Важко «співаючим разом» однією лиш піснею жити...

Майбутнім дослідникам становлення (чи чергового провалу?) української державності буде незайве звернути увагу на роль у цьому процесі того, що називають поп-культурою. Можливо, є історичні прецеденти, але людині, непосвяченій в історію взаємин діячів масової культури (конкретніше — популярної музики) та владних органів, наш випадок може видатися якщо не унікальним, то цікавим точно. Схоже, саме на пострадянському просторі, а особливо в нас і в Росії, поп-музика стала однією із головних точок опори влади — нарівні з чиновниками, силовиками й організованим криміналітетом. Ні, звісно, роль поп-команди в цій конструкції не слід вважати провідною, але й применшувати не варто. Що доводять багаторічні спостереження за активною роботою багатоголової команди української поп-культури над збереженням і зміцненням тієї національної системи людських стосунків, яку незадоволені називають словом «режим», а задоволені — словом «стабільність»!

Явищу цьому є пояснення — свою цілком обгрунтовану теорію висунув журналіст Андрій Архангельський у статті «Центральный Комитет Попсы. Почему эстрадные исполнители — что в России, что в Украине — так жарко льнут к власти?» (газета «Столичные новости» № 21 ц.р.). Суть теорії: тому, що не можуть «естрадники» заробляти на своїх творах (через розгул піратів і бідність населення), боротися за своє право на чесний заробіток не хочуть, а тому танцюють і співають під дудку можновладців, задовольняючи їхні убогі смаки та прищеплюючи їх певній частині населення. Не будемо перейматися відносинами влади й естради в Росії, візьмімо наших. І пригадаємо численні концерти «на підтримку» й «під патронатом» у період, скажімо, 1999—2002 років, у які представники поп-обойми відзначилися, мабуть, усі. Найбільш, очевидно, достойні стали виконавцями патетичного шедевру «Єдина Україна», який перед останніми виборами до Верховної Ради показували разів по десять на день, а після виборів він чомусь не ввійшов ані в один хіт-парад. Шкода, не довелося лицезріти співаків іншого твору, випуску жовтня 1999 року — «Голосуй по уму» називався. А по ФМ-радіо разів сто мимоволі прослухати довелося. Примітно, що в протилежному «стабільному режиму» таборі представників української естради практично не виявилося. Якщо не брати до уваги симпатичної депутатки зі списку «Нашої України» (так вона ж тепер не співає!), і епізодичних перебіжчиків туди-сюди. Та й як же в той табір податися, коли перший ряд «популярних» практично в повному складі в ректора, котрий співає, «патріарха всея попси», на службі — хто в аспірантах, хто у викладачах, а хто ще лише в учнях-студентах? До такого навіть братня російська тусовка не додумалася! Доводиться імпортувати досвід з України — недавно ректор, який співає, похвалився у телеінтерв’ю планами відкрити філії свого диво-вузу в Москві, інших містах Росії і навіть Східної Європи (!) (заодно обізвав усіх, кому «поплавщина» не подобається, творчими й іншими імпотентами). А «патріарх» де? Відомо де — зміцнює стабільність і в Раді, і на естраді.

От і доводиться українським «співаючим разом» про свою принципову аполітичність заявляти: мовляв, ні-ні, політикою анітрохи не цікавлюся, у брудних ігрищах участі не беру, а коли й помічений у шоу, що підтримує владу, так це так, друзі підсобити попросили. І оскільки до епохального жовтневого дня зовсім недовго залишилося, то вже нині наша поп-обойма активно підсобляє кандидату в нові гаранти майбутньої десятилітньої стабільності. Представники першого ешелону «співаючих разом» відзначилися на старті нинішньої президентської кампанії концертом «За Януковича!» в м. Запоріжжі. Не минуло і двох тижнів, як одна молода представниця другого ешелону випустила в світ свій компакт-диск «Ми говоримо: Так! Віктор Янукович!» Імена цих творчих працівників не називатиму — сподіваюся, Весна, обіцяна нам із плакатів полум’яною опозиціонеркою, усе-таки прийде й покаже, хто де... співав. Тим паче попереду осінь — і агітаційних пісень ми ще наслухаємося. Із однією обмовкою — пісню, проспівану дуетом «єдиного кандидата від коаліції демократичних сил» і переможниці Євробачення остання агітаційною не вважає, про що заявила світу — аби ніхто нічого не подумав. Для тих же, хто все ж таки подумав, розіслали прес-релізи з прозорим натяком на можливі судові наслідки.

Згаданим дослідникам, напевно, буде цікаво також зауважити: рок-музика (за всієї умовності поділу музики на поп і рок) опорою влади за довгі роки так і не стала. Не дали себе українські рокери в обойму загнати — адже їм за визначенням має бути близьке кредо «я завжди буду проти». Приміром, коли настав час у черговий раз вибирати, лідер «Воплєй Відоплясова» Олег Скрипка заявив: «...відчуваю, що повинен зробити вибір зрілої людини і сказати: я хочу, щоб був саме такий лад, саме така влада, саме така людина» («ДТ» № 25 ц.р.). Яка саме людина, Скрипка пояснив не словом, а ділом, відігравши на концерті-церемонії на Співочому полі, звідки почав похід у вищу владу Віктор Ющенко. Придалася головному відоплясовцю його пісня «Політичний рок», написана ще в епоху перебудови. З’ясувалося, слова «У кишені шо? У кишені шиш!» відтоді для маленького українця не лише не застаріли, а й стали ще актуальніші. Тішить, що у ветерана вітчизняного року (фолк-року, панка... — кому як подобається, бо «ВВ» важко вписуються в позначені музичними критиками формати) з’явилася, нарешті, чітка позиція. А то либонь ще недавно він заявляв зовсім інше: мовляв, не хочеться лізти на барикади, хочеться співати про кохання. А інші рок-ветерани з барикад і не злазили — як ще в перебудову про себе заявили, так проти течії і пливуть. Нехай і не показує їх ніяка «милорама», і не крутить їх «доросле радіо», а вони живуть — бідно, але приспівуючи таке, що попсовик собі й подумати не дозволить.

Адже вони не за стабільність, а зовсім навпаки. Так, наприклад групи «Кому вниз», «Плач Єремiї», «Мертвий пiвень», «Мандри» восени 2002 року відіграли на Європейській площі столиці рок-концерт-протест у рамках акції «Повстань, Україно!», і продовжують у тому ж дусі. За що симпатій деміургів шоу-бізнесу не заробляють — але із совістю в ладах. Музиканти з «Кому Вниз» відзначилися і нині на Співочому полі — разом із «Океаном Ельзи», «Тартаком», Тарасом Петриненком і... Олександром Пономарьовим. Останній, здається, випав із своєї обойми! Можливо, цьому посприяв інцидент із фортом Буаяр — коли керівництво каналу «1+1» по суті відмовило команді Пономарьова в праві брати участь у знаменитій грі через те, що в ній виявилася Віталіна Ющенко (донька Віктора Андрійовича)?

Зазначу, закликати музикантів ставати на чийсь бік у тривалому політичному протистоянні — заняття узагалі-то сумнівне. Адже іноді й помилковий вибір може бути успішним. Пригадаймо «Скрябіна» періоду парламентських виборів 1998 року. Роман музикантів із Партією зелених виявився плідним — «Танець пінгвіна» вийшов досить зеленим і екологічним. Та й «Чорнобиль forever», очевидно, навіяний контактами з природозахисниками. (А те, що «скрябінці» не здогадувалися, що ПЗУ на ділі страшенно далека від природи, так це не їхня провина: 6% виборців (серед яких і автор статті) тоді на зелені обіцянки купилися.) А от скрябінські «Озимi люди» не зійшли, як і майже однойменний політпроект. Певне, навіть помилятися потрібно щиро. Ну а коли свідомо продаватися через страх випасти з обойми (чи в надії «наваритися» під час боротьби за збереження стабільності), то успішної творчості не буде. Буде жалюгідна доля «співаючих разом», кожного з яких за будь-яку помилку господарі можуть грубо обсмикнути, а то й зовсім випхати з шеренги й забути.