Вдячність за мандрівку

З-поміж книжок авторів «молодої генерації» «Esc» Сашка Ушкалова видається однією з найбільш цілісних і — що вельми приємно — не хибує на надлишковість чи якусь зайвину письма. Сім абсурдистських п’єс у супроводі короткої Жаданової передмови вкотре потверджують: сьогоденний Харків таки має якусь свою, локальну, внутрішню й сховану від очей непричетних або просто непосвячених традицію, а то й інтригу. У випадку із Сашком Ушкаловим вона відсилає не лишень до традиції Куліша, про що в передмові пише Жадан, себто стосується не тільки «тутешнього» довколоабсурдного досвіду, а й захоплює солідний пласт «тамтешнього», досконало виписаного у французькій традиції, досвіду абсурдистського переживання світу.

Дивна річ: усі ті твори української літератури, які хоч трохи дотичні до традиції абсурдизму (або які вважає дотичними до нього сучасне літературознавство), насправді засвідчують існування певної дистанції між ними та «класикою жанру». Що стосується Миколи Куліша, скажімо, говоритимемо тільки про преабсурдистські мотиви його творів; у розмові про «абсурдистський нігілізм» Костецького взагалі поставимо під сумнів, чи справді йдеться про абсурдизм; у розмові про Діброву доведеться згадати певну «андеґраундність» його абсурдизму... Коли ж мова про Ушкалова, вповні маємо підстави говорити про пародіювання абсурдистської п’єси, дуже легке, часто майже грайливе й виразно сміхове, а до того ж виконане на дуже високому художньому рівні.

У маленькій книжечці, про яку тут мова, дуже багато важить поєднання власне текстів і контексту, з якого вони постають; зануреності в «чужий» культурний пласт, що відбувається без полишення «свого», а, радше, знаходить добру формулу їх поєднання. Не менш важливе й авторове відчуття міри та смаку стосовно того, що можна і що варто «переспівати», зробити софт-версією класичних і добре знаних творів (як-от хоча б «Чекаючи на Ґодо» чи «Голомозої співачки»). Зрештою, в «Esc» прочитуємо низку алюзій не тільки на абсурдистські тексти, а й на твори з-поза цієї традиції: треба тільки давати собі раду з їх упізнаванням, і це, маю визнати, дуже приємна процедура. Насправді майже всі деталі в текстах щось нагадують читачеві, постійно змушують його щось упізнавати, навіть не конче потребуючи коментарів того, що впізнаєш, і тим паче пов’язувань його з літературою. З одного боку, в текстах є чимало деталей, упізнаваних саме тут-і-тепер, на кшталт того-таки помаранчевого одягу, в якому персонажі особливо охоче виходять на сцену. З другого — автор сподівається, що читач упізнає і більш віддалені мотиви й сюжети чи то їх переспіви, які вже мандрували з тексту в текст. Ушкалов вірить, що читачеві не може чогось не нагадати дорожній знак посеред сцени з написом «БОГ^50м», під яким розмовляючи сидять — спина до спини — Гном і Сьюзі, поки сценою за Першокласницею, що катається на самокаті, ганяється Омонівець-заїка. Він сподівається, що читача не залишать без рефлексій пошуки рожевого птаха й війна з кажанами, яким сниться, що вони вагітні саламандрами; чи наявність таємничого кита десь у глибинах унітазу — майже такого самого могутнього, як у «Мобі Діку». Автор також зведе в одному тексті Алісу й кота Амунітеса, який уміє розмовляти, і годі буде вгадати, чи до них бодай трохи причетний Керролл...

Дивовижно, але все це існує в «Esc», нітрохи не справляючи враження ні еклектичності, ні кічевості — Ушкалову, здається, вдалося знайти дуже самодостатній формат, у якому цілком безболісно й навіть плідно вдається поєднувати найвіддаленіші світоглядні і літературні системи координат. Ба більше: він уміє перетинати їх так, щоб непомітно зблизити розмаїті тексти й традиції, зробити інтертекстуальну сітку цитацій цілком непередбачуваною. Читачеві, відтак, навряд чи вдасться вгадати, чи за назвою п’єси «Сто бак$ів» можна відчитати щось Андруховичеві, чи треба, радше, апелювати до «Ста тисяч» Карпенка-Карого; чи в п’єсі «Аґентство Boa Constrictor» справді зустрінеться Франко; чи текст «Без світла» має щось спільне з театром Метерлінка; і чи в тих-таки «Ста бак$ах» кит справді приплив із «Мобі Діка», чи це локальний харківський кит, про якого автор говорить із Жадановими інтонаціями «вони забивають китів, на яких плавають... розумієте, забивають своїх персональних китів, аби ті не мучились...».

Тексти Ушкалова навряд чи вдалося би поставити на сцені: за ними можна хіба що знімати короткометражки або кліпи — вони напевно вдалися б. Але насамперед ці п’єси призначені таки для читання — до того ж їх можна читати як добру (хоч і несерйозну, що, однак, не є неґативною ознакою) поезію: поетична мова текстів дозволяє це зробити.

Це читання часто викликає сміх, ще частіше — захоплення. У цій книжці дуже добре бути: власне, тому, що з неї ведуть стежки до ще багатьох книжок, імен, топосів, які давно встигли стати улюбленими. Як на мене, цього достатньо, аби просто дякувати за ці тексти, бо ж, зрештою, це не просто тексти — це ціла мандрівка.