смолярова, Микола Миколайович Рушковський, Мальвіна Зіновіївна Швидлер — розповідали не просто про художнього керівника й режисера, а про метра, із усіма його звичками й дивацтвами, про метра суворого, але не нещадного, запального, але справедливого, іронічного, але чуйного. Красень, денді, справжній інтелігент, рідкісний талант, проникливий педагог, нарешті, чарівний чоловік — усі ці компліменти промовці виголошували ніби між іншим, як обрамлення головної характеристики Хохлова, яка полягала в тому, що саме він був «практичним засновником» театру імені Лесі Українки.

На вечорі багато говорили про театр Хохлова — точніше, його було відроджено на час і він постав перед зібранням таким собі повчальним прикладом того, як це було і на якій, нині недосяжній, висоті. Згадували постановку «Камінного господаря» 1939 року, що вже стала легендарною, коли все було продумано до найменших деталей — від довгого, на півсцени, шлейфа ханжі й злюки донни Консепсьон, приставленої до овдовілої донни Анни, до аристократичних манер Дон Жуана, якого часто зображають таким собі вільним художником, а не родовитим іспанським грандом. Анатолій Георгійович Решетников, що грав Дон Жуана, розповів, як Хохлов шліфував його роль, відпускаючи при цьому хльосткі світські дотепи, результативніші за будь-які навіювання.

Взагалі всі промовці — від Людмили Іванівни Джигуль до Мальвіни Зіновіївни Швидлер — із задоволенням копіювали метра, його манеру говорити, слухати, поправляти волосся, і з неменшим захопленням, аніж у студентські чи дебютні роки. Видно було, що ореол Хохлова не потьмарився з роками, а запал його обожнювачів навіть зріс. «Репетиції Хохлова, без перебільшення, можна назвати казковими, — пише у своїх спогадах Олександра Захарівна Смолярова. — У чому це полягало? Насамперед, Костянтин Павлович нічого артистам не показував, нічого сам не грав. Але з приводу кожної сцени чи характеру він так багато фантазував навколо... А артисти, переробивши, намагалися ці фантазії втілити».

Анатолій Георгійович Решетников, у свою чергу, наводить таку фразу Хохлова: «Для мене байдуже, звідки актор виходить, а важливо те, із чим і для чого він виходить, чого він домагатиметься на сцені, як утілюватиме думку автора». Благі принципи, чи не так? Однак зараз їх відкинуто багатьма «авангардними» режисерами, для яких думка автора взагалі нічого не варта, а головне не те, із чим виходить актор, а звідки. Вихваляючи формалістичний театр, ми якось забули і про думку автора, і про ідейно-філософське підгрунтя вистав. Вечір, присвячений 115-річчю від дня народження Хохлова, допоміг багато про що згадати. Наприклад, про ті золоті дні, коли не кияни ломилися подивитися на московських гастролерів, а московські актори приїжджали до Києва, щоб працювати в Хохлова.

Закриваючи вечір, Михайло Рєзнікович сказав, що він не розуміє і ніколи не зрозуміє тих молодих акторів театру, котрі так і не з’явилися на вечір. Очевидно, вшанування К.П.Хохлова носило й педагогічний характер. Розповіді про минуле окриляють. Особливо якщо духовним батьком і натхненником цього минулого була така людина, як Костянтин Павлович Хохлов: інтелігент найвищої проби, або «князь Мишкін від театру, чуйний, довірливий». Не знаю, як інших, а мене ледь не до сліз зворушила остання фраза Мальвіни Зіновіївни Швидлер: «Я забрала додому його (Костянтина Павловича) великий портрет, що висів у театрі. Я щовечора прощаюся з ним і щоранку вітаюся». До такого визнання важко щось додати — воно діє без коментарів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво