Важливі люди-2014. Обличчя культурного року - Культура - dt.ua

Важливі люди-2014. Обличчя культурного року

19 грудня, 2014, 21:00 Роздрукувати Випуск №48-49, 19 грудня-26 грудня

У 2014-му як могло смикалося світське таблоїдне життя. Тільки не лискучі жителі медійного королівства були потрібні нам цього вкрай тяжкого року. Потрібніші були все ж таки інші. Які без додаткового піар-супроводу — в миру і в "пеклі" — здійснювали вчинки. Мистецькі, людські. Ось про них, не завжди розкручених, але потрібних нам людей, буквально кілька слів під завісу року.

 

"Культурний рік" (якщо говорити про 2014-й) сприймається як евфемізм. Як садистська іронія. У році, що минає, культура здавала свої плацдарми іншим "цінностям", з припискою "анти". Тисячі жертв, розпач, суперечливі почуття. І десь на крайці цього поля підмивало дописати "Кінець гуманізму". Однак, попри все, людина у своїх проявах творчого, етичного, громадянського часто залишається саме людиною… 

 

Звісно, у 2014-му як могло смикалося світське таблоїдне життя. Тільки не лискучі жителі медійного королівства були потрібні нам цього вкрай тяжкого року. Потрібніші були все ж таки інші. Які без додаткового піар-супроводу — в миру і в "пеклі" — здійснювали вчинки. Мистецькі, людські. Ось про них, не завжди розкручених, але потрібних нам людей, буквально кілька слів під завісу року. 

Депо "Східне".
Павло Юров

Молодий режисер Павло Юров кілька років тому поставив спектакль за п'єсою російського драматурга Василя Сігарєва "Депо "Північне". І зразу став знаменитим. Колюча й мистецька, ця постановка вістила про екстремізм і екстремальність. Три герої, проживаючи в різних форматах одну й ту саму ситуацію, термосили глядача, щоб кожен із нас подумав — про ціну життя, про відповідальність за свій вчинок. 

Не так багато води спливло відтоді. Життя виявилося винахідливішим за радикальну "нову драму". А сам режисер, волею фатуму й умов воєнного часу, у 2014-му виявився в'язнем — у "Депо "Східне". (Це така моя метафора у зв'язку з тримісячним ув'язненням його в Слов'янську, разом з товаришем-художником Денисом Грищуком.) 

Майже 3 місяці (квітень, травень, червень) — полон. Холодне дуло автомата, зав'язані очі, побої, допити, зрідка – вилазки в тюремний коридор, коли барився охоронець.

Потім — "торги": за кожного бранця бандити хотіли отримати по 100 тис. дол. Уже після — визволення Слов'янська. І вже зовсім-зовсім потім його фраза: "Певний час я не міг розслабитися, я не міг повірити в те, що можу йти куди хочу й говорити що хочу…". 

Ось так і створюються документальні драми найталановитішим драматургом Всесвіту — самим Життям. 

Уродженець Луганщини, Паша дуже любить цей край. Але колеса локомотивів "ДНР"-"ЛНР" усією своєю вагою та скреготом — боляче — прокотилися по його грудній клітці. Ніщо не минає безслідно. У тому числі й цей східний полон. Особливо для творчої людини з тонкою і вразливою душевною організацією. 

Невдовзі після звільнення зі східного "Депо" він написав "Воєнний театр на Донбасі". Це інтерв'ю, взяті ним у різних людей, тією чи іншою мірою причетних до трагічних подій. З цим проектом він уже побував у Німеччині та Польщі. Встиг поставити оригінальний спектакль-читання — у Львові. 

Чим можу підбадьорити його напередодні Нового року? Тільки тим, що біль, опіки, кохання — хай і трагічний, та все ж матеріал для митця, якщо він вважає себе ним.

Очі Кобзаря.
Станіслав Боклан

Поки що невідомо, кому на початку 2015-го там, за океаном, роздадуть "Оскари" й "Глобуси" за найкращі акторські роботи. Але на нашій артистичній території (про що неодноразово доводилося писати) є незаперечний лідер для преміальних заохочень за найкращу чоловічу роль 2014-го. Станіслав Володимирович Боклан, провідний актор Молодого театру, уродженець міста Брусилів Житомирської області, улюбленець жінок і дітей (завдяки "Станиці" на "Інтері").

У "Поводирі" режисера Олеся Саніна (найкасовішому українському фільмі останніх часів) він зіграв сліпого кобзаря Кочергу. І самим фактом своєї присутності в кадрі великою мірою виправдав багатоярусну, не завжди гармонійну кінематографічну конструкцію кінопроекту. В його персонажі — концепція. Бо його сліпий "бачить" трагічну Україну 30-х ХХ ст. значно чіткіше й контрастніше, ніж мільйони "зрячих". 

Ось спробуй так зіграти, щоб "очима сліпого" кожен глядач роздивився квіточку, соняшник, обличчя коханої жінки. А йому вдається… Якась внутрішньо завмерла, але вулкануюча енергія прихована всередині кобзаря під рваним одягом.

Давним-давно, ще в надвечір'я радянської епохи, крихітне ялтинське дівча (Ніка Турбіна) склало геніальні поетичні рядки: "Глазами чьими я смотрю на мир? //Друзей, родных, зверей, деревьев, птиц? //Губами чьими я ловлю росу //С листа, опавшего на мостовую?". Так і з нашим кінематографічним героєм: очима "чиїми" він, цей сліпий, дивиться на божевільний світ? Очима сучасників, предків, нащадків? Коли говорити про персонажа фільму — і перших, і других, і третіх. (Для того й існує образність у мистецтві кіно.) 

Не бажаючи перехвалювати хорошого артиста, не можу йому не побажати — нових ролей такого ж художнього коленкору і такого ж загальнонародного звучання і в 2015-му, і в усі наступні. 

Рядовий Поет.
Роман Семисал

"Я — озброєний черепашка 

На курорті "Луганські грязі". 

Я — банальний солдат піхоти. 

Я не вірю ні в Бога, ні в долю… 

Я ненавиджу цю роботу, 

Але я люблю волю…". 

 Жовтнем датований цей поетичний пост у Facebook на сторінці актора Романа Семисала. Він — у строю, на східному фронті. Пішов добровольцем. 

Кожен рядок його віршів не те щоб "порохом пропах". Він наче обвітрений сухим колючим безжальним східним вітром, обвуглений степовими пожежами. 

Як відомо, в сучасному театрі абсурду кожен використовує соцмережу на власний розсуд і кар'єрне призначення. Facebook для окремих завсідників став і молотом, і ковадлом. Які все ж пробили (у контексті нинішнього воєнного пейзажу) шлях "нагору", шлях на Грушевського. Інколи навіть без оглядки — на втрати, на зраду. У таких — пост за постом — наче крок за кроком до оновленого персонального соціального всесвіту. Але це в "таких". 

А в цього, чесного і обдарованого актора-поета, кожен пост намагається стати збіркою військової філософської лірики. Не пафосної, гіркої, не завжди безнадійної. 

Я читав — і часом ціпенів. 

Це справжнє. 

Так можуть диктувати тільки серце, розпач, віра. 

Ось іще одна цитата з цього ж невиданого Романа:

"На Заході мокрий сніг, 

А тут — сухі морози… 

Хочеться до своїх, 

Хочеться з віршів у прозу. 

А в небі застиг свинець 

І відступи запечатав. 

Тут тобі і кінець,

Тут тобі і початок…". 

Роман грав Стуса у камерному спектаклі Театру російської драми "Іду за край". Цей самий образ Поета знайшов продовження і в проекті "Стусове коло", де Семисал теж був задіяний. У березні на сцені Київського Молодого театру Роман поставив, можливо, найкращий спектакль до ювілею Кобзаря — "Рядовий Шевченко". Мала сцена… і така безберега, інколи надмірна пронизливість історії про рядового Шевченка. Його Тарас був живою, закоханою, нескореною людиною. Рядовий — не означає "у ряду". Його герой був поза всяким рядом… 

Коли у нас сталося те, що сталося (навесні–влітку 2014-го), Роман пішов на фронт. І актор став в один ряд із солдатами на сході. Недавно приїжджав у відпустку. Якщо судити з віршів, війна не озлобила його. Можливо, саме війна й оголила в його артистичній натурі якісь особливі поетичні струни, артерії… Пише як дихає:

"Ми іще не охололи, 

Ще не віримо у тишу. 

Нам усе ще мерзле поле 

І м'якіше, і рідніше. 

Ще війна трима за барки, 

І не впоратися з нею… 

Недороблені Ремарки,
недолугі Хемінґвеї…". 

Совість Кабміну.
Євген Нищук

І ще одна "п'єса" документального театру. Ах який сюжет! Ах які герої! 

Євгену Миколайовичу Нищуку, екс-міністрові культури й драматичному артисту, драматургія життя 2014-го запропонувала три "акти" екстремального дійства. 

Перший акт. Герой на піку всенародного обожнювання. Він — візуальний і аудіосимвол романтичних устремлінь Майдану. Він "живе" там узимку 2014-го. Як полководець, регулює народні потоки й ризикує власним життям, перебуваючи під постійним прицілом засланих снайперів. Як натура творча, навіть надполітичні акції в центрі столиці перетворює на поетичні вистави: читає вибране з улюблених поетів… 

Другий акт. Суспільно-політична популярність героя велінням "згори" інвестована у "формат" державний. Найчесніший і найдобріший міністр культури з усіх, кого я знав. Без дорогої машини. І, о Боже, без заміського палацу в Конча-Заспі. Правда, і без хоч якогось досвіду роботи в "системі" — на поприщі чиновника, адміністратора, розподільника. 

Проте, коли треба, він включає свою артистичну чарівність. І — гарбуз норовить стати каретою, троянди виростають самі... 

Не без помилок, не без втрат період його правління культурним царством. Але хороші, корисні, державні кроки — теж очевидні. Ініціативність, креативність, молодіжний запал: "хочемо, як у Європі". Усе це вирізняло роботу його команди. А робота припала на моторошний час — на сході снаряди руйнують музеї, актори-біженці стукають у двері різних театрів. Саме в цей період він сильно наступив на мозоль комусь із олігархічного легіону. Коли задекларував намір законодавчо заборонити забудови зелених та історичних ареалів українських міст. Ось тут найрейтинговіший телеканал і згадав "про культуру". І став "мочити" міністра, не церемонячись із фактами, — у найкращих традиціях замовного агітпропу. Усі були впевнені, що вистоїть. Але… 

Третій акт. "Я один, все тонет в фарисействе…". Так Гамлет почувається серед чужих йому інтриг Ельсінора. Так Чацький обтяжений жорстокістю печерної фамусовської Москви. "Не під масть" — рішуче резюме наших "верхів". Для яких чесність, романтичність, а місцями й добродушна наївність конкретної державної людини немислима і неприпустима у рамках "системи". З вовками жити… Отож-бо. 

"Голос Майдану" тим часом знову ненавмисне інвестує свій потенціал. І тепер перетворює його на "Совість Кабміну". На лакмус для тих, від кого залежать інші. І якщо вже "свій" для них виявився таким чужим і загадковим, то що й казати про інших, про всіх нас, ще більше віддалених соціально й морально від цих "верховних жерців".

Ноги Гетсбі.
Денис Матвієнко

Приклад людини й артиста, якого не зіпсували слава і немилість. Який зміг стати популярним на не надто популярній у нас (кажу про маси) видовищній ниві — мистецтві балету. 

Матвієнко і головний його проект 2014-го — "Великий Гетсбі" (попри різне до нього ставлення вузькопрофільних фахівців та попсової аудиторії) — пожвавили інтерес до жанру. Довели, що "всі квитки продані" (у найбільшому концертному палаці) можуть бути не тільки на шоу Лепса, а й на авторський проект із "вишуканістю", американською родзинкою та ультрасучасною хореографією. 

У когось успіх викликає запаморочення, комусь – дає поштовх до нових обріїв. Кажуть, у перспективі в композитора К.Меладзе і танцівника Д.Матвієнка нова балетна висота — вже за мотивами "Майстра і Маргарити" М.Булгакова. 

Слово героям.
Павло Ар'є

"Нова українська драма", про яку багато говорять, але не всі скуштували "на смак", в особі цієї людини нарешті набуває "прикладного" значення… Цю драму — беруть у театри! 

Скромний хлопець зі Львова (що паралельно працює в Берліні) Паша Ар'є намагається писати і пише "сценічні п'єси". Тобто потенційно і з самого початку розраховані на особливості подальшого сценічного прочитання. Нинішнього року хтось щось "наворожив", і його текст "На початку і наприкінці часів" ("Баба Пріся"), ніби зірвавшись із ланцюга, пішов по театрах… 

Першим вистрілив не абихто, а Роман Віктюк! І не десь-там, а в Москві. В апофеоз теперішньої смертоносної "дружби народів". П'єса Ар'є під скальпелем Віктюка в самому центрі Білокам'яної, у театрі, прости Господи, імені Моссовєта — тією українською, якою переважно балакають жителі Чорнобильської зони. Оскільки в цих місцях минає життя вічної бабки та її непутящої рідні. Окремі критики вже добачили в головному жіночому образі п'єси Ар'є парафраз Мавки з "Лісової пісні" Лесі Українки. Мовляв, що було б, "якби" Мавка дожила до 1986-го, а потім жила собі до наших днів у темному-темному лісі в радіоактивній зоні. 

Цю п'єсу вже взяв у роботу Київський Молодий театр, Львівський театр імені Лесі Українки, є інтерес і в одного з харківських театрів. 

Це тішить. П'єса потрапляє в театр не з "примусу" чи по блату, а на запит часу. А тим часом пан Ар'є виступає на одному з театральних форумів у Німеччині, каменя на камені не залишаючи від театральної справи в Україні ("Пашо, ну я ж просив тебе напередодні — бути максимально дипломатичним: український театр треба критикувати і любити симультанно, — рідний же…")

Вождь "Племені". Мирослав Слабошпицький

Автор безпрецедентного, прямо унікального фільму в історії українського кіно. Тільки у 2014-му стрічка зібрала більше міжнародних нагород, ніж усе вітчизняне кіно (сукупно) впродовж багатьох-багатьох років. Рекорд рекордів. Одна з останніх міжнародних премій (а таких у картини вже близько 30) — від Європейської кіноакадемії. Ріг (і фатум) достатку не втомлюється…

"Плем'я". Фільм-метафора, фільм-рефлексія, фільм-осяяння, фільм-прорахунок, фільм-ляпас, фільм-співчуття. Без претензій на касові збори, ця авторська картина стала фаворитом міжнародної кінокритики. 

Вгадано в ній щось важливе. І прораховано щось істотне. Однак жоден прорахунок не замінить таланту. Його здатність зчитувати слова по губах, його вміння шокувати буденністю… "Плем'я" — німе кіно — художніми засобами підводить до тієї філософської межі, за якою Слово вже втратило значення, смисл. Ми не чуємо одне одного. Ми живемо у країні глухих. 

Успіх "Племені" — не парадокс. У цьому успіху — раніше приховані, а тепер уже й реалізовані бажання-прагнення побачити "нове кіно нової країни". Звісно, не всім воно до смаку, багатьох шокує "темним боком Місяця".

Молодий і завзятий. Роман Мінін

У квітні й грудні на аукціоні сучасного мистецтва Under the influence на твори українського художника Романа Мініна був доволі помітний попит. У листопаді на Sotheby's до нього була прикута пильна увага поціновувачів. 

Причина затребуваності — не тільки активна діяльність арт-дилера Ігоря Абрамовича. А й якість робіт Романа. Можна навіть сказати — його іміджева складова. Хтось із експертів так охарактеризував художника: "Мінін — один із найбільш амбіційних і плідних наших художників. Але головне не це, а те, що добре продається!" 

Роман народився в Донецькій області (м. Димитрів), закінчив Харківську академію дизайну і мистецтва. 

Один із його гучних проектів — "План втечі з Донецького регіону". Хоча виставка під такою назвою проходила ще 3 роки тому, але ви тільки гляньте – художник виявився Кассандрою... 

"кримнаш". Джамала

У співачки у 2014-му не було епохального хіта (що його мугикала б уся країна), її грудневий концерт пройшов не в пафосній "Україні", а в стильному Stereo Plaza. Але вийшло так, що сама артистка стала хітом сезону. Тут багато збігів. Анексія її рідного Криму, що викликає сильні громадянські почуття. Ще одна складова "хітовості" цієї людини — дивна порядність і етичність у наш тотально хамський час. Вона (на відміну від декого) не бере участі в полюванні на відьом, хоч би якими спірними були їхні вчинки. 

Свій авторитет вона не випестувала завдяки якимсь медійним технологіям. Люди самі відчувають — хороша людина чи погана. Вона — хороша. 

"Не можу мовчати, коли моя країна плаче. У Криму — непроста ситуація. Моїм батькам складно. Адже вони — єдині на своїй вулиці, хто перебуває в опозиції до тамтешньої влади. І я за них дуже турбуюся. Їх часом кривдять через мої публічні висловлювання. За те, що я в Києві, за те, що підтримую Мустафу Джемілєва (адже для багатьох він — "американський шпигун"). Тому, якщо коли-небудь і поїду в РФ, буду вибірково підходити до вибору заходів…" (З інтерв'ю DT.UA). 

12 грудня на київському концерті Джамала багато говорила про трагічні події в Україні. Пісні змінювалися монологами, запитання — відповідями. На запитання, як врятувати країну і врятуватися самим, вона відповіла: "Я знаю, що нас врятує… Дуже проста штука врятує — любов". Ці б її слова – та Богові у вуха. 

Надійний ДАХ.
Влад Троїцький

Не годилося б повторюватися, але мушу. Для п. Троїцького 2014-й був особливим, переломним. Це був рік подолання — себе, обставин, окремих потрібних і непотрібних викликів часу. Почнемо з того, що режисер вирішив змінити структуру існування свого популярного театру "ДАХ" (як репертуарного) і перевів його діяльність у площину проектної. Як сам каже, "проектний формат роботи". 

Попри всілякі ризики, у 2014-му він усе-таки провів у нетеатральному ареалі столиці (на Видубичах) модний Gogolfest. І, хоч як було важко, достойно вийшов із негарної історії, в яку його намагалися втягнути в Дитячому музичному театрі на Подолі, коли був там художнім керівником… 

Часом різкий, але все-таки розважливий, Троїцький у наш час і втілює на культурному (театральному) ландшафті таку собі "модель Опору". Опору — замшілим стереотипам, що спутують креативність у художньому світі. Опору — косності, що вирізняє багато репертуарних культурних інституцій.

Його недавнє інтерв'ю нашій газеті для багатьох виявилося бомбою — і це мене дуже тішить. Бо настають часи в історії культури, коли треба не тільки ублажати одне одного компліментами в кулуарах, а й сперечатися до хрипоти, підривати мости, якщо вони давно прогнили і вже на очах обвалюються… 

Троїцький каже: "У нашій країні існують непотопаючі феодальні держави у вигляді театрів, хорів, філармоній. І річ не в тому, що це пережиток минулого, з цим ще можна посперечатися. Річ у тому, що де-факто це приватизовані приміщення, над якими в держави, у міністерства культури, наприклад, попросту немає контролю. Люди в цих державних театрах, грубо кажучи, приватизували право на розвиток культури. Вони кажуть, що лише вони мають право представляти Україну де-небудь. Усередині й зовні. Ну, вони так кажуть. І це питання не старого гарту, це питання Системи".

Недавно в концертному залі Політеху відбувся "експеримент" Троїцького на ниві "нової опери", яку творили усім дружним колективом, — "Коріолан". Різні оцінки. Але в мережах уже тріщать, що режисери-студенти з "Карпенка" щосили копіюють режисерську манеру п. Троїцького. А ось це — справжній успіх. 

Дочка письменника. Софія Андрухович

Українською книжкою 2014 року, за версією ВВС, став томик Софії Андрухович "Фелікс Австрія". Приємно, коли природа не відпочиває на деяких дітях. Коли ці діти стають самостійними й успішними гравцями на літературному полі. Не буду й далі розсипатися в люб'язностях, а попрошу літературного критика Дмитра Дроздовського прокоментувати феномен "доньки письменника": "Роман Софії Андрухович варто прочитати хоча б тому, що навіть із формального погляду — це дуже якісний текст. На його основі можна продемонструвати такий собі досвід створення класичного роману нашого часу, продумавши сюжет, сформувавши систему персонажів, провокуючи кілька можливих псевдофіналів. Цей же текст — добрий приклад модерністської імітації. Бо на рівні лексики Софіїн твір стилізований під епоху кінця XIX ст. Попри інші формальні й стилістичні достоїнства, "Фелікс Австрія" — це ще й роман про любов у цьому світі, про людську порожнечу, яка виникає від нестачі любові… Отож маємо приклад хорошої літератури, яка повертає людину обличчям до себе". 

Великий Концерт. Святослав Вакарчук

Стало трюїзмом, рік у рік підсумовуючи культурні події, констатувати, що саме цей мистець найкращий у тому чи тому ситуативному напрямі. Однак не об'їдеш навіть конем цього залізобетонного факту. 21 червня 2014 р. п. Вакарчук разом зі своїм "Океаном" виступив на стадіоні "Олімпійський" і встановив рекорд для українського шоу-бізнесу. В один вечір в одному просторі Вакарчук і його команда зібрали близько 80 тис. шанувальників. Перетворили один із концертів туру "20 років разом" не тільки на творчу, а й на громадянську акцію. З першої ж пісні — "Вставай" — стадіон співав разом із Вакарчуком… Три з половиною години, 35 композицій, 4 хіти на біс. Шоу до першої години ночі. І метро, яке вимушено продовжило свою роботу на годину... (Не забувається таке ніколи.) 

І вже ніби з паралельної сфери буття не можу не процитувати афоризм, приписуваний йому в мережах, що дуже мені сподобався. Святослав нібито сказав: "У постах і коментарях наших соціальних мереж закумульовано стільки запасів жовчі, що якби вона горіла, газ нам був би не потрібен…" Підпишемося під кожним словом. 

Сад скульптур.
Назар Білик

Назар Білик — молодий скульптор, викладач Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Критики пишуть про нього: "Це людина, чиї роботи вражають
ідеєю та концептуальністю. У своїй творчості Назар постійно працює над собою, ламає стереотипи. Він один із тих, хто рухає сучасне мистецтво…" 

У кожній його скульптурі — парадокс, стильний виверт, якесь приховане послання. Полюбуйтеся, наприклад, на Пейзажній алеї в Києві його скульптурою "Дощ", — ви все зрозумієте, побачивши загадкову людину, що підставила своє обличчя Небу, краплі дощу… 

У 2014-му одну з робіт Назара було продано на престижному аукціоні Sotheby's. Отже, потрапив у "вищу лігу". 

Сам Назар каже: "Скульптура в Україні, як медіум, — може втратити силу адекватного висловлювання й відійти, як атавізм, якщо обслуговуватиме тільки ідеологічні інтереси за старими критеріями чи просто розважатиме. Тому в наш час треба більше виставок-дискусій у середовищі скульпторів. Потрібні проекти, які б розкривали перед нами простір роздумів і осмислень актуальних тем. Сьогодні в Україні починаються розмови, чим і ким заповнити місця, звільнені від пам'ятників Леніну… Але крок від Леніна до нової скульптури на цьому ж самому місці спочатку треба пройти й осмислити…" 

Завіса.
Віталій Лінецький

Одна з найбільш гірких і мимовільних втрат цього кошмарного, надміру щедрого на втрати року… 

У липні 2014-го безглузда, абсурдна випадковість обірвала життя одного з найкращих акторів України. Ніхто не міг у це повірити. І тепер не віриться, що "Віталіка немає". Обличчя його раз у раз виникає на екрані, — він багато знімався в серіалах, кіно. І в пам'яті це обличчя спливає постійно, щойно під'їжджаєш до Театру на Лівому березі, в якому він багато, талановито й навіть геніально грав, грав, грав… Одна з останніх ролей — Автор у спектаклі Дмитра Богомазова "Веселощі сердечні". А останні слова, які Віталій Лінецький від імені свого героя сказав на рідній сцені, такі: "Мені набридла низка днів. Усе чергуються, чергуються — день за днем, день за днем. Набридло жахливо, а не хочеться, щоб закінчувалося". 

Ось і не вір після цього, що наші "документальні драми" пишуться не Там… 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво